Цими днями, коли виповнилися вже три роки великої війни Росії проти України, період початку великомасштабної російської агресії згадують і на хвилях польських ЗМІ.
Гостею Польського радіо для закордону була директорка Інституту міжкультурних досліджень Центрально-Східної Європи Варшавського університету Йоанна Ґетка. З науковицею розмовляла Ева Плісєцька з Польської служби Польського радіо для закордону. Як і велика частина поляків, професорка Йоанна Ґетка активно включилася у допомогу людям, які постраждали внаслідок війни. А почала це, допомагаючи спершу найближчим знайомим, друзям:
— Це, мабуть, природно, що на початку ми всі в якомусь відруху серця, а також, мабуть, маючи якісь наші національні травми, рушили допомагати Україні, українцям. Знайомим або незнайомим, які зазнали цілковитої зміни життя, зміни свого дотеперішнього уявлення разом із повномасштабним нападом Росії спершу на Київ, на Маріуполь, на Україну. У мене це було, може, ще більш оправдане — оце бажання допомогти — тому що я співпрацюю з українськими університетами, в мене багато знайомих у цих університетах. І саме 2022 року весь зимовий семестр, шість місяців, від січня до червня, я мала проводити на стипендії Національного агентства академічного обміну у Житомирі. І після двох місяців, тобто в лютому 2022 року, мою стипендію зірвали, тому що в умовах повномасштабного нападу не було можливим продовжувати дослідження.
Відзначмо, що професорка Йоанна Ґетка тоді працювала над проєктом у Житомирському державному університеті імені Івана Франка:
— Я повернулася до Польщі за день до повномасштабної російської агресії, а в той самий час мої знайомі, професори і студенти університетів, у цьому конкретному випадку якраз Житомирського університету, відразу зголосилися до територіальних центрів комплектування і розпочали боротьбу. По суті, зовсім непідготовлені, адже це були або професори, або доктори, або, просто, інші працівники науки, тобто люди, які, власне, програмно не мають нічого спільного з армією. Також серед них були студенти, молодші та старші випускники, які пішли за покликом серця і, можна сказати, разом із груповою мобілізацією рушили до боротьби. Залишатися осторонь у цій ситуації було б просто неморально.
Гостя Польського радіо для закордону розповіла, як це відбувалося на самому початку великої війни, як виглядала допомога для найближчих співробітників, знайомих, друзів з України:
— Від початку допомога виглядала точно так, як і допомога, мабуть, усіх поляків. Вона була доволі хаотичною, зовсім неорганізованою, нескоординованою і непродуманою. Просто, вона керувалася чистим покликом серця і прагненням відповісти на всі звертання, прохання, запити, що йшли від ближчих або дальших знайомих, яких я знала особисто. І подібно, як багато хто, я також їздила до кордону, збирала людей, привозила їх у різні місця до Варшави своїм автомобілем. Зокрема знайомих жінок з університетів із Харкова та Києва, які сюди приїхали, перейшли через кордон; опісля мені вдалося розміщувати їх у Варшаві та інших містах Польщі. Кілька днів після того, як почалася повномасштабна війна, я онлайн відкрила інструмент для того, щоб збирати пожертви, щоб якось допомагати. Хоча я відразу знала, що не буду спроможна зорганізувати стільки чисто гуманітарної допомоги, скільки можуть її зібрати професійні фундації та люди, які раніше діяли в різних товариствах і займалися наданням допомоги. Насправді це зовсім нелегко. Треба вміти це робити й знати, як допомагати. Я кажу «ми», бо це не так, що дію тут сама; ми створили своєрідний консорціум (хоча це невідповідне визначення), — групу знайомих професорів та інших працівників університетів. Саме завдяки тому, що раніше вони були пов’язані і співпрацювали науково або в межах різних дидактичних проєктів, тепер ми спільно організовуємо допомогу. Мої українські знайомі краще знають, кому допомагати, як адресувати цю допомогу.
Причому, ця допомога не пов’язана з діями інших, зокрема українських організацій:
— Ми діємо радше знизу, власне, формально не зовсім організовано. Тобто, це виглядає так, що включаються знайомі з університетів у Львові або Житомирі, яких студенти або їхні знайомі в армії. Варто сказати, яким є головний вид нашої допомоги. Це не суто гуманітарна допомога, а більшою мірою допомога солдатам. Ми дійшли висновку, що мусимо допомогти людям, які зараз там — солдатам, хлопцям, дівчатам, які зараз служать у війську, щоб вони могли захистити себе. А тоді також у нас потреба гуманітарної допомоги буде меншою. Тобто елімінувати причину, щоб не довелося боротися з наслідками. Звісно, це звучить дуже піднесено, бо ці можливості не такі великі, як цього хотілося б, але про що йдеться? Річ у тім, щоб допомагати людям, які зараз у війську і мають конкретні потреби. Це або ноктовізори, або дрони, або куленепробивні жилети, шоломи. Такі речі були потрібні на самому початку 2022 року, коли люди справді йшли до війська і мали якийсь кулемет, але без можливості додатково захистити себе, тому що цього обладнання ще не було в екіпіруванні української армії.
