В Музеї сучасного мистецтва у Варшаві до 24 квітня триває виставка «Анка Пташковська. Ненароком». У її назві винесено ім’я головної героїні, легенди польського аванґарду. Проте, ким же є Анка Пташковська в приватному та професійному вимірах, глядач мусить дізнатися сам, за допомогою підбірки архівних документів та фотосвідчень, а також через роботи художників, з якими Пташковська співпрацювала. Ще одним путівником у пошуках відповіді на питання, хто така Анка Пташковська, є автобіографічний фільм, а також звукова інсталяція Міхала Лібери, створена на основі архівних записів і розмов з нею. Віссю виставки «Анка Пташковська. Ненароком» є сценарій автобіографічного фільму у 32 розділах, написаний самою Пташковською у 2016 році. Окрім численних документів і фотографій, зроблених свого часу Еустахи Коссаковським, глядач, звичайно, має можливість познайомитися з роботами Генрика Стажевського, Марії Еви Лункєвич-Роґойської, Тадеуша Кантора, Едварда Красінського, Еустахи Коссаковського, Влодзімєжа Боровського, Даніеля Бюрена та інших митців. Така кількість історій і персонажів відображає інтенсивність творчого життя Анки Пташковської, не обмежуючи при цьому просторового характеру виставки.
«Я не мисткиня і це останнє, чого б я для себе хотіла», — декларує героїня виставки Анка Пташковська. Кілька десятиліть вона працювала одночасно як критик, організаторка виставок, кураторка і галеристка. У 1966 році разом із групою друзів, критиків і художників Анка Пташковська заснувала галерею Foksal у Варшаві та стала співавторкою її програмних маніфестів. Але на початку 1970-х вона залишає все в Польщі разом із ім’ям, яке вже мала в мистецьких колах, і переїздить зі своїм другим чоловіком фотографом Еустахи Коссаковським до Парижа, де починає своє життя з чистого аркуша. Втім доля наздоганяє Анку Пташковську навіть тоді, коли вона думала, що з мистецтвом попрощалася назавжди. У Парижі вона зустрічає Даніеля Бюрена та критика Мішеля Кльора. Разом вони заснували дві експериментальні інституції: концептуальну «Галерею 1-36» та альтернативний простір Vitrine pour l'Art Actuel. Анка Пташковська не дає себе втиснути в готові рамки і з неприхованим задоволенням виривається з них.
Пані Анко, Ваше дитинство припало на період Другої світової війни, це був дуже важкий час, як взагалі в історії, так і конкретно для вашої родини. Мені здається, що тоді мало хто цікавився мистецтвом, і воно, мабуть, не було найбільш захоплюючим напрямом у повоєнний час. Однак, звідки взявся ваш інтерес до мистецтва?
Не знаю, одразу кажу, що не знаю. Припускаю тому, що безпосередньо мала справу з великими митцями. Просто так склалося життя. Я була цілковито зачарована мистецтвом Едзя Красінського, який був моїм першим чоловіком, Генрика Стажевського, який був одним із найпрекрасніших людей, і в той же час — великим митцем, який справді належить до великої історії мистецтва з великої «І» та з великої «М». Він був яскравим представником конструктивістського руху, напрямку довоєнного аванґарду. І чим конкретно йому вдалося нас вакцинувати, це відчуттям абсолютної рівності між людьми. І борони Боже, не пошуками влади над людьми. Якщо йдеться про історичну позицію Стажевського, то її значення було беззаперечним. Але він ніколи не робив навіть найменшого руху в бік здобуття влади. І для нас спілкування з ним було важливим. Він був переконаний у тому, що мистецтво є спільним надбанням. У одних береться, а іншим дається. Це рух, який може бути дуже важливим для когось особисто, але який взагалі не відповідає системі влади в суспільстві, ані капіталістичному, ані в комуністичному, в жодному. У кожному суспільному устрої рівність є чимость надзвичайно цінним і рідкісним. Справжня рівність. Зараз рівність є повністю закута між людьми комерціалізацією. Гроші просто трансформували мистецький ландшафт і не тільки ландшафт, але взагалі сутність мистецтва. Тут я посилаюся на Кантора, між іншим. Я особисто перейняла від нього переконання, що основою, беззаперечною умовою мистецької діяльності, є безкорисливість. Якщо митець переслідує будь-яку вигоду, щоб досягти влади, або отримати гроші, його мистецтво не варте моєї довіри.
Виставка «Анка Пташковська. Ненароком» у Музеї сучасного мистецтва Варшави, 2022.
Блакитна лінія Едварда Красінського, Музей сучасного мистецтва Варашави, 2022.
А що для вас було важливим в аванґарді, чому ви зацікавилися цим явищем у мистецтві?
