Демонтувати не можна залишити… Де ставити розділовий знак в цьому вислові по відношенню до монументального мистецтва України, а зокрема, мозаїк, на жаль, органи місцевого самоврядування обирають самі. Адже за 30 років незалежності держава не розробила законодавчих механізмів захисту спадщини монументального мистецтва. Більшість цих творів упродовж десятиліть просто розчиняються в урбаністичному пейзажі. Водночас за останні кілька років під проводом декомунізації, або теплоізоляції, незворотно було знищено близько десятка мозаїк і об'ємно-просторових фігур. Алла Горська, Марія Литовченко, Ернест Катков, Валерій Ламах, Ольга Рапай, Галина Севрук, Роман Патик, Микола Стороженко, Ада Рибачук та Володимир Мельниченко… Це лише скромний перелік українських майстрів монументального мистецтва, імена яких вже рідко відомі пересічному українцю. Натомість їхні роботи відомі поціновувачам цього напрямку у мистецтві з-за кордону. В Німеччині, або у Великій Британії за останні 10 років не раз перевидавалися книги, присвячені українському монументалізму. Але всі вони не мають належного захисту. Нерідко справжні шедеври сприймають як звичайне оздоблення радянських споруд, а тому їх знищують. І це на думку захисника модерністської спадщини, засновника Ukrainian Modernism Дмитра Соловйова.
«У соціалістичних урядах, в країнах Варшавського блоку, монументальне мистецтво мало прикрашати міста і декларувати світлі ідеали, тому виникали такі твори як "Праця", "Космос" і так далі. І тому мозаїки, вітражі, барельєфи можна масово побачити в колишніх соціалістичних країнах. У Польщі, в Чехословаччині, в колишніх країнах Югославії. В Ізраїлі, наприклад, багато вітражів і мозаїк, тому що там до середини 1970-х років був соціалістичний уряд. З'являлися вони тому, що держава фінансувала їхнє створення і замовляла проєкти художникам. Саме тому в Україні зараз тисячі зупинок, оздоблених мозаїками з квітковими, з анімалістичними орнаментами. Це унікальне для України явище. Ані в Америці, ні в Японії, ні в інших країнах мозаїк, вітражів так масово не знайти, тільки в старих середньовічних церквах. Спочатку вони зародилися у шумерів, єгиптян, потім вже в Середні віках воно оформилося в сакральному мистецтві. І тому до України їздило дуже багато іноземців, дивитися на мозаїки, фотографувати їх, писати і видавати книги про них. Це наша унікальна "фішка", яку треба берегти. Тому що вони створювалися не якимось абстрактним Радянським Союзом, а українськими художниками і художницями. Вони оформлювали театри, різні громадські об'єкти, житлові будинки. Була теза: "Мистецтво належить народу". Воно вийшло за межі галереї і музеї і поселилося в місті. І місто перетворилося на музеї під відкритим небом, де кожна людина безкоштовно може споглядати витвори українських митців. Це частина матеріальної культури України з другої половини XХ століття, де художники проявляли творчі думки в абсолютних різних техніках. Це не тільки мозаїки і барельєфи, є техніка сграфіто, різні техніки вітражів. Мозаїки теж з різних матеріалів створювали, рельєфи на камені, рельєфи в стіні, туканка з металу, — більше десятка різних технік монументального мистецтва. Щодо проблеми сучасного сприйняття мозаїк є багато чинників, які, на жаль, призводять до частого знищення всіх об'єктів монументального мистецтва. Це можна, напевно, звузити до загально не дуже високого рівня освіченості, а основне — відсутності державного регулювання і охорони. Державі байдуже, а забудовники, наприклад, просто зносять мозаїчні пано, чи