«Ситуація стає дедалі сюрреалістичнішою»
Війна не відступає. Навпаки, небезпека поступово охоплює території, які ще донедавна вважалися відносно безпечними. «Військова ситуація насправді теж не дуже поліпшується, оскільки дальність польоту дронів збільшується, зона ураження дронами розширюється і дедалі небезпечніше стає в тих місцях, які досі вважалися безпечними», — розповідає Пйотр Скопець.
Одним із символів цієї нової реальності для нього стала звичайна автозаправка. «Сьогодні, навіть коли ми їхали сюди, на Сахновщину, нам довелося — чи то на щастя, чи то на нещастя — побувати на заправці “ОККО” на виїзді з Харкова, навпроти “Нової пошти”, яку вже кілька разів обстрілювали», — згадує волонтер.
Попри це заправка працює. Коли працівниці побачили, що дрон уже приблизно за 19 кілометрів, вони оголосили повітряну тривогу й повісили на дверях відповідний знак. «Я запитав, чи можу ще взяти свою каву, бо не встиг її зробити. Вони кажуть: “Так, так, заправка відкрита, просто ми відійдемо в безпечне місце”. Тож я спокійно встиг зробити каву, і ми поїхали далі, на Сахновщину».
За словами волонтера, саме такі ситуації дедалі більше визначають повсякдення людей у прифронтових регіонах. «Таким чином, ситуація стає дедалі, сказати б, сюрреалістичнішою. Нальоти, ракети, “шахеди”, дрони — усе літає. І допомога, як і раніше, потрібна».
Військовий — це не кіборг
Допомога українській армії теж давно перестала зводитися лише до постачання обладнання чи до тактичних потреб. За кожним військовослужбовцем стоїть звичайна людина зі звичайними людськими потребами. «Солдат — це не кіборг. Це звичайна людина, яка так само потребує лікування, так само потребує медичної допомоги, лікування від гіпертонії, лікування цукрового діабету, знеболювальної терапії», — наголошує Пйотр Скопець.
Є й проблеми, про які не завжди говорять. «Військовослужбовці користуються бронежилетами. Це дуже навантажує хребет, тому їхні хребти перевантажені, вони болять», — пояснює волонтер.
Це, за його словами, звичайні повсякденні потреби, які залишаються актуальними від самого початку війни. Змінилася передусім географія небезпеки. «Якщо раніше це були два-три кілометри, то зараз — уже тридцять-сорок кілометрів», — говорить Скопець.
«Вони вдячні нам за те, що ми залишаємося»
Попри складний політичний контекст у Польщі, у прифронтових регіонах України ставлення до польських волонтерів залишається теплим. «Тут, де ми зараз перебуваємо, на Харківщині чи на Полтавщині, загалом усі вдячні нам, полякам, за те, що ми робили на початку війни. І особисто вдячні за те, що ми залишаємося з ними, приїжджаємо, хочемо й надалі їх підтримувати, незважаючи на ті політичні ігри, які відбуваються цілком поза межами нашої сфери інтересів», — розповідає волонтер.
Це важливий сигнал: попри політичні суперечки, відносини між суспільствами не обов’язково розвиваються за тією самою логікою, що й політичний дискурс.
Радіо як міст між двома суспільствами
Цю думку поділяє й Наталія Брижко-Запур, директорка Польського радіо для закордону. На її переконання, політичні конфлікти можуть ускладнювати взаєморозуміння, але саме громадські та медійні ініціативи здатні підтримувати зв’язок між поляками й українцями. «Політика заважає нам будувати мости. Але саме наші місії — “Польське радіо для закордону”, “Польське радіо для України” — мають займатися цими мостами», — каже вона.
Радіо підтримує контакти з волонтерами, допомагає організовувати спільні ініціативи та налагоджувати нові зв’язки. «Тож це, думаю, зараз наша найважливіша місія — одна з наших найважливіших місій», — додає директорка.
За словами Брижко-Запур, мережа польських волонтерів, які працюють в Україні, постійно розширюється. «Ми співпрацюємо з багатьма польськими волонтерами, які їздять Україною, які допомагають нам на фронті — або з гуманітарною допомогою, або з військовою».
«М’ячі для Харкова»: повернути дітям дитинство
Одна з нових ініціатив, до якої долучилося Польське радіо, — акція «М’ячі для Харкова», організована фондом Humanus. На перший погляд, футбольний м’яч може здаватися дрібницею на тлі масштабів війни. Але для дітей, які живуть під постійною загрозою обстрілів, можливість тренуватися, грати й спілкуватися з однолітками набуває зовсім іншого значення.
