Професор Міхал Клінґер – польський теолог і колишній дипломат, член мирних місій у Боснії і Герцеговині та Албанії, автор монографії «Таємниця Каїна», книги «Сторож воріт. Спроби теологічної герменевтики» і багатьох наукових статей. У своїх роботах він виступає за підтримку діалогу між Римською і Греко-римською, а також Протестантськими Церквами, а також є одним з ініціаторів іудейсько-християнського діалогу в Польщі.
Наперекір болю і жахіттям війни сильна віра українців загартовує наш народ і творить, на думку польського православного теолога і колишнього дипломата на Балканах, а також посла Польщі в Румунії і Греції професора Міхала Клінґера, абсолютно нову якість українського християнства: «Українці зараз все більше об’єднуються... незалежно від попередніх, можливо, якихось культурних відмінностей, зараз немає таких процесів розходження, навпаки ми бачимо інтеграційні процеси, процеси солідарності».
Дуже влучними і справедливими видаються спостереження професора про абсолютну і ментальну, і етнічну чужинність й відмінність від нас українців – наших нападників. Думки професора звучать на противагу російській пропаганді, що продовжує свою пісеньку про якесь там ефемерне братерство. Братерства цього, дійсно, насправді ніколи між нашими народами не було, оскільки єдине, що протягом століть робила щодо України росія – це не дотримувалася домовленостей, вирізувала і винищувала наш народ. Згадаймо хоча б Батуринську різню 1708 року, муравйовське винищення киян 1918 року, коли, за даними Українського Червоного Хреста, у перші десять днів після здобуття Києва більшовиками було замордовано близько 5000 осіб, згадаймо Голодомор і згадаймо Бучу: «На вас, українців, напали якісь зовсім чужі, часто етнічно далекі народи, між якими так насправді, окрім цієї традиції про якийсь там зв’язок між Руссю великою і малою, Україною і росією – все на даний момент виразно скомпрометовано. Україна – це держава, яка створила свою єдність, котру загартували часи випробувань, страшних випробувань, якими є ця війна. В Україні, маємо надію, агресор виїде, і то виїде далеко і, маємо надію, вже ніколи туди (в Україну – прим. ред.) не повернеться. Життя буде відроджуватися наново, але це робитиме дедалі інтегрованіше суспільство».
Щодо церковної ситуації в Україні, професор також сповнений оптимізму і віри у те, що війна відкриває правду. Ту правду, яку дехто знав віддавна. Війна показала, хто наш брат, і засвідчила, що серед сусідніх народів нашим найнадійнішим братом є Польща. А всередині України війна показала, що так насправді – немає суттєвої різниці між вірянами в українських церквах. «Я спостерігаю за ситуацією в Українській церкві і вживаю ці слова однозначно в однині, бо хоча ми знаємо, що існують різні напрямки православ’я в Україні, є також греко-католики... Але на даний момент ці два основні розгалуження, тобто Автокефальна церква (офіційна назва Православна церква України, ПЦУ – прим. ред.) і церква московського патріархату. Вони, по суті, починають все більше зближуватися між собою, а перед війною було багато напруги і розбіжностей». А якщо ці розбіжності й мають чи мали місце, то церковні ієрархи і віруючі налаштовані на об’єднання, на пошук спільного шляху. «Зараз я, наприклад, спостерігаю, як православні московського патріархату перестають відчувати себе частиною цієї москоської церкви, перестають згадувати на літургії ім’я голови своєї Церкви, тобто патріарха кирила... наприклад, ми спостерігаю трагедію військових капеланів, які є з цієї московської церкви, і часто навіть українські солдати їх дуже шанують, але вони мусять відкинути верховентво москоського патріархату, щоб могти працювати далі з цими людьми на фронті. Ми спостерігаємо за закликами з боку Митрополита Епіфанія, голови Автокефальної церкви України (офіційна назва Православної церкви України – прим. ред.), щоб намагатися зберегти якомога мирніші взаємини між двома Церквами. Щоб здійснювати спільні служби, лунають заклики до спільних богослужінь, прохання не викликати якісь суспільні ексцеси проти колишніх «москалів», як проти якихось зрадників... Власне, здається, все це заради того, що треба буде жити і потім, після війни».
