Загальновідомі благодійні фонди, невеликі групи активістів і поодинокі помічники військовим та нужденним — таким тисячу днів по тому, як почалася російська неспровокована повномасштабна агресія проти України, є спектр українців, яких зазвичай називають словом «волонтери». Насправді ж цей народний рух є виявом активності того ж українського громадянського суспільства, яке творило всі три українські революції, стверджують суспільствознавці.
Самоорганізація є ключовим терміном в описах активності українського громадянського суспільства. Найбільш яскраво та масштабно це виявляє себе під час важких випробувань — всіх українських революцій, що завершувалися перемогою в протистоянні добре захищеної зброєю правоохоронців владі, а також у відбитті російської агресії проти України, що почалася ще 2014 року. Ще відтоді київська художниця Світлана Богаченко почала віддавати допомозі війську більше часу й сил, ніж своїй основній професії. Вона сказала, що пережила чи не найбільше навантаження в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року:
— Різниця в масштабності цього. Ми всі волонтери, які були ще від 2014 року, один одного знайшли, тому що було дуже багато запитів. А тут треба було спасати Київ. Це такі, як я їх називаю, дикі волонтери. Ти просто береш на себе відповідальність і робиш те, що ти можеш сам, незалежно від якоїсь організації. Ти сам і є та організація, ти сам організовуєшся, щоб допомогти людям. Це повна цілковита спонтанність. Я думаю, що волонтерський рух зробив щось неймовірне, бо механізм держави дуже повільний. Зараз змінилося те, що ми втомлені від горя, від того, скільки ми втратили наших близьких! Але в нашій роботі нічого не змінилося. Ми намагаємося виконати будь-який запит, який до нас надходить. Зараз я навіть не думала займатися маскувальними сітками, але з'явилася така потреба, і почалися збори на матеріал. Найшла осередки, які готові це робити. Але мені тепер треба їх організувати, щоби в них був матеріал, щоб ця робота була безперервною, бо маскувальна сітка завжди потрібна. Йдуть бої, там все горить. Нову основу для сіток треба чекати, може, навіть місяць, а може і два. А наша бойова техніка буде відкрита. Наприклад, в мене тут є друг, наш українець, який вже давно переїхав сюди зі своєю родиною, але допомагає від перших днів повномасштабного вторгнення. І він готовий поділитися матеріалом, основою для сіток, щоби ця робота не припинялась. Вчора розказала своїй подружці в Німеччині, в місті Ліндау. Вона пішла одразу в магазин уживаних речей і накупила купу всього, хоча ті речі там коштували недешево. Але коли вона сказала, що це для українців, продавчиня все віддала за якісь копійки.
З перших днів нападу Росії на Україну допомагала українським військовим й Ірина Малахова, яка згодом стала очільницею благодійного фонду «Соняшник Миру — Україна». Перші тижні після початку повномасштабної фази війни Росії проти України в Бориспільському районі Київщини вона займалася тим, що підміняла соціальні функції держави та місцевої влади:
— Наші дівчата в громаді пекли хліб, роздавали хлопцям на блокпости, доставляли ліки і медичні препарати в громаду, і вирішували питання із завезенням харчів, бо не було доставки машинами. Стосовно допомоги військовим, це почалося вже коли більш-менш було зрозуміло, як доправити із Західної України, зі Львова, тактичну медицину сюди, в тил. На допомогу прийшли працівники «Укрзалізниці». Вони брали наш вантаж, який надходив зі США через Польщу, через волонтерів. І ми тут ночували під вокзалами, під обстрілами, бо це був квітень-березень місяць, щоби зустрічати поїзди і забирати свої вантажі з тактичною медициною, перевантажували все в автівки і везли їх на склад, звідки вже безпосередньо були відправлення хлопцям на бойові позиції.
Своєю чергою різницю в діяльності волонтерських організацій в перші дні повномасштабного вторгнення Росії і після тисячі днів після нього волонтерка, засновниця благодійного фонду «Лемберґ Волонтери» Світлана Нагорна-Гордійчук бачить насамперед у пристосуванні до зміни потреб у допомозі українського війська:
— В 2022-му році я не знала, що таке РЕБ (станція радіоелектронної боротьби — ред.). Я цього слова просто не чула. У 2022-му році я не знала, що таке fpv-дрон. А сьогодні, якщо цитувати нашого мінометника Юрія, виходити на позиції без РЕБу — це вишуканий спосіб самогубства. Ще він каже, що це остання війна артилерії і перша війна дронів. Тому зміна у волонтерстві віддзеркалює методи ведення війни і все те, що потребує військо. Сьогодні військо потребує технологій. У 2022-му році ми допомагали екіпіруванням, бронежилетами, медициною, турнікетами тим тисячам військових, які прийшли у військкомати, умовно, в джинсах і кросівках. На сьогодні більшість військових забезпечені цими речами. Можливо, не такої якості, як потрібно, але ми вже не допомагаємо екіпіруванням конкретному військовому. Ми допомагаємо сьогодні технологіями – РЕБами, тактичними дронами, fpv-дронами.
