Вас звинувачують у злочині, якого ви не скоювали. Довести невинуватість неможливо, вас все одно засудять і повісять. Але, якщо ви зізнаєтеся, покаєтеся й звинуватите когось іншого, вас звільнять. Це не початок кримінального детективу, перед таким вибором у 1692-1693-му роках справді постали жителі селища Салем, штату Массачусетс, яких звинувачували у чаклунстві. Вони стали жертвами не лише параної, спричиненої страхом перед надприродним, і релігійних переслідувань, а й системи правосуддя, яка ставила каяття вище за правду. Салем заснували 1626 року пуритани — представники англійського протестантського руху. Життя в поселенні було суворим і підпорядковувалося жорстким правилам. Люди боялися голоду й хвороб, а стосунки між мешканцями були напруженими. Тієї зими 1692-го двоюрідні сестри Бетті Перріс та Ебіґейл Вільямс — почали поводитися дуже дивно. Лікар не виявив жодних фізичних відхилень, але дійшов висновку, що над дівчатками «нависла рука диявола». Пуритани вірили, що диявол сіє хаос через своїх прислужників, відьом. Невдовзі про дівчаток дізналося все селище, а незвичні симптоми почали помічати й в інших мешканців. У записах згадуються 12 дівчат, які страждали від судом та відчували поколювання шкіри. Четверо з них заявили, що причиною їхніх страждань були три місцеві жінки. Звинувачення тривали, і багато людей, давали неправдиві свідчення проти сусідів, намагаючись урятувати власне життя. Уряд не був зацікавлений у ретельному розслідуванні справ. Відповідно до церковного вчення, влада воліла, щоб обвинувачений зізнався, покаявся й пообіцяв надалі не займатися чаклунством. Суд брав до уваги сумнівні докази, зокрема так звані спектральні свідчення: дівчата впадали в марення й стверджували, що на них впливають невидимі привиди обвинувачених. Лише після того, як звинувачення висунули проти дружини губернатора, судові процеси припинилися. Вироки переглянули, ув’язнених звільнили, але 20 людей уже були страчені. Що насправді відбулося з дівчатами, залишилося таємницею. Пізніше припускали, що це були галюцинації, спричинені грибком.
У 1953 році у США розгорнулася антикомуністична кампанія, пов’язана з сенатором Джозефом Маккарті. Багатьох підозрювали в комуністичних симпатіях, викликали на слухання, вимагали свідчити про знайомих і колег. Відмова співпрацювати могла коштувати роботи та репутації. Тоді драматург Артур Міллер написав п’єсу The Crucible («Суворе випробування» — укр., Czarownice z Salem — у польському перекладі). Письменник побачив у Салемі історичну модель суспільства, де страх стає політичним інструментом, а звинувачення — способом усунути опонентів або врятувати себе. Ця тема і стала головною для режисера Томаша Фризла, який поставив п’єсу Міллера з акторами Польського театру Шифмана у Варшаві.
«Мене цікавили не стільки самі події минулого, скільки те, як за їхньою допомогою можна розповісти про наше сьогодення. "Салемські відьми" дають змогу подивитися на суспільну дійсність, учасниками якої ми є, ніби збоку, з певної часової дистанції. Замислитися над власними вчинками, рішеннями, які ми ухвалюємо як суспільство, і над тим, як їх оцінюватимуть наступні покоління. Артур Міллер ніби дивиться на Салем XVII століття з майбутнього, а нас запрошує поглянути на власний час очима тих, хто житиме після нас», — розповів режисер.
Він пояснив, що у п’єсі він побачив механізми, які діють у спільноті, охопленій страхом, невпевненістю та тривогою. Коли суспільство стикається з чимось, чого не може пояснити чи осмислити, воно починає шукати винних, і дуже часто спрямовує агресію проти найслабших і тих, хто посідає нижчі щаблі суспільної ієрархії та має найменше можливостей захистити себе. Так Міллер показує механізм колективного насильства, який знову й знову відтворюється в різні історичні епохи, щоразу набуваючи нових форм і втілюючись у конкретних обставинах.
