Фільм «Тато» — це повнометражний дебют польської режисерки Анни Малішевської. Головний герой, самотній тато 10-річної Міхаліни, працює далекобійником. Поки він за кермом вантажівки, за його донькою доглядає Галина з України. Вона нелегально живе і працює в Польщі разом зі своєю онукою Поліною, ровесницею польської дівчинки. Дівчатка здружились, Галина стає ніби їхньою спільною бабусею, але вона раптово помирає. Тато Міхаліни ховає тіло бабусі у вантажівці-холодильнику і попереду в них з дівчатами довга дорога до України, без особливих пригод, але з особливими внутрішніми змінами головних героїв.
Фільм уже отримав кілька нагород і відзнак, зокрема українська акторка Поліна Громова, яка грає у фільмі дівчинку з України, отримала відзнаку конкурсу кінодебютів «Młodzi i film». Наразі фільм — серед кандидатів на премію Польської Кіноакадемії «Orły 2024».
09:53 Tata.mp3 Розмова з режисеркою фільму «Тато» Анною Малішевською
Ви зняли фільм до початку повномасштабного вторгнення, але у фільмі вже є тема війни. Один з українців каже поляку, головному герою, що «Ми тут боремося за вас, за всю Європу». Зараз ця теза відома, але тоді мало хто навіть у Польщі її чув. Багато хто не зауважував, що війна проти України триває з 2014 року.
Я часто бувала в Києві, багато там працювала, створювала рекламу, кліпи, співпрацювала з київськими креативними агенціями, тож у мене в Україні є багато друзів і тема війни зі мною — від самого її початку. Мої друзі часто розповідали про своїх знайомих, які пішли служити. Готуючись до роботи над фільмом «Тато», я також переглядала багато відео, які записували українські військові і викладали на ютубі або в інших соцмережах. Я хотіла краще зрозуміти, що відбувається. І власне, оці слова про те, що «ми воєюмо за вас і за всю Європу», сказав військовий в одному з таких відео. Він служив на Донбасі. Я цього не придумала і не пророкувала. Такі ідеї лунали ще до повномасштабного вторгнення, і я просто хотіла їх показати.
Я була трохи здивована під час Q&A почути, що, коли у фільмі зображено українське село на Львівщині, то це зроблено дуже правдоподібно. Мені радше відчувався гротеск, особливо у сцені з похованням бабусі. Адже складно собі уявити, щоб бойки перед похороном влаштовували поминки за столом тостами. До того ж мама української дівчинки говорила дуже пафосними фразами, ніби такими правильними патріотичними кліше. Отже, правдоподібність чи гротескність?
У фільму є два різні епізоди. Самого поховання не було показано, тільки прощальну дорогу з труною. У місцевості, де знімався фільм (це село Турка на Львівщині), ми розмовляли з місцевими мешканцями, також консультувалися з етнографами. Перед похованням якийсь час люди прощаються з померлим, співають і виголошують тости. У тостах вони пригадують, яким був померлий. Така трапеза відбувається перед самим похороном. Є дуже багато ритуалів, пов’язаних з прощанням з померлим. Наприклад, завішують дзеркало. Ми намагалися все це відтворити. Фільм — трагікомічний, у ньому багато таких «іконоборчих» сцен. Приміром, коли помирає бабуся, дівчатка дивляться на ютубі, що потрібно робити з померлими людьми, і фарбують їй очі. У всіх цих епізодах, звісно, є трохи гротеску. Однак ми не показуємо їх з документальною чи етнографічною точністю.
Що ж до образу мами дівчинки з України, яка приїжджає на похорон своєї мами і вже тут бачиться з донькою, то я відштовхувалась від своїх вражень про дівчат, з якими познайомилась у Києві, коли працювала там. Це були феміністично налаштовані дівчата. Часто у Київ вони приїжджали з маленьких сіл і починали там якусь свою боротьбу. І ця боротьба була для них важливіша, ніж родина, ніж діти. І в цьому немає нічого поганого. Саме це я і хотіла підкреслити: жінки мають право на боротьбу. Мама Полінки, однієї з головних дитячих героїнь, ще не відкрила для себе свого материнства і вона зустрічається з татом другої дівчинки, власне, в момент, коли він уже на цій дорозі — відкриття власного батьківства, усвідомлення своєї ролі. Що ж до того, як ця роль зіграна, то саме так її відчула акторка, хоча, звісно, ця героїнь могла звучати дуже по-різному.
Повернімося до сцени зі смертю бабусі. Тоді вперше звучать слова про українців. Польська дівчинка каже українській, що вона тут вирішує, бо гроші платить її тато. Потім протягом фільму ще кілька разів показано такий стереотипний підхід. Чому ви на цьому акцентуєте і як, на вашу думку, останнім часом змінився образ українців у Польщі?
Ще до повномасштабного вторгнення мене зачіпало те, який образ українців панує у Польщі. Ми ставились до українців зверхньо. Поляки вважали себе кращими і ставились до українців, які приїжджали сюди до повномасштабного вторгнення, як на мене, дуже недобре. Кожен мав «свого українця», ніби іграшку або раба. Можна було почути фрази на кшталт «Та в мене є своя українка, яка прибирає» або «У мене є свій українець, який робить ремонти».
У мене був зовсім інший досвід спілкування з українцями. Я маю багатьох друзів-українців, з якими познайомилась під час роботи в Києві, і це фантастичні люди. Мене захоплювало, як вони прагнули в Європу і бути подалі від Росії, скільки вони читають, яка добра в них освіта. Українці у моєму професійному середовищі давали мені інтелектуальну поживу.
Зверхнє ставлення поляків до українців завжди мені було неприємне, і я хотіла висловити це у фільмі. Звісно, коли після повномасштабного вторгнення стільки українців приїхало в Польщу, це дуже змінило ставлення поляків до них. Ми відкрили свої серця і домівки. Ми вже так довго живемо пліч-о-пліч, що врешті поляки відкрили для себе, що українці — такі самі люди, які нічим не відрізняються.
У вашому новому серіалі, «Інфамія», який доступний на Нетфліксі, зображено ромську спільноту в Польщі. Це схожа тема. Чому вона для вас така важлива?
Мене справді дуже цікавить ця тема. Польща довго внаслідок багатьох історичних подій була таким мононародом, ніби в ній жили тільки поляки і все. Але ж раніше тут мешкали і євреї, і українці. Після Другої світової залишились тільки ми. І мене цікавить, як це змінюється. Поляки повинні навчитися жити поряд з іншими людьми, розуміти їх і приймати. Тому я хотіла розказати історію, яка показувала б світ цих інших людей не ззовні, не «О, дивись, он на розі стоять роми, циганки ворожать», а зсередини, щоб в такий спосіб зруйнувати наше стереотипне мислення, яке спирається на схеми, кліше, страхи і осуд.
Розмовляла Олена Руда
Аудіоверсія доступна у прикріпленому файлі
Переклад відповідей читає Світлана Берестовська