У вихідні на Замковій площі у серці Варшави особливо багатолюдно: і мешканці, і гості столиці люблять гуляти цим місцем і милуватись краєвидом, який відкривається звідти на польську столицю.
Саме там проходить фотовиставка, яку важко не помітити випадковому перехожому.
Історію 4-х українських родин, які змушені були виїхати до Польщі, щоб врятуватись від війни — в 24-х фотографіях розповіла польська фотографиня Натялія Понятовська.
Проєкт був організований за результатами програми від організації Habitat for Humanity Poland з однойменною із фотовиставкою назвою «Дорогою додому» («W drodze dodomu»). Це програма так званого соціального найму, в рамках якої 111 українських родин отримали не лише дах над головою, а також і додаткову підтримку – від продуктових наборів до можливостей відвідувати курси польської мови.
Детальніше про програму ми розповідали ось тут.
За словами польської фотографині Наталії Понятовської, робота над цим фотопроєктом викликала у неї дуже багато емоцій.
Непрості історій українських вимушених переселенців перегукувались з історією її власної родини. А саме — бабусі, яка народилась у Львові, однак також була змушена покинути рідний дім через війну.
Перш за все хотіла би запитати про твій особистий шлях до фотографії. Коли і з чого він почався?
Я почала цікавитись фотографією у 13-річному віці, коли потрапила до молодіжного Будинку культури у рідному місті в Битомі. Перші заняття там були дуже традиційними, ми працювали у фотолабораторії, де проявляли плівки, і цей процес мене абсолютно зачарував. І так з 13 років до сьогодні не розлучаюсь з плівкою і роботою у темній фотолабораторії. Але також працюю на цифровому апараті, щоб цей процес був швидший та дешевший, оскільки плівкова фотографія зараз досить дорога.
Пізніше, в ліцеї, робила фотосесії знайомим, проєкти, вистави. А потім вирішила вивчати художню фотографію у Glasgow school of arts.
Я працюю на межі художньої та документальної фотографії. Тому що кожен мій проєкт – дуже емоційний. Це не сухі факти, сухий репортаж. У моїх проєктах завжди багато мене самої та персонального погляду.
Адже я ніколи не вивчала окремо документальну фотографію…
Фотовиставка «Дорогою додому» відбулася у партнерстві з організацією Habitat for Humanity Poland. Чому ти погодилась на цей проєкт?
Щиро кажучи, я завжди трохи сторонилась від настільки документальної фотографії, і такої близької моєму серцю. Я боялась, що це для мене буде надто емоційний досвід. Коли почалась війна, більшість моїх друзів фотографів їздили на фронт чи документували життя родин, які перебували у Польщі. Я ж, в свою чергу, оминала ці теми, оскільки не знала, як підійти до неї. Я не розуміла, навіщо мені робити фото, бігати з фотоапаратом, якщо це не змінить ситуацію, не стримає війну. Я відчувала безсилля.
І коли фундація звернулась до мене в червні, мені передусім дуже сподобалось те, що вони вже зробили. І я подумала, що якщо й буду допомагати за допомогою мистецтва, що власне комусь, хто робить щось дійсно хороше. Щоб ми всі побачили, що допомога є навколо нас.
Водночас, це був для мене виклик і стрес.
Бо у 2018-му році я реалізувала схожий проєкт. Це був фотопроєкт з моєю бабусею та мамою, який називався «У мене немає нічого зі Львова».
Моя бабуся народилась у Львові. Тоді ми з мамою на бабусею поїхали до її рідного міста, де вона не була дуже багато років. Колись вона виїхала звідти під час Другої світової війни.
Це була моя подорож з нею вулицями міста, які поєднувались зі спогадами її та батьків, старими фотографіями, які нам вдалось дістати.
Я сфокусувалась на тому, що моя бабуся нічого з собою ніколи не привезла з рідного міста. Тобто вони приїхали потягом, не маючи з собою нічого.
Я закінчила цей проєкт досить позитивно. Не сподівалась, що така історія може коли-небудь повторитись на світі.
Тому коли почалась війна в Україні (до речі, якраз у мій День народження), то боліло мені серце: як це знову може відбуватись? Я лише закінчила проєкт про те, що ми все залишаємо в минулому і починаємо заново життя на новому місті… а тут історія знову один в один повторюється.