скульптури, бо це їм заважає розширювати їхній торговий центр. У Дніпрі була така історія з мозаїкою Ернеста Коткова "Дніпровські хвилі", або іноді хотіли осучаснити інтер'єр, як було з готелем "Турист" у Києві, коли розібрали унікальне панно Галини Севрук. У Львові в готелі так само розібрали ще одне монументальне панно. І його просто кудись викинули, якщо в Києві хоча б вдалося його зберегти. Тобто, власники приватизують якусь будівлю, прикрашену монументальним мистецтвом і абсолютно не розуміючи її цінності, знищують. Інколи це відбувається при термомодернізації соціальних установ, коли мозаїки збирають, щоб легше було класти пенопласт. В Києві, на щастя, було два дитячих садочки, де директори зберегли мозаїку. А з початком повномасштабного вторгнення з'явився ще один суттєвих чинник. Люди почали проводити паралелі між мистецтвом, створеним за Радянського Союзу із сучасною путінською Росією і вирішили, що заразом треба зносити, що було радянське. Але суттєва річ, що це не радянське, а українське. Так, у нас був період соціалістичний, Україна називалась УРСР, але вона була Україною. І тут жили українці, які й створили оці мозаїки. А люди бачать зараз в них щось виключно радянське і тому дуже часто мають негативні дуже відчуття, — зауважив Дмитро Соловйов.
Панно на станції метро «Хрещатик». Оксана Грудзинська (художник), Ніна Федорова (художник-технолог); архітектори станції Анатолій Добровольський, Микола Коломієць, Віктор Єлізаров, Геннадій Гранаткін, Ігор Масленков, Станіслав Крушинський, Юрій Кисличенко за участю Федора Заремби та Наталії Щукіної, Київ, 2019
Олена Владимирова «Збережемо нашу землю», мозаїка на фасаді дитячої поліклініки житлового масиву «Троєщина», 1987–88, Київ
У жовтні 2021 року з фойє київського готелю «Турист» демонтували панно Галини Севрук «Місто на семи пагорбах», яке, на думку керівників закладу, не вписувалося в загальну естетику. На щастя, зроблено це було цілком обережно і з 2022 панно можна побачити в одному із залів Національного заповіднику Софія Київська. Іншим так не пощастило. Не так давно, 26 червня, на ВДНГ знищили мозаїку «Вогнеборці», яка розміщувалася на стіні будівлі №26, яка належить Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Інтер’єр з 1977 року прикрашало панно, на якому зображено, як вогнеборці ліквідовують пожежу. У Рівному міська влада демонтувала мозаїчну стелу радянського часу із фігурами двох українок в національному вбранні. Мозаїка зображувала дві жіночі фігури в національному вбранні Галичини і Наддніпрянщини. Початково там також містилось зображення серпа і молота, яке прибрали раніше. Тло фігур перефарбували у жовтий та блакитний кольори. За версією міської влади, стелу встановили на честь дружби з Білоруссю, тож вона була маркером радянської епохи, тому її слід було прибрати в рамках декомунізації. Відновити її, вже на жаль, не вдасться. Однак, «Вогнеборців» після величезного інформаційного резонансу буде відновлено. Однак доля монументалістики, створеної за радянської епохи, невизначена. Майже всі ці об’єкти, за винятком трьох чи чотирьох, не мають правового статусу пам’ятки, який зумовлює охорону за Законом «Про охорону культурної спадщини». Лише великі пам’ятники і лише кілька скульптур у міському просторі. Тож очевидним стає запитання, за якими критеріями оцінюють культурну цінність предметів монументального мистецтва. Чому мозаїки, хоч і створені за радянської доби, — це мистецтво та як його врятувати, — пояснив директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.
