Український митець Станіслав Туріна презентував свою виставку «Ці небеса нічого про мене не знали […] відбиток нігтя» в Любліні. Експозиція зосереджується на елементах повсякденного життя, показуючи, як війна впливає на деталі щоденного й професійного досвіду художника.
Станіслав Туріна народився в Донецькій області, освіту здобув у Львівській національній академії мистецтв. Він є одним із засновників мистецького об’єднання Відкрита група. У 2025 році художник отримав польсько-українську мистецьку премію імені Казимира Малевича. Як зазначає автор, виставка в Галереї «Лабіринт» є його першим великим проєктом, реалізованим за кордоном.
«Це спроба щось забути, це спроба щось згадати, це спроба знайти якісь опори і поговорити про те, що відбувається, можливо, не лише в нашій реальності, а й у мистецтві», — говорить художник.
Він звернув увагу на те, що сама рамка сприйняття значною мірою визначає, як глядач читає твір.
«Приставка "художник із країни, де триває війна" автоматично формує очікування. Наприклад, якщо на виставці показати порожній аркуш і сказати, що його створив військовий, це одне значення. Якщо ж автор — людина, яка пережила втрату, — це вже інше. У випадку цієї виставки рамку задає і програма "Практики мистецтва під час війни". Тому питання радше до глядача, що він побачить, ніж до мене. Я не завжди закладаю конкретний меседж. Хотілося б, щоб ця виставка стала приводом для розмови і переживання», — зауважив Туріна.
Кураторка проєкту, письменниця та головна редакторка «Суспільне. Культура» Катерина Яковленко підкреслила особистий вимір робіт: «Станіслав працює з цією темою дуже інтимно. Це історія його стосунків із друзями, колегами. Побутові предмети й образи буденності лише підсилюють це відчуття».
Окреме місце в експозиції посідає серія віршів «Мій ідеальний день».
«Це одинадцять варіантів дня, який починається звично: кава, вулиця, буденні справи. Але далі з’являється важливе уточнення — немає війни, немає обстрілів. Ідеться не про щастя, а про спокій: про впевненість, що ніхто не помре, що ніхто з близьких не напише про мобілізацію. Ці тексти нагадують, наскільки крихким є те, що ми звикли вважати звичайним», — прокоментувала Катерина Яковленко.
Сам художник описує виставку як «сніжинку неправильної форми».
«Тут багато різного, багато зіткнень. Це не про шари, в які потрібно занурюватися. Радше як магазин тисячі дрібниць або сувенірна лавка», — зазначив Туріна.
В експозиції представлено близько десятка робіт, виконаних у різних техніках і матеріалах, що відображає мультидисциплінарний характер його практики.
«Я вчився на кафедрі скла, але нас учили не стільки матеріалу, скільки мисленню художника. Є ті, хто працює з одним матеріалом усе життя, як у довгих стосунках. А є ті, хто змінює ці "партнерства". Інколи ж вирішальною є ідея, а матеріал лише допомагає її реалізувати», — зазначив Туріна.
За словами кураторки, виставка виходить за межі теми війни. Вона радше про життя і смерть, про буття як таке.
«Ми хотіли б поділитися досвідом і спробувати говорити про речі, які часто залишаються поза увагою. Бо у воєнному контексті розмови швидко переходять у площину практичного — що ти робиш, як допомагаєш. І водночас особисті трагедії можуть здаватися "меншими". Але ми не для того, щоб їх порівнювати. Йдеться про універсальну крихкість, яка стосується кожного», — прокоментувала кураторка.
Виставка «Це небо нічого про мене не знало […] Відбиток нігтя» триває в Галереї «Лабіринт» у Любліні до 28 червня. Проєкт реалізовано в межах програми «Практики мистецтва під час війни».
Інна Ясніцька