«У цьому й полягає гірка актуальність п’єси, адже вона пропонує своєрідну модель, крізь яку ми можемо подивитися на власне суспільство й запитати себе, на якому етапі цього повторюваного сценарію перебуваємо сьогодні. Водночас йдеться не лише про колективну відповідальність чи суспільні процеси загалом, а й про особистий вибір кожного з нас — про рішення, які ми ухвалюємо в конкретний момент і які можуть впливати на долі інших людей», — додав Томаш Фризель.
Сцена з вистави «Салемські відьми» у Польському театрі ім. Шифма
Уособлює інституцію, що надає підозрам законної сили, суддя Готорн, якого грає Міхал Курек. У цій ролі для нього важливе питання відповідальності. Суддя не просто спостерігає за конфліктом, від його рішень залежить, хто житиме, а хто опиниться на шибениці. І він мусить дотримуватися літері закону, іноді навіть всупереч власним думкам і почуттям.
«Вважаю, що ця драма багато говорить про стан сучасного світу, особливо про життя людей у дуже віддалених провінційних містечках. Я сам родом із невеликого містечка, і чудово знаю, як плітки, наклепи можуть знищити кар’єру, сім’ю, а нерідко й забрати життя молодих людей. Скільки, наприклад, сьогодні трапляється самогубств у школах лише через якісь чутки, образи в інтернеті, іноді цілковито вигадані, взяті, так би мовити, зі стелі. Я впевнений, що цей текст розповідає і про це. Сподіваюся, що він допоможе людям усвідомити небезпеку таких явищ за допомогою наших персонажів. Можливо, це змусить людей двічі подумати, перш ніж когось звинувачувати або намагатися ставити діагнози певним станам. Адже, як показано в нашій виставі, іноді навіть не потрібно, щоб хтось щось сказав. Достатньо, щоб хтось вирішив, ніби інша людина щось подумала, і її вже вважають винною», — зізнався Міхал Курек.
Одна з найважливіших ліній вистави — зміна переконань пастора Джона Гейла. Він приходить до Салема як фахівець із демонології, покликаний врятувати поселення. Пастор сприймає події як серйозну духовну загрозу й долучається до розслідування з переконанням, що служить правді. Для драматурга Міллера він стає уособленням людини, яка з добрими намірами може стати частиною несправедливої системи.
«Джон Гейл — реальна історична постать, але в драмі Міллера, як і в нашій виставі, він постає людиною, яка глибоко переконана в правильності власних ідей і своєї віри. Водночас це єдиний персонаж, який переживає внутрішній перелом, визнає свої помилки й те, що він мислив неправильно. Саме такий шлях він проходить. На початку вистави ми бачимо Джона Гейла як амбітного ідеаліста, який несе в собі всі закони віри, релігії, найсвятіші цінності й переконання в тому, що здатен відрізнити відьму від тієї, яка не є відьмою. Проте, із часом, у міру розвитку подій, Джон Гейл втрачає цю впевненість у собі й усвідомлює, що його гордість, пиха та самовпевненість теж спричинили трагедію в Салемі», — пояснив виконавець ролі, актор Модест Руцінський.
Сцена з вистави «Салемські відьми» у Польському театрі ім. Шифмана, Karolina Jóźwiak / Teatr Polski w Warszawie
Ця метаморфоза пастора для актор має особливе значення, оскільки він звертається до історичної постаті, яка після процесів над «Салемськими відьмами» написав книгу про власні помилки.
«Один вислів із неї я взяв собі за життєве правило. Думаю, він може вплинути на кожного, хто вдумливо прочитає ці слова й водночас придивиться до самого себе. "Ми ширяли в хмарах і не бачили власного шляху". Перша частина цієї фрази говорить про надто піднесене, відірване від реальності ставлення до життя. Ми забуваємо, що хмари, ті небесні висоти, у яких ми літаємо, затуляють нам справжній шлях», — додав Модест Руцінський.
Ці слова стосуються небезпеки ідей, відірваних від реальності. Людина може бути настільки захоплена власною місією, вірою чи уявленням про добро, що перестає помічати наслідки своїх дій. У цьому сенсі історія — про можливість морального прозріння, але також про його ціну. Усвідомити помилку можна тоді, коли наслідки вже незворотні. Визнання провини, хоч і є важливими, не повертає життя страченим і не скасовує страждань тих, кого переслідували.
Підготувала Христина Срібняк