Михайло Вархіл народився на Лемківщині у селі Крампна. У 1947 році, коли йому було кілька років, усю сім’ю в рамках операції «Вісла» переселили на захід Польщі. Лише у 60-х роках йому вдалося вперше після виселення потрапити на Лемківщину і до рідної хати. Тоді він зробив кілька фото хати, де народився, хоч на той час там вже все було по-іншому. Через певний час він вирішив зробити дерев’яну мініатюру свого рідного дому. Йому це вдалося зробити з розповідей батька, який добре пам’ятав цей інтер’єр. Після цього цікавість до дерева переросла у багатолітнє майстрування церковних мініатюр. Їх Михайло Вархіл зробив понад 60, об’їздивши з ними майже усю Польщу. У своїй маленькій квартирі у Лігниці він зберігає лише частину з них. Каже, що це його світ, що серед цих церков, він почувається, як удома.
Михайло Вархіл разом з дружиною
- Це – модель моєї хати у Крампній. Я тут народився у цій хаті. Я зробив цю модель, коли ще був живий мій тато. А я якось поїхав до Крампної. Цей дім там ще був. Я трохи пофотографував. А решту – розміри, приміщення в середині, то тато мені це все розповів. Адже він все пам’ятав в деталях. Це було у 70-х роках. А це – хата моєї мами. Вона жила у ній з дитинства. Це також Крампна. Я народився у 1941 році, у Яслівському повіті, це – центр Лемківщини. Я дуже мало пам’ятаю з виселення, мені було всього 6 років. А ми жили в кінці села, я мало ходив в село з татом чи з мамою. На це не було часу. Ми були трохи на відлюдді. Багато не пам’ятаю. Пам’ятаю нашу річку Віслок. Хату теж трохи пригадую. Пізніше у 66-му я поїхав туди в рамках райду. Тоді я вже був дорослою людиною. Тоді я побачив місце, звідки моє коріння. Це була така хатинка. Трохи сумно було. Але було дуже родинно. Тоді, у 66-му році я вперше поїхав із західних земель, там вже жили інші люди. Ми тоді поїхали з друзями в гори. Ті люди, які жили в тій хаті, нас впустили до дому, ми трохи там посиділи. Тоді я зробив кілька фото цього дому. Завдяки їм я зробив згодом модель своєї хати, - розповідає Михайло Вархіл.
Модель родинного дому Михайла Вархіла з села Крампна
А як же захоплення деревом переросло у багатолітнє майстрування церковних мініатюр?
- Я взагалі не думав про це серйозно, аби робити такі моделі. Мене просто дуже здивували блискучі куполи церков серед зарослого лісу. Я був в захоплені. Цей образ досі в мене перед очима. Вперше після виселення я щось таке побачив і мене це дуже вразило. Я почав працювати над будівництвом тих елементів, моделей досить пізно. Я приїхав до Лігниці на той час з Ґожовського воєводства, тут я почав працювати. А робота є робота. Я хотів ще чимось зайнятися. Я дуже любив майструвати у дитинстві. Я робив візочки, санчата з дерева. Я взагалі обожнюю дерево. Я дуже люблю, наприклад, запах сосни. Із сосновою дошкою я можу сидіти дуже довго, годинами. Мене це збагачує. І тоді я собі подумав, що ж би таке зробити ще в умовах такого маленького житла на поверсі. Тоді в «Українському календарі» я побачив розріз церкви – конструкцію стін. Як так це робилося, то я собі подумав, що варто спробувати. Я збирав матеріали, не мав технічного підґрунтя. Мав просто якусь основу – ножик і пилочку. З часом, як це буває, я все це вдосконалив. Я зробив собі кілька пилок, різне інше знаряддя придбав, які потрібні у цьому. Дехто каже, що я роблю свої церкви з сірників. Це – неправда. Це зовсім не з сірників, а з дерева. Дерево спочатку обробляє столяр, ріже їх на менші елементи, потім ще на менші, а я у себе ріжу на ще менші елементи. Аби зробити таку невеличку частинку для даху мініатюрної церкви, то треба прикласти чималих зусиль. Його ширина – 4 мм, товщина - 0,4 мм. І з такого дерева це все робиться.
Мініатюрна церква з Лемківщини авторства Михайла Вархіла
Усіх церков я зробив 64. 21 церква перебуває поза Лігницею – у родичів, знайомих, а всі інші – тут, у нашому помешканні. Я не пам’ятаю, коли я почав цим займатися, всі мене про це запитують. Я просто ніколи навіть припустити не міг, що це набере таких обертів, що це так розвиватиметься. Я собі думав: о, це така забавка для мене. Я точно не пам’ятаю, скільки це триває, але вже близько 40 років точно. Знаєте, якщо хтось любить щось майструвати, то це вже у крові. Це вже йде з людиною протягом всього життя. У таких умовах маленької квартири я б не міг великих речей зробити. Я подумав, що щось маленьке все ж можна зробити. Я поїхав до Свидника на фестиваль до Музею української культури. Там я роздобув одну книжку, я маю її тут. Там були різні малюнки, розрізи, фото архітектури. Це мені дуже допомогло. Я почав пробувати. Перша церква мені не вийшла. Друга теж майже не вийшла. А третя вже вийшла.
У мене було понад 20 виставок, я ніколи ніякого негативу не відчув. Не пригадую собі якоїсь критики. Це дуже ощасливлює і додає віри. Всюди було дуже гарно. Люди пишуть для мене відгуки у пам’ятній книжці. Я як це читаю, то дуже зворушуюсь. Мені цього достатньо. Це для мене найвища оцінка – за мою працю, зусилля. Те, що вони там пишуть, це дуже цінне. Там нема негативних дописів. Всюди мені дуже подобалося, всі виставки відбувалися дуже добре. Я б хотів, щоб ця книжка залишилася у спадок живим.
Моя тема – це церкви Лемківщини у мініатюрах. Але якщо я щось побачу цікаве, якийсь матеріал – фото, чи щось інше з іншого регіону, наприклад, з Гуцульщини чи Бойківщини, то я це охоче роблю. У мене є дві церкви з Бойківщини, які зроблені на основі малюнків. Ось, наприклад, та церква, яка он там стоїть, то я не знаю звідки вона, я просто мав її малюнок. Якщо у мене є матеріал, то я охоче зроблю церкви і з інших регіонів.
У програмі прозвучали лемківські пісні і музика у виконанні учасників мистецького проекту «Співи нашого роду» (Польща-Словаччина) та Лемківської сільської капели «Угерец» з Любліна
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль
