З початком повномасштабної війни росії проти України Польща зайняла однозначну позицію і всіляко підтримує Київ на його шляху до перемоги. Той факт, що Польща стала одним із найважливіших союзників та адвокатів України на міжнародній арені зробив її та деякі інші країни Заходу головними мішенями російських пропагандистських, дезінформаційних та гібридних кампаній. Стара брехня про Катинський розстріл оживає, як відростали голови Лернейської гідри. До прикладу, у квітні 2024 року російське пропагандистське агентство ТАСС оприлюднило чергову «сенсацію» про Катинь. Як стверджують кремлівські пропагандисти, знайшлися «нові докази» того, що вбивства польських військовополонених навесні 1940 року скоїли нацисти.
Документальна стрічка «Як гріх на душі» польського режисера і журналіста Яна Стренковського була знята до початку повномасштабного вторгнення. Режисер знімав картину переважно у 2017—2019 роках. Однак тим цікавіше зараз спостерігати за відкатом історичної політики росії. Стрічка була презентована у Варшаві, у просторі під назвою Witryna Domu Wschodniego, тобто «Вітрина східного дому». Після показу відбулася дискусія з режисером, оператором та деякими героями фільму, серед яких дослідниця Анна Дзєнкєвич з Польської академії наук. Польське радіо для України поспілкувалося з режисером Яном Стренковським, оператором Томашем Кізни та Анною Дзєнкєвич з Польської академії наук (PAN), яка багато років своєї професійної діяльності присвятила темі увіковічення пам’яті жертв Катинського злочину.
Томаш Кізни розповів про роботу над стрічкою:
«Коли Ян Стренковський, режисер, зателефонував мені і спитав, чи не поїду я до росії, аби допомогти йому зняти фільм, то я запитав його, про який фільм йде мова. Він сказав, що про Катинь. Чесно кажучи, я сказав Янові або подумав: "О, Божечки, про Катинь вже зняли стільки фільмів". Але Ян пояснив, що це специфічний фільм про Катинь з гарною ідеєю, концепцією. Цей фільм має універсальний гуманістичний вимір, на мою думку».
Ян Стренковський розповів історію назви своєї картини «Як гріх на душі»:
«Назва "Як гріх на душі" — це фрагмент висловлювання свідка Катині Парфьона Кісєльова, який показав, де знаходяться могили, щоб німці могли їх розкопати у 1943 році. Цю фразу промовляє інший росіянин, Кривозєрцєв, що згадує ці події. Врешті-решт його вбили в 1946 році в Великій Британії, адже він також був свідком Катині. Коли Кісєльова попросили показати ті місця, де поховані поляки, адже німці хотіли розкопати ті могили, то він сказав: "Це треба було зробити давно, тому що це як гріх на душі"».
Режисер Ян Стренковський поділився своїми думками з приводу посилення в росії злочинних наративів, що ставлять під сумнів багато важливих історичних подій, зокрема, Катинський розстріл:
«Це постійна політика Кремля. Зараз вони повертаються до імперської росії, тобто ще до сталінських часів. Я вважаю, що російська влада прийняла саме таку політику, тому що вважає, що вона вигідна, що вона допоможе зберегти суспільну підтримку. Влада вірить, що суспільство хоче мати таку державу, якої б боялися інші країни. Одна з героїнь мого фільму, яка має прізвище Лєбєдєва, говорить про це: "Головне, щоб інші продовжували нас боятися. Адже раніше всі нас боялися, то чому ж зараз вони перестали це робити?". Це жахливо. Головне — аби всі нас боялися, а чи житимемо ми в зубожінні, немає жодного значення. Ми маємо бути великі, а інші мають нас боятися».
Дослідниця Анна Дзєнкєвич з Польської академії наук, яка багато років займається збором інформації про жертв Катинського розстрілу у коментарі Польському радіо для України зазначає, що ця тема й досі потребує великої уваги істориків та дослідників:
«По-перше, ми не знаємо усього. В нас нема так званого білоруського списку жертв. Це список тих, хто був арештований, розстріляний у Білорусі. Крім того, є ще дуже багато справ, які треба дослідити, коли ми говоримо про встановлення імен всіх жертв. На цей час ми займаємося списком жертв полонених таборів у Старобільську, які були розстріляні в Харкові. Робота триває. Вона ще не закінчена. Крім того, ми сподіваємося, що колись будуть розсекречені катинські томи, які ще досі засекречені. Я говорю про російське розслідування, російську справу, яку вела російська військова прокуратура. В будь-якому випадку ця тема залишається актуальною увесь час. В Польщі все ще є дуже багато осіб, які не знають про Катинь або не цікавляться цією темою, не хочуть знати. Зараз до дослідників звертаються правнуки, які хочуть дізнатися більше про долю своїх прадідів. Ще треба багато чого з’ясувати, встановити».
Як розповідає Анна Дзєнкєвич, родичі жертв Катинського розстрілу звертаються до Катинського музею, аби дізнатися історію своїх рідних:
«До Катинського музею звертаються рідні осіб, які шукають інформацію, але також звертаються люди, які хочуть віддати пам’ятні речі, тому що їм нікому їх передати. Працюючи над черговими біограмами полонених з таборів у Старобільську, ми намагаємося знайти контактні дані до родин. Ми хочемо знайти дані, що стосуються кожної особи, кожного військовополоненого, який загинув, які б підтверджували його присутність у таборі, відсутність згадок про цю людину з весни 1940 року. Ми весь цей час підтримуємо зв’язок з родинами жертв, ми шукаємо їхні контактні дані, звертаємося до Катинських родин, дзвонимо до них або пишемо електронні листи — ми робимо це різним чином — і просимо їх надати інформацію».
Польський журналіст та режисер Ян Стренковський запевнив, що після перемоги України він хотів би створити документальну стрічку про воєнні злочини росіян, вчинені на цій війні:
«Звичайно, що так. Я постійно спілкуюся з українцями, що перебувають у Польщі, і з українцями, що знаходяться у себе на Батьківщині. Дехто з них був у Польщі й повернувся. Я дуже часто спілкуюся з ними телефоном. Я намагаюся стежити за тим, що там відбувається. Я планую поїхати туди найближчим часом. Я вважаю, що цим варто зайнятися. Я знаю українських кінематографістів, товаришую з ними. В мене є приятелі у Львові, Києві. Ми могли б зробити це разом. Деякий час тому я зробив спільну картину з німецькою режисеркою про початок Другої світової війни. Нам вдалося знайти спільну мову. Ми створили такий фільм, який можна показати й німцям, і полякам. Я вже створював український фільм у 2015 році про Оссолінеум. Тоді ще тривав конфлікт стосовно збірок. Уряди не могли домовитися, а польська дирекція Оссолінеум і керівництво Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, спадкоємці довоєнного Оссолінеуму у Львові, домовилися і співпрацювали та продовжують співпрацювати. Тобто співпраця можлива на різних рівнях. Треба просто шукати ці шляхи, шукати когось, хто готовий творити добро, та й усе».
Дар'я Юр'єва
