22 роки тому, 11 вересня 2001 року, міжнародна терористична організація Аль-Каїда здійснила серію терористичних атак у Сполучених Штатах, зокрема на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку.
Про сьогоднішнє обличчя тероризму та про те, чи можна називати Росію «державою-терористом», в ефірі Польського радіо для України ми говорили з Геннадієм Друзенком — юристом, публіцистом, а нині головою Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ) — добровольчого формування цивільних медиків-добровольців і допоміжного персоналу з надання медичної допомоги в зоні бойових дій на території України.
Про 11 вересня ми говоримо як про випадок тероризму глобального характеру, як про проблему, що викликала міжнародну реакцію та змінила політику не лише США, а багатьох країн.
Пане Геннадію, чи могли би ви нагадати про вимоги, підґрунтя та мотиви теракту 11 вересня 2001 року?
«Нагадаю, що з латини terror означає "великий жах", тобто це намагання вплинути на суспільні процеси шляхом залякування. Часто це залякування пов’язано з масовими жертвами. Я би навіть сказав, видовищними жертвами — це має бути не просто таємне вбивство, а те, що вражає уяву певної соціальної групи, народу, держави. Те, що трапилось у 2001 році, — це був стовідсотковий класичний терор, коли менший та слабший ворог намагається діяти асиметрично, не за правилами, щоби вплинути на сильнішу (сторону — ред.) шляхом ось такої масової страти невинних людей та руйнувань у самому центрі Нью-Йорка. Чи вдалося терористам цього досягти? Теракт, на жаль, вдався. Досі сперечаються щодо того, що це була провина американських спецслужб, але факт — Америка не злякалася, не піддалася на шантаж і, власне, відповіла "війною проти тероризму". Це, можливо, вперше в історії були не місцеві поліційні заходи, а справжня війна на інших континентах, що було новим у боротьбі з тероризмом, адже, як правило, антитерористичними заходами держава займається всередині країни».
Постійний представник Польщі в ООН Кшиштоф Щерський до 22-ї річниці теракту на Всесвітній торговий центр заявив Польському прес-агентству (PAP), що для Польщі «11 вересня є попередженням і закликом боротьби з ненавистю там, де вона зароджується». Як сказав високопосадовець: «Ми кажемо "ні" ненависті та запереченню права на життя інших людей».
Пригадую, як минулого року, посол Щерський говорив про те, що зараз «тероризм не зник, але змінив своє обличчя», що «тероризм прийняв російське обличчя».
Пане Геннадію, що ми можемо сказати про сьогоднішнє обличчя тероризму у світлі війни в Україні?
«Росія, безумовно, використовує певні інструменти терору, але це більш схоже на геноцид — коли все українське знищується лише тому, що воно українське. Діти, жінки, старші люди... Як правило, до терору вдається слабша сторона. Сказати, що Росія — це слабша сторона, як це було у випадку Аль-Каїди або Ірландської республіканської армії, не можна. Ми маємо війну, але війну без жодних правил. Після Другої світової війни, коли ми знаємо, як нацисти знищували євреїв, ромів, слов’ян, яких вони вважали нижчою расою, все ж таки вслід за Тімоті Снайдером те, що Росія робить в Україні, я би називав не стільки "терором", як "геноцидом" українського народу».
Від терактів, які здійснила міжнародна терористична організація Аль-Каїда в США, минуло 22 роки.
Нині ми часто можемо почути, що «Росія — це держава-терорист», що «Росія — це держава спонсор-тероризму». Хочу зазначити, що зараз до списку «держав-спонсорів тероризму» входять Північна Корея, Сирія, Іран і Куба. Якщо йдеться про РФ, то важливо згадати про ухвалення Європейським парламентом резолюції від 23 листопада 2022 року, відповідно до якої Росію визнано державою-спонсором тероризму та державою, що послуговується засобами тероризму.
Що такий статус означає для РФ? Чи дійсно можливо надати Росії такий статус?
«Коли ми говоримо про вбивство Литвиненка, про вбивства політичних опонентів — це випадки, коли держава безпосередньо використовує терор як засіб політичної та не лише політичної боротьби. Ця традиція у Росії, на жаль, триває ще з часів "червоного терору", коли фактично це був основний інструмент управління у Радянському Союзі, особливо у ранньому Радянському Союзі, за часів Сталіна (...) В Україні Росія поводить себе не як терорист, а як держава-агресор, яка чинить воєнні злочини. Тут ми маємо проводити аналогію з Другою світовою війною, коли, власне, так поводилась нацистська держава. Ми не говоримо, що режим Гітлера був терористичним режимом, хоча він знищив мільйони українців, мільйони поляків. Коли ми говоримо, що Росія діє на території країн, з якими вона не перебуває у стані війни, то це терористичні акти (...) Коли йдеться про Україну, на мою думку, слово "тероризм" не дуже відповідає тій традиції, в контексті якої його вживають».
Говорячи про геноцид... Нещодавно Комісія ООН з розслідування злочинів в Україні повідомила про те, що вона «не бачить ознак вчинення геноциду в Україні», що вона «не змогла знайти достатніх наявних доказів, які би відповідали юридичній кваліфікації Конвенції про геноцид».
Що також важливо, заява Комісії ООН співпала у часі з російським обстрілом ринку у Костянтинівці, внаслідок чого загинуло 16 людей, а ще 33 особи отримали поранення.
Пане Геннадію, декілька днів тому я читала вашу публікацію для порталу «Главком», де ви писали про те, чому Європа настільки боїться війни.
«Сучасна Європа виросла на руїнах Другої світової. І хоча нинішні покоління знають про Голокост, практики нацистів, вщент зруйновані німецькі міста та десятки мільйонів жертв тої війни здебільшого по книжках і кінострічках, у європейському коді на підсвідомому рівні прошита відраза до війни», — читаємо на початку статті.
Чому Україна має ретельно пояснювати та доводити кожен випадок російської атаки на її територію? Чи «глибока стурбованість» міжнародних організацій та високопосадовців, а водночас відкидання якихось очевидних речей, може бути якимось чином пов’язано, власне, з цією «відразою до війни», про яку ви писали?
«Очевидні речі, які публічно визнають інтелектуали, люди, котрі є "моральним камертоном", фахові юристи, — це визнати, що цей геноцид, цю ракову пухлину на тілі людства виростили багато в чому завдяки тому, що Європа та Захід у ширшому розумінні закривали очі на злочини, на анексії, на вбивства, на захоплення чужих територій. Європа та Захід мають взяти на себе частину відповідальності за те, що як мінімум дозволили путінському режиму виростити такого монстра. Це дуже нагадує політику Чемберлена та Мюнхенську "змову", коли Гітлеру дозволили фактично розв'язати війну — найбільшу та найкривавішу в історії людства (…)».
Повну розмову запрошуємо почути у доданому звуковому файлі!
Христина Пічкур