Як розповідав Пйотр Скопець, під час одного з останніх візитів до Харкова він побачив дітей, які грали у футбол предметом, що випадково замінював їм м’яч. Згодом волонтери з’ясували причину: через обстріли діти фактично втратили спортивний інвентар. Але бажання грати залишилося.
«А діти — вони й залишаються дітьми», — говорить Брижко-Запур. У Харкові, як і в інших містах, де життя триває попри війну, діти хочуть тренуватися, зустрічатися з друзями, займатися спортом. «Вони дуже хочуть зустрічатися зі своїми однолітками, хочуть просто жити так, як живуть діти в Польщі».
Саме тому гуманітарна допомога дедалі частіше виходить за межі найнеобхіднішого — продуктів, медикаментів чи одягу. «Ми хочемо, окрім нашої медичної діяльності, розширювати роботу в напрямі, який більше відповідає потребам молоді або спрямований саме на молодь, яка ні в чому не завинила в цій війні», — пояснює директорка.
І тут ідеться вже не лише про спорт. «Війна забирає дитинство у цієї молоді, у цих дітей. І те, що ми можемо для них зробити, — це повернути їм хоча б частинку цього дитинства, хоча б якусь подобу нормального життя».
Футбол, квач, хованки — прості ігри, які в мирний час є буденністю, а під час війни стають формою повернення до нормальності. «Це те, що дає їм хоча б частинку нормальності — можливість відчути, що життя все ще може бути звичайним, що вони можуть залишатися дітьми».
Від Харкова до Куп’янська
Потреба в такій підтримці величезна. Польське радіо вже долучалося до гуманітарних акцій, зокрема перед Різдвом, коли допомога вирушала на Сахновщину — у регіон, де проживає значна кількість внутрішньо переміщених осіб. «Потреби там величезні — потрібно буквально все», — каже Брижко-Запур.
Подібні ініціативи мають і символічне значення. «Наша навіть невелика участь у цьому — це своєрідна маленька подяка Україні за її велику боротьбу».
Допомога доходить і до Куп’янська, де молодіжна футбольна команда продовжує тренуватися попри надзвичайно складні умови. «Будь-яка допомога для них — навіть така проста річ, як звичайні футбольні м’ячі, — це те, що дає їм сили та енергію продовжувати займатися, тренуватися, не здаватися».
За цим стоїть іще одна важлива річ — відчуття, що про тебе не забули. «Вони бачать, що попри обстріли, бомбардування, увесь жах війни, увесь страх, пов’язаний із війною, все ж є люди, які про них пам’ятають, які хочуть їм допомагати».
Сто людей у мережі допомоги
Польське радіо для України також створило цілу мережу контактів із польськими волонтерами. «У мене ця адресна книжка постійно розширюється, і зараз у нас є контакти приблизно зі ста людьми. А це, до того ж, здебільшого ще й представники різних організацій, у яких працюють інші люди», — розповідає Брижко-Запур. Це лише частина тих, хто сьогодні допомагає Україні. «Тож ми співпрацюємо з кожним, хто зацікавлений».
Наступним етапом цієї співпраці став збір допомоги, який Польське радіо для закордону та Польське радіо для України проводять з 10 серпня до 11 вересня. Зібране фонд Humanus має доставити безпосередньо до Харкова.
За словами Наталії Брижко-Запур, ця дата не означає завершення самої ініціативи. «Я думаю, що ця акція триватиме й надалі, тому що 11 вересня вона не завершиться. Просто збір ми проводимо до 11 вересня».
Організатори також хотіли б залучити до акції відомих спортсменів, тренерів і футболістів, які могли б стати її патронами.
Людські зв’язки сильніші за політичні суперечки
Польсько-українські відносини сьогодні переживають непростий період. Політичні суперечки, історичні питання, виборчі кампанії та емоційна риторика можуть створювати враження, що між двома суспільствами дедалі більше відстані.
Але паралельно існує інша реальність. У ній польський волонтер їде на Харківщину попри небезпеку. Радіожурналісти допомагають налагоджувати контакти. Польські організації збирають гуманітарну допомогу. А українські діти, попри війну, виходять на футбольне поле.
Ці історії не завжди потрапляють у політичні новини. Проте саме з них часто й складаються справжні відносини між суспільствами.
Можливо, польсько-українське партнерство сьогодні потребує саме таких людей — тих, хто продовжує будувати мости тоді, коли політична риторика їх руйнує. І, можливо, звичайний футбольний м’яч для дитини в Харкові сьогодні є не менш важливим символом польсько-українського партнерства, ніж будь-яка офіційна декларація.
М.Т.