Саме так почалася допомога конкретним захисникам України, — згадує директорка Інституту міжкультурних досліджень Центрально-Східної Європи Варшавського університету Йоанна Ґетка:
— З цього почалося, що студенти, працівники говорили: «Я йду до війська», але не мали навіть, скажімо, наколінників. І ми старалися здобувати такого типу речі. А ще — генератори електроенергії, потрібні не лише для холодильників та іншого обладнання, про яке ми можемо подумати. Але також, щоб копати окопи. Адже всі машини, які там використовують, потребують живлення. Ось так ми намагалися діяти. А чому поза організаціями? Тому, що так швидше. Наша допомога є значно меншою, це ж не 100 генераторів, бо в нас немає такої можливості; можемо передати те, що зберемо, кажучи прямо, від наших знайомих, ближчих і дальших, і за ці кошти купуємо все, й намагаємося передати. Фінально це зовсім не малі суми. Коли ми підрахували, виявилося, що за останніх три роки нам вдалося зібрати майже 300 тисяч злотих. Ми відправили два автомобілі, генератори, жилети, дрони, також медичну допомогу — носилки для медичних відділень, бинти, різного роду ліки, які нам конкретно вказали. Саме це тут найважливіше: ми відправляємо конкретну допомогу конкретним людям. Отже, допомога потрапляє прямо туди, куди повинна, без участі організованих форм, які мають свої переваги, бо, ймовірно, вони можуть щось запропонувати, але в них є й обмеження, адже ця допомога часто надходить пізніше або, як іноді чуємо в ЗМІ, не надходить зовсім, й ми також свідомі цього.
Війна в Україні вплинула й на наукову роботу професорки Йоанни Ґетки:
— Позначилася — так, безперечно. Коли тепер над цим задумуюся, я завжди займалася дослідженням ідентичності, але, передусім — і так мене, мабуть, асоціюють від початку моєї (в лапках) «наукової кар’єри» — як людину, яка досліджувала друк, монастирські стародруки XVIII століття, василіанські, польськомовні, руськомовні друки. І саме займалася культурологічними, літературознавчими, мовознавчими дослідженнями. Звичайно, це дуже важливо, це дозволяє зрозуміти певні аспекти функціонування культури, її формування, перетворень у довгостроковій перспективі. Але 2022 року сталася чимала криза цінностей. Зрештою, вже 2020 року, коли в Білорусі відбулися сфальсифіковані вибори, і білоруська революція за гідність, усе це не дозволило мені стояти осторонь. Тоді ці дослідження ідентичності сильніше перемістилися в напрямку сучасності. І тепер, звісно, не можна залишатися осторонь, наукові дослідження повинні відбуватися відповідно до вимог поточної ситуації. Тому дослідження, якими я займаюся зараз, стосуються, з одного боку, імперського впливу Росії і того, що вона не лише географічно, а й історично намагається привласнювати і українську, і білоруську спадщину. А з іншого боку, я займаюся дослідженням української та білоруської ідентичності, польсько-українських та польсько-білоруських контактів у сфері культури. Звідси й потреба дій з метою популяризації цих досліджень, а з іншого боку — популяризації інтеркультурної свідомості між поляками та українцями.
Науковиця звернула увагу, що про сусідню країну варто знати щось більше, зокрема й тому, що в сучасному світі поширена дезінформація. В цьому випадку — російська:
— Адже ми повинні бути свідомі, що знаємо про себе взаємно справді небагато, а це створює поле для дезінформаційних дій з боку Росії. І це було дуже видно, наприклад, під час страйків фермерів та різного роду випадків, пов’язаних, можна сказати, зі складними питаннями. Тому я взяла на себе реалізацію різних проєктів наукового характеру, наприклад, проєкту Фундації польської науки «Вітаємо в Польщі», який полягав у дослідженні того, що насправді молоді люди, студенти, знають про себе взаємно. Що молоді поляки знають про українців і навпаки. І насправді вийшло, що ми нічого не знаємо про себе. Молоді українці не знають, хто такий, наприклад, Лєх Валенса; не знають, що таке «Солідарність». А молоді поляки нічого не знають про Помаранчеву революцію, про яку, здається, покоління 50-річних, відносно свідомих людей, повинно щось знати. А це ж ключові елементи, щоб зрозуміти сучасну Україну. Я не кажу цього тому, щоб оцінити, що наша система освіти або українська є слабкою. Але вони просто зосереджені на собі, і ми не передаємо взаємно інформації про когось іншого. А в польсько-українських контактах українці — це наші сусіди. Отже, нерозуміння реалій сусідів може призводити до різних проблем на рівні міжнародних, міждержавних, міжсусідських відносин. Отже, ці наукові дослідження насправді впливають і реально пов’язані з майбутнім та з розумінням у двосторонніх відносинах.
Redakcja Polska PRdZ/Н.Б.