Грицько Чубай – один із найвидатніших українських поетів другої половини ХХ століття. Він народився на Рівненщині у 1949 році, а помер у віці 33 років у Львові, в 1982 році. У Львові наприкінці 60-х – на початку 70-х Грицько Чубай об’єднав навколо себе молодих письменників, художників, музикантів. Згодом це коло інтелектуалів називали «Чубаєвим середовищем». До цього ґрона належали, зокрема, Віктор Морозов, Олег Лишега, Юрій Винничук, Юрій Кох, Микола Рябчук та багато інших українських митців. Це було непересічне творче середовище, яке добре знало світову літературу, музику. А лідером його був поет Грицько Чубай.
Свою знамениту поему «Вертеп» він написав у 1968, коли йому було всього 19 років. Цей твір він часто читав публічно, заворожуючи публіку. До сьогодні він є дуже важливим і актуальним текстом.
Польською поему «Вертеп» у 2000-х роках переклав Богдан Задура, а також нещодавно, для Колеґіуму Східної Європи у Вроцлаві, перекладачі Мацєй Пьотровський і Мілош Валіґурський .
До нашого ефіру ми вибрали п’яту частину поеми. Традиційно спочатку до вашої уваги читання українською мовою. І цей уривок для вас прочитав близький друг поета Грицька Чубая – видатний музикант, перекладач Віктор Морозов.
Перекладач Мацєй Пьотровський так прокоментував свій переклад:
- Це вже другий переклад поеми Грицька Чубая «Вертеп» у моєму перекладі та Мілоша Валіґурського. Ми назвали це польською «Шопка». Це поема написана неймовірно віртуозно, сміливо, певним чином вона стилізована, натхнена поемою Юліана Тувіма «Бал в опері». Подібно, як і Тувім, Чубай порушує тему зіткнення творчого індивідуума, поета з цивілізацією, те, як творча особистість спостерігає за світом, куди котиться наша цивілізація, з якими викликами змагається. Поема Чубая сильно закорінена у контексті часу 60-70-х років, Радянського Союзу, є в ній пригноблення комунізмом, також є пригноблення української культури культурою російською. Але також є в ній універсальні теми, такі як споживацтво, зіткнення індивідуума із міщанством, з репресивною цивілізацією.
Фрагмент поеми українською мовою:
А світ — вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до остан-ніх не бути ні актором, ні суфле ром, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...
Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних страхіть боюся бі-льше, боюся я, що хтось з інопланетців колись в своїм щоденни-ку запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І населя її силенна сила ходячих шлунків — п'ющих і жующих. Які лише жують, лише ковтають. Лише ковтають і жують — і більш нічого. Ков-тають пудинги, котлети, ноти, вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації, і одні одного їдять, й самі себе...»
Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних страхіть
боюся більше?!
Боюсь цього «ковтають і жують»!
...Як вечір землю синьо охопив,
як зорі в небо з'їхались на віче,
в мою кімнату тихо уступив
один знайомий тихий чоловічок.
— Здоров, приятелю, то як тепер живеш?
Я чув, сливеш писателем великим? —
...Єхидна усмішка, мов колесо криве,
перекотилася його іконним ликом.—
Я чув, що преш ти часто на рожен,
звиняйте, заради якихось «істин»,
забувши давню приповідь: «Блажен,
хто їсть тоді, коли захоче їсти».
Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Нащо тобі душі чиєїсь хвища?
І нащо те, що далі твоїх рук,
і те, що голови твоєї вище?
...Він плів ще довго блудливі слова,
що зависали сірим павутинням.
Крутилась ця платівка ненова,
аж доки стало в мене вже терпіння.
Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Вже надто ви розумні всі та горді...
І хоч він був і далі моїх рук,
та я йому вліпив-таки по морді!
І він до виходу заквапивсь, заспішив...
І — з-за дверей, із темряви, із ночі
він із погрозою до мене прошипів:
— Блажен, хто їсть тоді, коли захоче!
Переклад польською п'ятої частини поеми:
Świat jest szopką.
Szopką, mówiąc gorzko. Być może, najtrudniej jest w niej zachować twarz. Od początku do końca być sobą, nie aktorem, suflerem ani pacynką na przebiegłych palcach. Być sobą. Wyczekać odpowiedniej chwili, zedrzeć maskę – i na scenę wpaść.
Wiecie, co wywołuje mój największy strach? Większy niż zagłada nuklearna? Że przybysz z kosmosu zapisze raz w swoim zeszyciku: „Planetę ową nazywają Ziemią. Jej ludność to armia chodzących żołądków, która żuje i przeżuwa. Właśnie tak: żujе i przeżuwa. Nic ponadto. Pochłania tony budyniu, kotletów, nut, wierszy. Każdą prawdę zjeść może. Zjada narody, zjada przyjaciół, pożera samą siebie…”
Wiecie, co wywołuje mój największy strach,
większy niż atom?
„Żują, przeżuwają” – to, właśnie tak.
Raz, gdy wieczór ziemię błękitem owinął,
a gwiazdy na niebie urządziły spęd,
wstąpił w me progi z wielce chytrą z miną
człek niepozorny, ale w środku męt.
– Mój przyjacielu, jak ci się powodzi?
Słyszałem, żeś wielkim pisarzem się stał. –
Chytrym uśmieszkiem wbija mi sto gwoździ,
a wzrok jego przy tym jest zimny jak stal.
– Słyszałem, żeś sam wplątał się w kabałę,
walcząc w imię niby wyższych racji.
A czy pamiętasz porzekadło stare:
„Szczęśliwy ten, kto ma na kolację”?
Byle żyć w ciepełku, każdy ci to powie!
Na co twojej kaszy obcych trosk omasta?
Tłuszcze bliźniego nie służą wątrobie,
we własne troski niech twój brzuch obrasta! –
Długo by tak jeszcze trajkotał łachmyta,
Jedną i tę samą starą śpiewkę nucił,
powtarzał się w koło niczym zdarta płyta,
ale mu przerwałem, wtedy nagle ucichł.
– Starczy kasz, omasty! Słuchaj co ci powiem!
Owszem, współczucie nie jest dzisiaj w modzie,
ale wiedz, i twój los dźwigam na wątrobie –
i w dowód niezbity dałem mu po mordzie.
Zabrał się bez słowa, ani pary z gęby,
dopiero za drzwiami, w mroku pod akacją
wysyczał z gniewem przez ściśnięte zęby:
– Szczęśliwy ten, kto ma na kolację!
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль