При нагоді Великодніх свят, які цього року католики відзначають 5-6 квітня, розмовляємо про відмінності між святкуванням колись, 100, 200 років тому, і в наш час. Про це на хвилях Польського радіо 24 розповіла представниця Музею мазовєцького села в місті Сєрпц Йоанна Шевчиковська. Це регіональний етнографічний музей просто неба, в якому представлено понад 80 об’єктів малої та великої архітектури, притаманної для регіону Мазовше. Музей є організатором різноманітних заходів, що наближають і популяризують народну культуру. За словами експертки, у проведенні Великодня колись і зараз є чимало спільного.
«Точки дотику, звичайно, є, бо найважливіші елементи Великодніх свят збереглися. Я маю на увазі, звісно, символи свят, тобто великоднього баранця та яйця. Проте дещо змінилася форма відзначення цих свят, переживання їх, порівняно з тим, що колись практикували у селах у регіоні Мазовше», — сказала Йоанна Шевчиковська.
Тож якими були традиції, яких уже немає, і які були важливими і живими кількадесят чи сто років тому?
«Загалом раніше люди в селах дуже суворо дотримувалися Великого посту. Він починався в Попільну середу, і в селах наставав час затишшя та спокою, але насамперед — посту. Люди не їли м’яса. Цікаво, що господині перед Попільною середою чистили каструлі, щоб видалити залишки жиру після карнавалу — саме для приготування пісних страв. Серед таких страв були, наприклад, капусняк із олією та лісовими грибами, грибний суп на капустяному квасі, картопляні млинці, смажені на олії. Також популярною була дрібно нарізана сира цибуля, полита лляною олією, яку їли з картоплею або хлібом.
Сьогодні ситуація змінилася: з огляду на підвищення матеріального статусу, більшість людей уже не дотримується суворого посту. По-іншому готують і кошик до освячення. Колись освячували більше страв, кошик був великим і залежав від розміру та заможності родини: чим багатша родина, тим більше страв. Зараз він символічний: передусім яйця, хліб, сіль і невеликий шматок копченини.
Колись у кошику можна було знайти цілий буханець хліба, кільце ковбаси або кров’янки, сир, масло, хрін, сіль — тобто продукти, з яких готували весь великодній сніданок. У селах освячували страви не завжди в костелі, адже він міг бути далеко. Часто це відбувалося в хаті старости: жінки з усього села приносили свої кошики та трохи їжі для священника у подяку за приїзд і освячення страв», — розповіла експертка.
Зміни стосуються і віри в магічну силу освяченого, наприклад, пальм — гілок верби, прикрашених елементами інших рослин, які освячують у Вербну неділю.
«Сьогодні вже немає звичаїв, пов’язаних із магічними обрядами, характерними для Вербної неділі та освячених яєць. Колись освячували не одну пальму, а кілька, бо вірили, що вони мають магічну силу. Пальму потрібно було освятити й пронести в процесії — саме тоді вона набувала сили. Такі пальми закопували, наприклад, у кутах полів, щоб захистити врожай від шкідників та стихійного лиха. Пальма також захищала мешканців будинку від ударів блискавки та хвороб. Коли була буря, такі пальми ставили у вікна», — розповіла співрозмовниця.
Тварин, яких навесні вперше виганяли на пасовища, злегка вдаряли пальмами, щоб забезпечити їм здоров’я. Освяченими яйцями котили по тілу хворого, щоб він одужав. Сьогодні ж ми після великоднього богослужіння вже не йдемо, скажімо, до ставка чи криниці, щоб обмитися водою. Колись вірили, що у момент, коли в костелі пролунає «Алілуя», вода набуває оздоровчої, магічної сили і забезпечує міцне здоров’я на цілий рік.
«Таких обрядів було набагато більше, але сьогодні вони спрощуються. Також, наскільки мені відомо, змінюються години великодніх богослужінь, резурекцій. Раніше їх відправляли перед сходом сонця, бо Ісус Христос воскрес до сходу сонця, тобто вночі. Звідси й походить назва свята — Wielkanoc. А зараз резурекцію часто відправляють, наприклад, о 22-й годині. Тож це змінилося», — розповіла співрозмовниця Польського радіо 24.
Ще одна традиція, без якої важко уявити Великдень, — Великодній понеділок, відомий як Обливаний або Śmigus-Dyngus. Обливання водою було більш поширене ще у 90-х роках. Хоча багато хто згадує це не дуже приємно, зараз вулиці переважно порожні.