Професор Міхал Клінґер бачить трагедію православних московського патріархату, які, відчувши себе зрадженими, переходять до Православної церкви України, головою якої є Митрополит Епіфаній: «Я знаю, як багато православних московського патріархату переходять з цілими парафіями до української автокефальної церкви. Тобто можна сказати, що ми спостерігаємо процес інтеграції, і безперечно результатом цієї війни буде, якщо не повне об’єднання, то глибоке поєдання усіх православних в Україні».
Усі процеси, що зараз відбуваються в Україні, на думку професора Клінґера, провадять до загальної інтреграції всередині християнських церков України: «Греко-католицька церква, яка традиційно не була в найкращих взаєминах з православними церквами, а на сьогоднішній день вона також будує відчуття української спільноти. Зрештою у їх випадку зрозумілу єдність можна відчувати на основі східного православного християнства, яке має таку саму літургію і в основі своїй ті самі догми. І ці давні історичні, часто навіть криваві конфлікти, які ділили греко-католиків і православних на території давньої і сьогоднішньої України. Вони, по суті, будуть відходити у якесь темне минуле».
Більше того, професор бачить народження нової християнської свідомості українських вірян: «Зовсім нова християнська свідомість, яка є серед тих українців, які почувають себе християнами... вона є абсолютною сенсацією світового рівня». Також професор розмірковує про появу в Україні невідомої дотепер моделі ставлення християнства до війни: «Оскільки традиційні церкви завжди були радше пов’язані зі сторонами конфлікту і не були першими, хто призводив до якогось об’єднання, то на даний момент серед християн в Україні – наскільки я можу це спостерігати з такої віддалі, – мені здається, утворюється щось таке, що є абсолютно невідомою дотепер моделлю ставлення християнства до війни».
І ця модель є протилежною тій, яку транслює горезвісний патріарх кирило, а саме розпалює ненависть і благословляє війну в Україні. «В Україні я спостерігаю дії Церков – усіх, як Автокефальної, так і московської... вони мають таку рису, а саме, здається, церкви не беруть участі у тій ідеології, яка була б конфліктогенною. Я знаю, що священники виконують важку і абсолютно однозначну допомогу при похоронах, сповіді, молитвах... Святині відкриті для тих, хто потребує миті спочинку без різниці, хто туди хоче зайти, чи хто хоче посповідатися. Священники несуть людям допомогу, а не займаються патріотичною ідеологією... тобто не сакралізують цю війну, що є якраз протилежністю всіх інших церковних ситуацій і перш за все – ситуації в росії, де, якщо ми подивимося на ці абсолютно жахливі висловлювання патріарха кирила, який в дусі російського патріотизму, псевдопатріотизму, власне, розпалює цю війну, виправдовує її жахіття...».
На думку професора, наш народ демонструє ментальну зрілість, демонструє героїзм не лише у захисті своєї землі і права на свободу, але й у ставленні до ворога: «Ієрархи і люди, що формують суспільну думку в Україні, тримаються якомога далі від ура-патріотизму, що є оберненим проти ворогів, але також проти ворога внутрішнього. Не цих зовнішніх, які безперечно мають зникнути, мають піти, мають відійти, мають програти війну, які матимуть свої втрати військові і людські... але немає такого ставлення, заклику до внутрішньої всеохопної ненависті, і це мені здається черговим доказом героїзму і перш за все зрілості українського суспільства».
Справді, ворог має бути переможений, має бути справедливо покараний за всі злочини, які вчинив на нашій землі, але ми – на відміну від нелюдів, що чинили наругу й знущання над нашими дітьми, жінками і беззахисними цивільними – ми ніколи не опустимося до їхнього дна, до повної відсутності моралі і етики. Як сказав Апостол Павло у посланні до Римлян: «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?» (8:31). Проти нас нелюди і виродки, але Бог з нами і тому перемога за нами!
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Марія Янкова