«Що стосується взагалі мозаїк, не тільки "Вогнеборців", про яких ви згадали, перш за все, слід підкреслити, що демонтаж необов'язково є єдиним варіантом, навіть, якщо на мозаїках є символи комуністично-тоталітарного режиму. Якщо мозаїка не взята на облік, наприклад, як об'єкт, місцевого чи національного значення, який охороняється, то можна провести консультації з фахівцями, експертами, з авторами, якщо вони живі, і змінити її. Треба вилучити, якщо там є, символи комуністичної режиму, або прикрити їх якимось чином. Це був би найбільш цивілізований варіант. І, відповідно, такі мозаїки Інститут взагалі не рекомендує демонтувати. І якщо такі випадки трапляються, це свідчить про недостатню компетентність людей, які це роблять, або мають якісь корисливі наміри. Що стосується рекомендацій, то минулого року Інститут нацпам'яті і Міністерство культури та інформаційної політики видали спільні рекомендації, які стосуються прибирання з публічного простору об'єктів, пов'язаних з комуністичною і також з імперською символікою. Вони чітко пояснюють, який напрям цих процесів може бути і роз'яснюють певні норми законодавства. Детальні критерії передбачені законодавством доволі чітко: це і символ, і гасла, і особи пов'язані з комуністичним режимом, і так далі. Якщо керуватися законом, то все стає зрозуміло. Якщо навіть після цього виникають якісь запитання, то завжди орган місцевого самоврядування може звернутися до Інституту національної пам'яті і ми, звісно, надамо коментарі щодо цього», — пояснив Антон Дробович.
Будинки з мозаїками на проспекті Перемоги № 19, 21, 23, 25 і 27. Автори: Валерій Ламах, Ернест Котков, Іван Литовченко, Володимир Прядка
Значно полегшило би проблему зі збереження монументально-декоративного мистецтва, створення відповідного публічного реєстру, який би взяв на облік ці об'єкти. Його появу вже не раз намагався ініціювати Дмитро Соловйов.
«Одна з основних проблем полягає в тому, що вони ніяк не захищені законодавчо. І навіть не існують юридично. Вони не є ні в кого на балансі. Наприклад, в Литві кожна скульптура, кожна мозаїка — на балансі в міста. Вона належить місту і, якщо який-небудь вандал відріже частину від скульптури, то поліція його розшукає. У Каунасі була така історія і поліція змусила його профінансувати відновлення об'єкта. А в нас ці мозаїки не охоплені жодним реєстром. І тому найстрашніше, що знищуючи мозаїку, забудовник навіть ніякі закони не порушує. І притягнути до відповідальності за законом його неможливо. Це дуже прикра ситуація і сумно, що за стільки років незалежності ані Верховна Рада, ані Міністерство культури, ані місцеві органи охоронно-культурної спадщини не подумали ані про збереження, ані хоча би про фіксацію, інвентаризацію цих унікальних творів мистецтва. І тільки у Львові в 2019 році створили місцевий реєстр охорони мозаїк. І, на жаль, тільки мозаїк. Я постійно звертаюся до Міністерства культури з проханням ініціювати реєстр монументального мистецтва. З цього питання ще роки три тому ми зустрічалися з Олександром Ткаченком, проводили круглі столи. Потім спілкувався з працівниками департаменту управління охорони культурної спадщини при Мінкульті. Вони говорили: "так-так-так, давайте". Але потім нічого і не було зроблено. Однією з відмовок може бути нестача фінансування. Однак, можна для цього подаватися на гранти. Це зробили в Естонії в 2016 чи в 2018 році. Їхнє міністерство культури виграло грант на облік спадщини ХХ століття. Там і архітектура, і монументальне мистецтво. І вони кожну мозаїку внесли на сайт з фотографією, з усією інформацією. Кожну модерністську будівлю і деяким з них надали статус пам'ятки, тепер вони там максимально захищені», — розповів Дмитро Соловйов.