«Справді, якщо перший день Великодня проводили в колі найближчої родини, то Великодній понеділок був днем, коли всі виходили назовні — насправді виходило все село. Śmigus-Dyngus — це було велике обливання від самого ранку. Але не лише. Насправді в цій назві поєднані два обряди: «śmigus» і «dyngus», хоча вони відбувалися одного дня. Обливання — це був «śmigus». Раніше воно полягало у тому, щоб бити один одного зеленими гілками, а вже пізніше почали обливатися водою, бо вважалося, що вода після Воскресіння має оздоровчу силу. Тому в понеділок був дозвіл обливатися.
Для молоді це була особливо нагода облити дівчат, які найбільше подобалися хлопцям. Бувало й так, що дівчат навіть викрадали з дому та несли або тягли до ставка, іноді кидали у воду або у поїлку для тварин», — пояснила співрозмовниця.
Обливали, наприклад, дерев’яними відрами, але були й цікаві пристрої, які називали динґусівками — наче шланги. Вони нагадують сучасні шприци, виготовлені з дерева. Хоча струмінь води не був таким сильним, як від відра, зате динґусівки стріляли на велику відстань. Тож їх можна вважати «дозволеними» формами залицяння.
Цікаво, що якщо дівчата бажали відкупитися від обливання, вони дарували писанки. Проте для кожної дівчини було честю бути облитою у Поливаний понеділок — це свідчило про її популярність. Іноді дівчата, які не здобули такого визнання, могли самі облитися водою та вийти в село, щоб показати, що їх не обминули. Варто враховувати, що в селах не було надто багато розваг, тож подібні обливання ставали джерелом веселощів для всього села.
Другим обрядом було ходіння «по динґусі». Це починалося вже з ранку. По домівках, так само як на Різдво ходили колядники, на Великдень ходили динґусники. Хлопці ходили з півнем — часто він був зроблений із дерева, встановлений на дерев’яній основі та на колесі з дишлом. Інколи півень мав рухомі крила. З таким півнем вони відвідували будинки, ходили від хати до хати, складали побажання та співали.
Динґусники отримували святкові ласощі, чарку горілки або дрібні гроші. Тому хлопці часто починали ходіння з відвідування своїх хрещених матерів — знали, що можуть розраховувати на кілька копійок, які пізніше можна було витратити хоча б у корчмі. Дівчата ж ходили по селу з ґаїком — зеленою гілкою, так званим новим ліском, співали, складали побажання та також отримували подарунки.
Отже, Великдень був формою обдарування подарунками. «Динґус» — це, по суті, ходіння за викупом, адже слово походить від німецького dingen, що означає «викуповувати себе», — пояснила Йоанна Шевчиковська.
Що можна побачити у Музеї мазовецького села, який міститься у місті Сєрпц?
«Зараз у нас представлена виставка "Великдень на Мазовші". У наших інтер’єрах можна побачити, як святкували Великдень, як виглядали великодні столи, якою була різниця між святковим столом селян і дворян. Також показано, якими були страви на цих столах. Передусім — як прикрашали хати, бо селянські оселі зазвичай були дуже похмурими, а у великодній період їх прибирали прикрасами: паперовими павуками, квітами, паперовими занавісками. Також можна побачити великодні водяні пістолети. Цього року у Великодній понеділок у нас можна обливатися такими пістолетами. А ще облаштовано великодню гойдалку, яку раніше називали "возавкою", на ній гойдалися переважно молоді люди, і на нашій "возавці" також можна погойдатися», — розповіла представниця музею.
Котрих із великодніх традицій, що відійшли в минуле, які ви презентуєте у музеї, вам сьогодні найбільше бракує?
«Я думаю, найбільше мені бракує розмальовування яєць, їх прикрашання. Хоч сьогодні є готові барвники та декоративні елементи, наклейки, які можна приклеїти, — все ж не те саме. Також бракує обдаровування писанками, проведення свят із родиною та близькими, а не перед телевізором чи комп’ютером. Сьогодні наші свята, по суті, зводяться до того, що всі сидимо за столом: коли наїмося досхочу, кожен іде у свій бік, до своєї кімнати, і вже немає спільного проведення часу та радості. Насправді спільне проведення часу повинно приносити задоволення, об’єднувати, інтегрувати, бо кожен із нас дуже зайнятий. Свята — це рідкісна нагода зустрітися разом, щоб пробачити одне одному певні речі, поговорити та просто побути разом», — додала Йоанна Шевчиковська.
PR24/Н.Б.