Тому проєкт, який я реалізувала для організації Habitat for Humanity Poland був мені близький ще й через те, що мій проєкт з бабусею був на подібну тему.
24 фотографії з життя 4-х родин, життя, яке ти бачила зблизька... Що це за родини та про що їхні історії?
Це неймовірні родини, які зустріли нас дуже тепло. Ми провели разом декілька годин, але мені щоразу було важко покидати їх. Історія кожної сім’ї – різна. Я намагалась дізнатись трохи більше про їхні спогади, про те, яким було їхнє життя в Україні, чим займались, чим займаються зараз. На приклад, на деяких фотографіях ви можете побачити какао. У цій родині бабуся працювала на шоколадній фабриці. Я намагалась розкрити глибші якості чи спогади цих людей.
Мені було дуже сумно чути історії про те, через що кожна з цих людей пройшла. Але коли я бачила, як вони тішаться тим, що мають зараз – мають дах над головою, можуть почуватись у безпеці, – то кожна моя сумка думка замінювалась на радісну. Вони й справді в глибині серця цим дуже задоволені. Не можу сказати, що щасливі, бо, на мою думку, дорога до щастя після пережитого ними – далека. Але найважливіше, що вони можуть почувати себе в безпеці.
Це всього кілька родин серед дуже багатьох.
Тому я дуже сподіваюсь, більшість родин тут відчувають те ж саме.
Фотовиставка "Дорогою додому", реалізована польською фотографинею Наталією Понятовською у співпраці з фундацією Habitat for Humanity Poland. Варшава, 24.08.2023
Кажуть, що кожна робота фотографа – це завжди частково автопортрет. У соцмережах ти писала, що це був один з найважчих проєктів у твоєму житті, також згадувала про історію своєї бабці, і що тут можна проводити паралелі. Де ще можна побачити власне авторку в цих фотографіях?
Багато мене можна знайти, коли я фотографую дітей, там – мої спогади про дитинство. На приклад, коли я попросила дівчинку лягти на диван догори ногами, а поряд була її бабуся. Загалом я часто повертаюсь в своїх роботах до дитячої безтурботності, а також до відчуття туги за домом, оскільки колись я протягом 10 років я жила в Шотландії.
А тексти під фотографіями теж ти писала?
Ні, тексти написані у співпраці з фундацією. Я краще «пишу» образами. Тексти – це не моя сильна сторона, але, на щастя, у фундації є чудові люди, які прекрасно володіють цими здібностями.
Загалом, я дуже зворушена тим, що робить організація Habitat for Humanity, це їм браво. У мене було багато емоцій під час роботи над цим проєктом.
Зі свого боку я даю те, що можу. А саме – розповісти про це мистецьким шляхом. І я сподіваюсь, що завдяки цьому про проєкт дізнається більше людей: і тих, що проходять Старим містом випадково, і тих, хто хоче заглибитись у тему.
Фотовиставка "Дорогою додому", реалізована польською фотографинею Наталією Понятовською у співпраці з фундацією Habitat for Humanity Poland. Варшава, 24.08.2023
Або хоча б це допоможе нагадати, що війна і проблеми, з нею пов’язані - досі є. На жаль, про це зараз часом починають забувати…
Так. І те, що відбувається у житті цих родин – це не просто якийсь звичайний переїзд у пошуках кращого життя. Кожен з них – дуже сумує за домом, це також видно проєкті.
І я надіюсь, що це допоможе багатьом усвідомити, що те, що відбувається навколо нас – це не звичайна міграція, а дуже серйозна ситуація, якої ніхто не хотів.
Є дуже багато родин, які все ще шукають дах над головою. Не кожен мав фарт отримати допомогу від фундації.
Тому я сподіваюсь, що завдяки цьому проєкту хтось з випадкових перехожих затримається на якийсь час і подивиться на кожну з фотографій. І це дасть допоможе комусь замислитись.
За словами Наталії, невдовзі вийде у світ книга, де можна буде побачити більше фоторобіт з проєкту «Дорогою додому», а також більше дізнатись про історії українських родин, які через війну змушені були шукати прихистку у Польщі.
А поки ми чекаємо на цю книгу у книгарнях, до 31 серпня не пропустіть можливість побачити фотовиставку на Замковій площі у Варшаві.
Інтерв'ю можна прослухати у доданому аудіофайлі.
Польське радіо для України/І.Т.