Владислав Єсипенко нарешті вийшов на свободу після більш ніж чотирьох років ув’язнення у Росії через свою журналістську діяльність. 20 червня його звільнили з Керченської колонії. Владислав народився у Кривому Розі, а до 2014 року жив із сім’єю в Севастополі. Після анексії Криму Росією він не зміг змиритися з окупацією та був змушений покинути півострів. Сім’я переїхала до Кривого Рогу, де Владислав продовжував уважно стежити за подіями на окупованій Батьківщині.
Згодом він налагодив зв’язок із редакцією проєкту «Крим. Реалії» і погодився на ризиковані журналістські поїздки до Криму. Так розпочалася чотирирічна співпраця: Єсипенко став одним із ключових джерел суспільно важливої інформації про життя півострова, яка без його репортажів могла б залишитися невідомою. Він висвітлював усе — від незаконних «виборів» та блокування українських медіа до присутності російських силових структур і інших подій, які окупаційна влада намагалася приховати від широкого загалу. Саме сміливі репортажі привернули увагу російських спецслужб і назавжди змінили життя журналіста.
В інтерв’ю Польському Радіо для України Владислав Єсипенко розповів про свою роботу у Криму та пояснив, чому Росія вважає його діяльність злочином.
На початку анексії Криму я почав висвітлювати події, що там відбувалися. Спочатку це були аматорські зйомки — російська військова техніка, блокування та захоплення штабу Чорноморського флоту України та інше. А трохи пізніше я зрозумів, що можу висвітлювати події на більш професійному рівні і показувати, що дійсно відбувається в Криму. Бо з кожним роком після анексії російська влада все більше почала придушувати незалежні ЗМІ.
Спочатку я робив матеріали для українського телеканалу «ICTV». Потім почав працювати з «Радіо Свобода», де висвітлював масу подій на півострові. Це були різні події, починаючи з опитування місцевих жителів і так звані вибори в Криму — вибори до російського парламенту та вибори президента Путіна. Також були журналістські розслідування про європейські компанії, що попри санкції продовжували вести свій бізнес в Криму. Я більше ніж 3 роки їздив у відрядження від «Радіо Свободи», висвітлював різні події в Криму. І тому, напевне, самі розумієте, через деякий час я потрапив у поле зору співробітників ФСБ.
У березні 2021 року вони мене затримали. Ну, знаєте, це було як у кіно: наручники, люди в балаклавах, гранати, підкинуті в моє авто. А потім я відмовлявся підписувати будь-які папери без адвоката. Тому вони мені, знаєте, сказали, що зараз ми відвеземо тебе до місця, де ти підпишеш все, що завгодно. Ну, я розумів, як… Думаю, це ж начебто ХХІ століття, коли люди цивілізовані. Там адвокат буде, будуть якісь допити, опитування, які я буду узгоджувати. Але це було дуже просто: були тортури. Відвезли мене в підвал — були тортури, звичайно. Одягли проводи на вуха та пускали струм. Або просто били ногами, вимагаючи зізнатися.
Тобто все було просто і по-середньовічному. Ну, а далі були так звані суди, де взагалі не приймали аргументи і докази моїх адвокатів. Я тоді розумів, що судді виконують вказівку ФСБ. Ну, якщо коротко, мені 5 років позбавлення волі.
Весь термін ув'язнення я відсидів до кінця. Взагалі в'язниця у Росії — це особлива тема для розмови. Якщо коротко, то це відображення життя в Росії, де є красива зовнішня сторона і потворне внутрішнє. У в'язницях, ну і зокрема у тій, де я сидів у Криму, у місті Керч, люди просто вмирають, наприклад, через ненадання медичної допомоги.
Журналіст зазначає, що в російських тюрмах на ув’язнених чинять як психологічний, так і фізичний тиск:
Психологічний тиск, наприклад, полягає в тому, що твої рідні теж можуть потрапити до ув’язнення, і до них будуть застосовуватися тортури.
