Ідея Європи як спільного дому народів ґрунтується не лише на економічних і політичних інституціях, а й на історичному досвіді співіснування в багатокультурних спільнотах, таких як Річ Посполита Обох Народів.
Українцям варто пам’ятати, що до польсько-литовської держави, до якої також належали значні території сучасної України та Білорусі. Йдеться про спадщину, яка досі викликає суперечки, але водночас має великий потенціал для побудови нової європейської солідарності. Слід теж нагадати про важливість цієї спадщини з точки зору західноєвропейських впливів. Свого часу видатний український історик і сходознавець Ігор Шевченко писав, що у випадку України цей «Захід» виступав передовсім у польському кунтуші.
Зараз, в умовах війни Росії проти України, авторитарних загроз і кризи довіри, питання спільної історії народів Центрально-Східної Європи знову набуває актуальності.
Чи можемо ми переосмислити суперечливе минуле як ресурс для майбутнього співіснування? Які уроки пропонує нам досвід багатонаціональної Речі Посполитої — як приклад спроби об’єднання без примусу.
У фокусі уваги європейської рубрики опинився професор Томас Венцлова — одна найвпливовіших постатей сучасної литовської інтелектуальної сцени, поет, перекладач і публіцист.
Томас Венцлова був також активним учасником литовського дисидентського руху, одним із перших, хто відкрито підтримав «Хартію’77» і співпрацював з правозахисниками у Совєтському Союзі. Під тиском совєтської влади він емігрував до США, де став професором Єльського університету.
Він — авторитетний голос у європейській гуманітарній думці, знаний не лише в Литві, а й у Польщі, Україні та за її межами.
Томас Венцлова був близьким другом Чеслава Мілоша, польського Нобелівського лауреата, поета і мислителя, який уособлював глибоку рефлексію над складною ідентичністю Центрально-Східної Європи. Разом із Мілошем Венцлова виступив ініціатором символічного «діалогу» між литовцями й поляками — ще на еміграції, коли обидві нації були позбавлені політичного суверенітету. Цей жест став програмною заявою про можливість порозуміння на основі історичної пам’яті, а не ворожнечі.
Нещодавно Томас Венцлова став лауреатом спеціальної премії часопису «Східний огляд» за сукупність наукових і творчих досягнень. Це престижна нагорода історичного журналу, який видає Центр Східних досліджень Варшавського університету.
Медіапартнер нагород журналу «Східний огляд» — Польське радіо для закордону.
Професор Томас Венцлова (ліворуч) зі спеціальною нагородою «Східного огляду» за 2024 рік. Праворуч — Ян Маліцький, директор Центру досліджень Східної Європи Варшавського університету. Foto:SEW UW/Anna Zdunek
Власне після цієї церемонії мені вдалося поспілкуватися з видатним інтелектуалом, якому цьогоріч виповнюється 88 років, але він продовжує писати, в тому числі історичні есе, як його монументальна праця «Литво, Вітчизно моя!», яку минулого року видали в перекладі на польську.
Ось що цей інтелектуал говорить з приводу отриманої нагороди «Східного огляду» і також про свій внесок в діалог між Литвою і Польщею:
«Це для мене велика честь, і я щиро вдячний за цю можливість. Я займаюся центральноєвропейською тематикою вже понад 50 років. Переважно це польсько-литовська проблематика, хоча не обмежуюся лише нею — торкаюся також питань, пов’язаних з Україною та Білоруссю. Все почалося з діалогу з Мілошем. Коли я виїхав на еміграцію, ми разом написали текст під назвою «Діалог», який був опублікований у паризькій «Культурі». Це було щось на зразок програмного мирного договору між Литвою та Польщею. Сьогодні в Литви чудові відносини з Польщею».
Якою мірою в литовській свідомості присутня ідея про Річ Посполиту Обох Народів як про спільну польсько-литовську державу? Адже в історії двох народів було чимало складних сторінок. Хоча, можливо, не таких кривавих, як у взаєминах між українцями та поляками, але все ж. Ще донедавна в Литві переважала думка, що це було суто польське державне утворення, в якому відбулася полонізація еліт, що масово переходили на католицизм і ставали поляками. Як литовці сьогодні ставляться до цієї спадщини? Томас Венцлова:
«Протягом багатьох років ми, литовці, ставилися до Речі Посполитої Обох Народів радше амбівалентно. Так, була полонізація, відбувалося витіснення литовської ідентичності, Польща дедалі більше домінувала. Гадаю, що українці мають подібне бачення. Однак останнім часом дедалі частіше ми відкриваємо для себе позитивні аспекти цієї спільної історії. І цей позитив, як на мене, має переважити, адже, попри все, Річ Посполита була на той час досить демократичною державою, що протистояла деспотичній Росії. Але не лише Росії — деспотичними були також Пруссія, Австрійська та Османська імперії».