Я не зацікавилася, оскільки не є істориком мистецтва, тож це не науковий інтерес. Тільки я заанґажувалася, це дуже вагома різниця. Загалом усе своє життя присвятила цьому. І історія галереї Foksal, всі мої близькі контакти з митцями, базувалися на цій спільній участі. Звичайно же, для нас існувало загальне поняття аванґарду, але ми не займалися якимось конкретним стилем живопису. Це був радикалізм пошуків. В цьому, власне кажучи, полягає аванґард. Щодо цього ніхто із нашого середовища не дав себе обманути, нікого не вдалося переконати якимось гаслом. Отже, ми захищали те, що вважали сутністю аванґарду.
Чи вважаєте ви, що в мистецтві обов’язково має бути бунт і протест проти чогось?
Так чи інакше, це в жодному разі не якась вигідна посада, як собі деякі можуть це уявити. Просто мистецтво не є вигідною справою, з якої можна утримувати себе і родину. Навіть, якщо трапляється, що є митці, які заробляють мільйони, але це не вносить істотної різниці. Це не могло бути їхньою метою, просто потім сталося, що якість була такою і люди мали таке осяяння через їхню пропозицію, що ціни пішли вгору. Ринок намагається наздогнати мистецтво, але спричиняє чималу, на мою думку, не хотілося би казати біду, але викликає справжні деформації ідей, що містяться у мистецтві, бо підпорядковує його вигоді, зароблянню грошей. І це зараз вже мало не епідемія, це гірше, ніж COVID.
Одна з найважливіших тез, як мені здається, в автобіографічному фільмі до виставки «Анка Пташковська. Ненароком» і у вашій книзі є теза про те, що головний ворог аванґарду — брехня?
Так, а живемо у брехні. Брехня зараз заповнює публічний простір до такого ступеня, що напевно немає прецедентів, аби брехня була всюдисуща і прийнята усіма. В Польщі це відбувається у дуже вишуканий спосіб. Не знаю, як з цим є в Україні, але в Польщі витонченість брехні полягає у тому, що слова зберігають своє звучання, але мають інше значення. І це дуже небезпечний наступ на порозуміння між людьми загалом. Якщо немає правди, то вже не тільки правда, але і взагалі порозуміння між людьми поставлене під великий знак питання, воно наражається на небезпеку. Бо, якщо щось змінює сенс слова, яке звучить так само, відповідно до нагального інтересу, то можемо очікувати взагалі чого завгодно. Це трагічна звістка. Документальний фільм про мене Аня Мольська назвала «Уявіть собі, що існує правда у мистецтві». І це звучить як одкровення. Я би хотіла до цього навернутися. Але це не було сказано аж так ствердно, тож хочу розповісти, як з’явилася ця фраза. Це було в Парижі, під час дружньої зустрічі, де розмовляли про все, про торгівлю, про одну-іншу виставку, про те, який був їхній успіх, про що говорять друзі. І під час такої балаканини, а бесідою це не можу назвати, в якій усі брали охоче участь, і митці, і критики, і журналісти, кінозназнавці, раптом Андре де Кольомб’є, що був митцем, яким я займалася дуже серйозно, як і Франсуа Ґіноше... Отже, під час таких легких бесід, таких, що ні до чого не зобов'язують, Андре де Кольомб’є виголосив «Уявіть собі, що існує правда у мистецтві». І це було як грім посеред ясного неба. І це затулило рота багатьом людям.
А де, на вашу думку, межа між радикальними творчими пошуками, експериментами, мистецьким протестом і, наприклад, хуліганством?
Мене від такого запитання одразу кидає в холодний піт. Тому що за ним, я одразу бачу хвилю репресій, покликаних знищити хуліганів. А хуліган теж може бути великим митцем. І тут не йдеться про різницю між хуліганством і чимось таким… Мистецтво не виростає з добрих манер. Звичайно, що участь у мистецтві пов’язана з безкомпромісністю і безкорисливістю. Це дуже важливі умови, але хуліган може бути абсолютно безкорисливим. І може бути тільки вірним хуліганству. І ця моральна оцінка є дуже делікатною справою, з якою, якщо ви за це вже беретеся, треба бути дуже обережним. І триматися дуже серйозної інтелектуальної дисципліни, бо інакше це перетворювалося в історії і надаль перетворюється у гоніння. І це люди, які були зацікавлені владою, громадським порядком запускають ці механізми. Я абсотно противлюся цьому, бо ми з моїми близькими друзями-митцями відчули все це на власній шкірі в часи комунізму. Вимагалися певні норми поведінки, дрескод, форми танця, співу, зачістки тощо. Ніщо навіть запахом не могло нагадувати так званого гнилого Заходу. І в зв’язку із цим виникла просто жахлива репресивна система, і всі свідомі митці виступають проти цього. Й не лише митці, а всі люди, що прагнуть прожити життя згідно із власним сумлінням.
