Один із творців українського мистецького об’єднання «Відкрита група» Павло Ковач презентував свою виставку «Hoc est corpus meum» («Це тіло моє») у Любліні. Вона представляє роботи, що мають безпосередній стосунок до українського фронту. Це документи, особисті речі та пам’ятні об’єкти, пов’язані з військовослужбовцями, які перебувають у полоні, зникли безвісти чи загинули у війні Росії проти України. Виставка «Hoc est corpus meum» є поєднанням робіт, що були створені в двох реальностях до повномасштабного вторгнення та вже під час військової служби Павла Ковача. Митець зазначає, що його багато з експонатів створювалися з думкою про конкретних людей, а сама виставка є способом пережити біль, втрати та щоденні виклики війни. Більше розповідає український митець, один із засновників мистецького об’єднання «Відкрита група», військовослужбовець ЗСУ Павло Ковач.
«Назва багатогранна і вона багато з чим працює на цій виставці і загалом. Одна з важливих речей — „Hoc est corpus meum”, тобто „це тіло моє”. Це слова, які сказав Ісус Христос, і їх по-різному трактують у католицькій, православній та інших конфесіях. Існують різні погляди: чи Бог буквально став тілом і кров його стала вином, чи це символ, метафора. З іншого боку, є ще одна важлива річ — вважається, що саме з цієї фрази походить вираз „фокус-покус”, який використовують ілюзіоністи під час своїх трюків. Тому ця багатогранність для мене тут працює. Плюс тіло — це те, чим я зараз займаюся у війську. Я займаюся цивільно-військовим співробітництвом. До моїх обов’язків входить робота із загиблими, зниклими безвісти, полоненими військовослужбовцями та їхніми сім’ями, транспортування тіл. Коли я перебував на сході, це також включало перевірку тіл на наявність боєприпасів, щоб вони не потрапили на безпечні території і не створювали загрози. Одним словом, тут поєднується багато значень. Це не одне бачення, а багатогранність назви, яка для мене працює».
Ця виставка більше мистецька чи документальна?
«Однозначно мистецька. Документалістики як такої тут немає. Є артефакти — у певному сенсі це свідки, докази, але це не документалістика, це інша парадигма. Тому це саме мистецька виставка».
Які артефакти представлені?
«Різні. Наприклад, устілки військовослужбовців із взуття, у якому їх ховають. Взуття входить до поховального комплекту, але устілки іноді повертають, бо вони заважають одягати тіло. І таких устілок є кілька пар. Масштаб тут не є головним. Вони не показані у повному масштабі, і це не мета. Тут працює кілька рівнів метафори, але я не хочу нав’язувати свою інтерпретацію. Глядач приходить зі своїм досвідом і сам це зчитує. У візуальному мистецтві важливо прийти і побачити. Я можу сказати, звідки цей артефакт, але те, як він поданий і з чим поєднаний, формує сенс».
Одне з питань у описі виставки — чи здатне мистецтво щось змінити, чи це лише символічний жест?
«Воно змінює. Просто не миттєво. Це інший часовий вимір, але воно точно впливає. Є історія мистецтва, і ми бачимо, як воно діяло раніше. Мені не подобається, коли художників називають пророками. Це не якісь особливі люди — це професія. Але історія має властивість повторюватися, і тому іноді виникають дуже точні збіги. Мистецтво змінює, але повільно. І це нормально. Те, що змінюється швидко, може так само швидко зруйнуватися. А зміни, які приходять поступово і усвідомлено, є більш стійкими».
Що для вас означає можливість творити під час війни і поєднувати це з військовою службою?
«Це певною мірою арттерапія. Це допомагає мені не втратити глузд. Я матеріалізую свої думки, перевожу їх у форму. Це дає можливість подивитися на них збоку. Звісно, це глибший процес, який працює на різних рівнях. Але для мене це передусім спосіб переживання».
Чи є у виставці елемент, який для вас найскладніший або найбільш зворушливий?
«Тут багато образів і кілька проєктів. Один із них — „Рецепти”, який почався ще у 2018 році. Один із „рецептів” — як повідомити близьких про загибель рідної людини. Він звучить приблизно так: „шурхотом, шелестом, свистом, криком…”. Це пов’язано і з моєю роботою, хоча безпосередньо ми не повідомляємо родини — це роблять ТЦК. Але я уявляю цю ситуацію, і для мене це надзвичайно складно.
Коли ви створюєте роботи, ви думаєте про конкретних людей чи про узагальнений досвід?
«Тут є конкретика. Використовуються конкретні числа, а кожне число — це людина. Я не люблю узагальнення, бо кожна людина важлива. Коли ми говоримо „тисячі” чи „мільйони”, це перетворюється на абстракцію. Але за цими числами стоять особистості. Важливо це пам’ятати і не зводити все до маси. Я волонтерю з 2014 року. Потім мене мобілізували, але я був до цього готовий. У війську я шукав, де можу бути найбільш корисним і отримувати внутрішнє відчуття правильності. Це складна робота, але дуже важлива. Вона потребує дисципліни і психологічної витримки».
Чому саме ця діяльність дає вам відчуття сенсу?
«Бо розумієш: якщо ти не зробиш це вчасно, родина дізнається про загибель пізніше. Ми намагаємося зробити все швидко — евакуювати тіло, доставити його для поховання, щоб близькі могли попрощатися. Від тебе багато залежить. Фактично ти зменшуєш тривалість страждання».
Чи на Вашу думку зріс інтерес до української культури в Європі?
«Мені складно це оцінити, бо я більшість часу в Україні. Логічно припустити, що інтерес зріс, бо війна робить багато речей видимими. Але наскільки це глобально — сказати важко. Навіть в Україні раніше культура не завжди була в центрі уваги».
А в Україні зараз є більший інтерес до культури?
«Складно сказати. Зараз інший фокус — виживання. Щоб цікавитися культурою, потрібен час і ресурс. Люди мають мати можливість піти на виставку, у театр, читати книжки. Зараз це складніше. Культура не зникає, але говорити про значне зростання інтересу важко — просто змінився пріоритет».
Виставка «Hoc est corpus meum» була організована в рамках проєкту «Мистецькі практики під час війни». Вона буде доступна в Галереї Лабіринт у Любліні до 31 травня.
Інна Ясніцька