Томас Венцлова нагадав також про нереалізовану ідею Речі Посполитої Трьох Народів.
«Третім народом мали стати українці», які мали власний герб — Архистратига Михаїла. Передбачалося створення триєдиного герба: литовська Погоня, польський Орел і український Архангел Михаїл. Звісно, між поляками та литовцями у часи Речі Посполитої були й тертя, і серйозні конфлікти вже в ХХ столітті. Але через це потрібно пройти. Слід знайти можливість для позитивного ставлення до цієї спільної спадщини — це надзвичайно важливо у нинішні небезпечні часи».
Можна навіть сказати, що це була Річ Посполита Чотирьох Народів. Адже ще один народ претендує на цю спадщину — білоруси. Вони мають чимало зауваг до литовців щодо того, чия це була держава. Що ж із ними? Так це питання бачить литовський інтелектуал:
«Щодо Білорусі, то після Люблінської унії вона потрапила під польське правління. І тоді ситуація стала складнішою. Польських окупантів українці пам’ятають, а російських — ще більше. Білоруси ж залишилися з литовцями. У ті часи між білорусами та литовцями були цілком братерські стосунки. Їх майже не розрізняли. Хоча мови були різні, білоруси відігравали важливу роль у житті Вільнюса, столиці Великого князівства Литовського».
Томас Венцлова підкреслює роль білорусів в житті Вільна і закликає не переносити схеми доби націй і націоналізму на донаціональні часи:
«Білорусом був ініціатор заснування Віленського університету, Тадеуш Костюшко, а також видатний астроном Мартин Почобут-Одляницький — його ім’я й досі носить один з корпусів Вільнюського університету. Водночас місто мало й балтійську складову. Литовською мовою говорили такі постаті, як Микалоюс Даукша, Сімонас Даукантас, Вавжинець Ґуцевич. Національності тоді не надавали великого значення — це стало проблемою лише в новітні часи. На мою думку, це — марна суперечка. Тоді литовцем вважали того, хто присягав на Литовському статуті. Мовою спілкування вдома могла бути литовська, білоруська чи польська».
Власне між білорусами та українцями точиться суперечка: якою мовою були написані Литовські статути — засадничі правові акти Великого князівства Литовського? Білоруси наполягають, що це була старобілоруська, українці — що давньоукраїнська. Професор Венцлова переконує, що ця дискусія не має сенсу:
«У ті часи різниця була не такою принциповою. Вона стала очевидною пізніше, особливо в XIX столітті, коли почали формуватись літературні форми білоруської та української мов. Це стосується насамперед Західної України та Західної Білорусі, зокрема Вільнюса. Паралельно почала розвиватися і литовська літературна мова. Але все це вже питання XIX століття. Що ж до попередніх епох — то, на мою думку, суперечка безпредметна, адже тодішня мова була спільною».
Нерідко можна почути, що Річ Посполита Обох Народів була унікальним багатокультурним державним утворенням — шляхетською демократією з елементами релігійної толерантності. Деколи навіть лунають твердження, що вона стала історичною матрицею Європейського Союзу. Томаш Венцлова так розглядає спадщину цієї держави крізь призму сучасного європейського проєкту:
«Я би сказав, що твердження про Річ Посполиту як про прообраз Європейського Союзу — це певне перебільшення. Але водночас — у ньому є раціональне зерно. Мирне співіснування кількох народів у межах однієї держави, спроби створити систему взаємного балансу між різними культурами, релігіями й правовими традиціями — усе це справді нагадує деякі основоположні принципи Європейського Союзу. Так, у давній Речі Посполитій були свої суперечності, нерівність, конфлікти, але сама ідея співжиття, діалогу і компромісу між народами була закладена ще тоді».
Професор Венцлова вважає цю історичну спадщину дуже актуальною для сучасної Європи:
«Це може бути для нас прикладом того, як добре можуть складатися справи, коли ми шукаємо спільне, а не розділяємо одне одного. Цей історичний досвід важливий не лише для майбутнього нашого регіону, а й для всієї Європи. У нинішні складні часи нам як ніколи потрібне нове переосмислення спільної спадщини Центрально-Східної Європи».
Повертаючись до сучасності: як у Литві сприймають війну Росії проти України? Чи відчувається екзистенційна загроза з боку Росії та усвідомлення того, що в разі падіння України наступною може стати Литва? Томас Венцлова попри всю серйозність російської загрози залишається історичним оптимістом:
«На жаль, такий сценарій не можна повністю виключити. Проте, перш за все, я не вірю, що Україна зазнає поразки. Моя впевненість — Україна вистоїть. А по-друге, не варто піддаватися паніці. Абсолютно ні. Все залежить від нас самих. Якщо ми будемо діяти рішуче й відповідально, якщо візьмемо ситуацію у свої руки — ніхто нас не здолає».
Повна версія програми в прикріпленому аудіофайлі.
Матеріал підготував Назар Олійник