Як приклад вашої творчої діяльності та митців, з якими ви співпрацювали, заснування галереї Foksal у Варшаві зламало лінійне сприйняття історії мистецтва та створило новий спосіб функціонування галереї.
Але це не лише це, це не якась механічна зміна, що галерея може бути всім. Це не так. Ми, однак, працюючи в галереї, в достатньо безжальний спосіб аналізували її риси. У чому полягає галерея. Інакше це просто використання приміщення... І це нічого не означає, жодної правдивої зміни не може спричинити. Якщо це розглядати лише так, що тут може бути театр, а тут… Безперечно, такі зловживання існують, але це мусить відбуватися, все ж таки, по-справжньому, серйозно. Але інтелектуальний аналіз того, що робиться, це є обов'язковою умовою.
Як ви вважаєте, чи мистецтво потребує супровідного коментаря, з якого глядач має зрозуміти, що це — мистецтво? Чи це повинно бути зрозуміло одразу?
Я вважаю, що мистецтво потребує розуміння. Причому дуже важливий момент, це розуміння рідко, надзвичайно рідко буває тотальним, повноцінним, і достатнім. Але, можливо, не мусить, і не повинно бути. Слухаючи до нудоти і мало не до блювоти людей, що люблять поговорити із серйозним виразом обличчя на тему мистецтва, самому мистецтву було б ліпше, якби воно могло цього уникнути.
Тадеуш Кантор, фрагмент відеоряду з виставки «Анка Пташковська. Ненароком» у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві, 2022
Роботи Даніеля Бюрена та Генрика Стажевського на виставці «Анка Пташковська. Ненароком», Музей сучасного мистецтва у Варшаві, 2022
Фотографії Еустахи Коссаковського на виставці «Анка Пташковська. Ненароком», Музей сучасного мистецтва у Варшаві, 2022
Чи вважаєте ви, що справжнє мистецтво має обов’язково долати перешкоди на своєму шляху?
Ви мені ставите таке запитає, якби воно було теоретичним. А це питання дуже практичне. Можемо просто послатися на наш досвід. Мистецтво, принаймні те, яке пам’ятаю я, мусило долати неймовірні перешкоди, які створювала комуністична система, система нав’язана росією. І тому ми відчуваємо свою близькість до України. Бо ми зазнали російської домінації, яка, припускаю, досі сильно не змінилася.
Мені цікава ваша думка щодо мистецької критики. Чи, на ваш погляд, критик відіграє практичну роль в процесі безпосереднього творення мистецтва? Чи критика насправді працює з інтерпретацією вже існуючого мистецтва?
Немає єдиного явища критики. Те, що називається мистецькою критикою, має тисячі різновидів. Є справді фантастичні її представники, але на жаль більшість до них не належить. Більшість займаються баналізацією і ґаджатизацією мистецтва.
Хочу все ж повернутися до феномену «Галереї 1-36» у Парижі. Мені здається, її приклад дає підстави стверджувати, що мистецтвом, як вже згадували, може бути будь-що.
Жарт полягає у тому, що немає меж, так як і цифри, числа їх не мають, немає граничного числа. Є остання виставка, але завжди може бути наступна. Може, але я не кажу, що обов’язково буде. Проте 36-та галерея була не останньою. Потім в Парижі, не пам'ятаю точно, в яких роках, на 20 чи 30 років пізніше, ми організували «Галерею 42». Це дозволяє на величезну свободу, бо дає можливість у будь-яку мить підняти абсолютно наново цілу історію. І змістом цієї галереї може бути все, що завгодно. Це може бути лише одне речення. Галерея не обов'язково має бути пов'язана із якою-небудь зовнішньою формою. Вважаю, що в цьому і є цінність цієї ідеї. «Галерея №2», наприклад, базувалася на відкритті «Документу 5». І це було лише одне запитання, адресоване до митців, які брали участь у цій «великій всесвітній виставці "Документу 5"»… Питанням було: «Чи ти задоволений своєю участю в "Документі 5"?». І відповіді мали бути вже наступною галереєю. Отож, все може бути мистецтвом, але це не означає, що його легко зробити. Це не означає спрощення в жодному сенсі. Тому краще піти і побачити виставку. Я заохочую слухачів і читачів до поїздки в Польщу. Наприклад, Музей сучасного мистецтва в Варшаві має дуже хорошу ініціативу кураторських екскурсій, але не в такій безнадійно повчальній формі, яку часом можна зустріти в музеях. Я сама брала участь у кураторській екскурсії Марисі Матушкєвич моєю виставкою. І це було для мене особисто дуже цікаво. Гадаю, що для читачів і слухачів це було б цікавим також. Мені здається, що просто потрібно і не дати себе обманути, вживаю таке гостре слово, не дати себе обманути якимись дешевими журналістськими коментарями та інтерпретаціями. Потрібно самому спробувати йти далі! Завжди далі!
Запрошуємо слухати аудіоверсію цієї розмови.
Христина Срібняк