Наприклад, у мене був один кримський татарин, якому сказали, що коли він відмовиться підписувати «зізнання», йому натякнули: «Твоя ж дитина ходить до школи, вона ж іноді переходить дорогу не по пішохідному переходу». Тобто деякі натяки були такими, що в нього можуть виникнути проблеми з родиною, і, можливо, хтось може загинути. Це стосувалося психологічного тиску.
Фізичні тортури — це, знаєте, звичайні речі. Я багато спілкувався з політв’язнями, які розповідали, як їх катували. Перше і найголовніше — це, як вони кажуть, «катування током». Беруть звичайний армійський телефонний апарат, у нього невеликий струм, тільки 12 вольтів, але цього достатньо, щоб людина дуже сильно страждала.
Струм пускали по різних частинах тіла: пальці рук, пальці ніг. Мені одягали дроти на вуха і пропускали струм. Це було дуже боляче — я кричав і відчував, що мій мозок може закипіти.
Мій друг Костянтин Ширін, з яким я сидів у в’язниці, розповідав, що йому під’єднували дроти до статевих органів. До речі, він помер у 2023 році, так і не повернувшись на Батьківщину. Йому дали 12 років позбавлення волі, і він не відсидів весь строк.
Це такі тортури, які мало хто може витримати. І, звичайно, більшість людей зізнавалися, підписували різні документи, визнавали, що вони нібито шпигуни чи диверсанти.
Попри всі випробування, Владислав Єсипенко зрештою зміг повернутися на волю. Він зізнається, що до останнього не вірив у своє звільнення:
Моє повернення було доволі складним. Я взагалі вважав, що мене не випустять з в’язниці, а сфабрикують нову справу і дадуть нові терміни ув’язнення. Це звичайна практика проти інакодумців у Росії.
Морально я був готовий до цього. Чим ближче наближалося звільнення, тим більше мої друзі у в’язниці мене вітали і раділи за мене, а припускав, що може з’явитися новий термін ув’язнення — не 5 років, а 15 чи навіть 20 років по сфабрикованій справі.
Сталося майже диво — мене випустили. Ніхто на виході на мене не чекав. Перед звільненням співробітники ФСБ провели зі мною бесіду: викликали в кабінет і запитали, куди я повертаюся.
Я підписав документи про те, що не буду займатися на території Росії екстремістською діяльністю і вийшов на свободу. Далі сталося майже диво: я через Вірменію, Польщу та Чехію нарешті дібрався на Батьківщину.
Дуже багато людей мені допомагали в цьому — співробітники Вірменського посольства, наші журналісти з «Радіо Свободи», які супроводжували мене протягом цього часу.
Говорячи про майбутнє Криму, Владислав зазначає, що чим довше триває окупація, тим більше вона впливає на місцевих жителів:
Народ, чим довше триває ця окупація, тим більше вона впливає на людей. Діти вже ходять зі стрічками (георгіївськими – Ред.), співають пісні. Наприклад, 9 травня я бачив сім’ї, повністю одягнені в камуфляж з надувними танками, вони заявляли, що можуть щось там повторити. Тобто це, знаєте, як ракова пухлина — розростається, і нічого з цим не можна вдіяти. Люди дійсно перебувають під впливом.
Єдине — ті, хто дійсно патріоти, люди, які чинили спротив тоді і зараз, вони розуміють, що це окупація. Це, зокрема, кримські татари. Вони не пішли на вибори під час так званого «референдуму» і весь час демонструють свій спротив, захищають свою національну ідентичність. Вони дуже страждали після депортації і завжди усвідомлюють, що на їхню землю прийшов ворог.
Що стосується Росії і Криму, я вважаю, що Крим обов’язково буде українським. Це станеться не швидко і може зайняти десятки років. І це відбудеться тоді, коли Росія розвалиться як імперія, а це неминучий процес.
Бо я вважаю, що надії на повернення Росії як демократичної держави вже немає. На жаль, я вважаю, що вона перейшла точку неповернення ще на початку повномасштабної війни в Україні.
Матеріал підготував Олександр Потіха