Не менш важливою є допомога війську засобами військової медицини, вважає Ірина Малахова:
— На цей момент волонтерському руху дуже важко, бо по факту допомоги від громадян як в Україні, так і з боку іноземних друзів стає дедалі менше. Виживають тільки відомі, великі фонди. Зараз я є керівницею благодійного фонду «Соняшник Миру Україна». Наша материнська організація «Соняшник Миру» — в Бостоні, в США. Від них ми отримуємо вагому частину допомоги з тактичної медицини. Завдяки їм наша організація покрила переважну частину лінії фронту в тактичній медицині. Це турнікети, оклюзійні пов'язки, гемостатики, аптечки, рюкзаки медиків, навіть швидкі машини для евакуації. Рік тому ми познайомилися з партнером з Латвії. Вони постійно, щомісяця щось надсилають медикам, які працюють на евакуаційному шляху, на евакуаційному транспорті зі самісінького «нуля».
Секретом успіху будь-якої волонтерської ініціативи Ірина Малахова вважає насамперед порядність та прозорість її діяльності:
— Якщо б при владі були волонтери, які дійсно — волонтери, а не ті, які називаються волонтерами — у нас було би все забезпечене на рівні. В цьому процесі мають бути задіяні люди, які зацікавлені в розвитку держави. Можна було б не залучати допомогу ані з-за кордону, ані зі середини держави. Люди, з якими ми працюємо це, по-перше – бійці! Не з військової точки зору, а бійці по життю. По-друге, такі речі як справедливість, антикорупційна складова цінується кожним з наших іноземних партнерів. Зараз, якщо мені зателефонувати і спитати за кожний автомобіль, який ми передавали військовим або військовій частині, я можу детально розказати, де він знаходиться, в якому стані і скільки приблизно осіб на евакуацію він вивіз.
«Волонтерський рух» — не надто вдала назва того, що демонструє Україна вже десять років у протистоянні агресивній Росії, вважає Сніжана Полянська з Ради волонтерів при Міноборони України. На її думку, це явище містить в собі найактивнішу частину громадянського суспільства України, яке часто малозрозуміле навіть представникам держав з розвиненою демократією:
— Іноземні партнери часто дивуються — як це так, що цивільне населення України встало на допомогу військовим? Для мене це була дивина! Ми захищаємо свою країну, як вміємо — хтось бере в руки зброю, хтось подає патрони, хтось виготовляє ці патрони, хтось їх підвозить… Хіба б ви не захищали свою країну, якби у вас сталася війна? На що завжди виникає пауза, вони довго думають і кажуть – ну, ми не впевнені, ми ж платимо податки. Тож все апріорі має бути готове, а цивільне населення не має до цього долучатися. Бачите, це якраз той момент, коли люди 70 років жили без війни.
Чи зникне український волонтерський рух в разі, як держава стане спроможна задовольняти всі потреби війська, або коли завершиться нинішня війна? Опитані волонтери переконані, що ні, просто зміниться форма їхньої діяльності. Ось як це бачить київська художниця Світлана Богаченко:
— В нас дуже багато знедолених дітей, ми би створювали якісь речі для реабілітації людей, вояків, ми би створювали виставки живопису, музичні концерти, дитячі виступи. Волонтер – це людина, яка небайдужа до держави і до свого народу. Але, на жаль, коли люди гинуть, це жахливий стан. І твоя енергія йде десь не туди. Але коли держава почне все правильно робити, і в нас це все буде, то ці всі люди, які виявляли таку активність, нікуди не дінуться! Просто країна буде процвітати, і ми зможемо більше чогось робити.
А зараз українці і далі підтримують своє військо та одне одного перед лицем смертельної небезпеки з боку російської агресії. Наприклад, у звіті за останні тисячу днів великої війни, співзасновник українського Monobank Олег Гороховський повідомив про долучення до зборів коштів через цей банк понад 10 мільйонів людей, які зібрали на потреби Сил оборони України понад 77 мільярдів 864 мільйони гривень.
Олександр Савицький