Мозаїчна композиція «Олімпійський вогонь» на станції метро «Олімпійська», Київ
Панно «Індустріальна праця» на станції метро «Шулявка». Автор мозаїки: Іван Литовченко. Київ, 2020
Отож, в Україні є тисячі мозаїк, декоративних панно та інших просторових фігур, які, однак, на офіційному рівні ніхто не рахує. Та й культура зберігання монументальної спадщини українських художників на державному рівні відсутня. Чимало об'ємно-просторових фігур було занедбано. І лише окремим приватним ініціативам за останні роки вдалося відновити деякі з них. Фонд Збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, наприклад, реалізував два проєкти. Перший — декоративні мозаїчні композиція в інтер'єрі Київського центрального автовокзалу з близько десятьма панно. Комплексним вирішенням інтер'єру автовокзалу займались українські художники Ада Рибачук і Володимир Мельниченко у 1960—1961 роках. У травні 2015 року почалася масштабна реконструкція автовокзалу. Повністю оновили інтер'єр будівлі. Новина про реконструкцію викликала занепокоєння у митців і культурологів щодо можливого знищення мозаїк. Проте, як запевнило керівництво автостанції, всі мозаїчні композиції були збережені і відновлені.
Нині Дмитро Соловйов самотужки з групою однодумців за кошти небайдужих підписників пабліку Ukrainian Modernism відновлює деякі мозаїки. А, зокрема, — у місті Макарів Київської області, що постраждала після російських атак в березні 2022 року. Та вітражі в корпусі Київського Університету ім. Тараса Шевченка, які постраждали внаслідок ракетного обстрілу. Та ще одну мозаїку в Івано-Франківську. Ускладнює цей процес те, що смальта, з якої виконані більшість мозаїк в Україні — кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих кубиків або платівок, більше не виготовляється. А її залишки розбирають церковники.
«В школі в Івано-Франківську було дві мозаїки, одну з них місцевий завгосп просто взяв і зафарбував сірою емалевою фарбою, бо сказав, що вона якась радянська. І тепер ми її відмиваємо, щоб вона знову радувала очі місцевих. І це виключно на пожертви моїх підписників. Всі роботи з відновлення творів монументального мистецтва ведуться приватними особами, активістами, виключно за приватний кошт, або на благодійні пожертви. І держава жодної участі в цьому не бере і навіть не цікавиться», — нарікає Дмитро Соловйов.
Суспільний резонанс викликали повідомлення про заміну герба серпа і молота на тризуб на щиті монументу «Батьківщина-мати» у Києві, яку перейменують на «Україна-мати». Однак більше не через те, що їх міняють, скільки через думку, що не на часі витрачати стільки грошей під час війни. Адже коштуватиме це 28 мільйонів гривень. У Міністерстві культури і соціальної політики зауважили, що на заміну символіки на щиті не витрачено жодної копійки з бюджету.
«Як бачимо, дійсно, 30 років незалежності ця ганьба — герб Радянського Союзу перебуває на щиті, в самому серці стародавнього Києва, на Печерських пагорбах, поряд з величезним прапором України. Його давно вже треба було демонтувати, очевидно, що це була недешева справа й інженерно складна. Протягом багатьох років були проведені консультації з експертами, ми знайшли декілька варіантів, вони всі представлені були міністерством. Це буде хороша символічна дія, тим паче, що на неї не буде витрачено кошти державного бюджету. І критика, яка розгортається навколо, що краще б витратили гроші на дрони, вважаю, що це просто блюзнірство. Ці організації, які стали благодійниками цієї зміни, вже сотні мільйонів вклали у підтримку армії і закупівлю дронів, підтримку цивільних, які постраждали від війни. Я дійсно можу підтвердити, що війську дуже бракує дронів. Це запитання до Міністерства оборони і до Міністерства цифрової трансформації. Ми не можемо в часи війни зосередитись виключно на воєнних питаннях. Все ж таки мають бути розставлені пріоритети і в соціальній політиці, і в культурі, і в медицині і так далі. І речі, за які потрібно боротися. Адже символи теж воюють і виграють у війнах», — наголосив Антон Дробович.
Запрошуємо слухати аудіоверсію матеріалу
Христина Срібняк