Два роки тому польсько-українська група реставраторів, що переважно працює на території України, рятуючи пам’ятки культури, заснувала ініціативу «Ukraina! Pomagamy». Після початку повномасштабного вторгнення росії проти України люди, які впродовж багатьох років більшість часу проводять на риштуваннях зі знаряддями для роботи з каменем чи у спеціально обладнаних майстернях, відновлюючи пам’ятки культури, у цих же майстернях почали формувати аптечки для військових та збирати все необхідне також і для своїх колег — реставраторів, які пішли на фронт.
Два роки збирання коштів, закупівлі медичних засобів, машин, усього необхідного, далекі подорожі на Схід, залишаючись при цьому на риштуваннях у центрі Львова, чуючи звуки повітряних тривог, церковних дзвонів, що віддають останню шану полеглим героям, і навіть вибухів…
До вашої уваги розмова із лідеркою групи «Ukraina! Pomagamy» Анею Кудзьою, яка 9 лютого відправиться із черговою допомогою на схід.
— Ми їдемо з допомогою шляхом «Запоріжжя — Слов’янськ — Краматорськ». Ми будемо у цих місцях, їдемо до цивільного населення, до військових і до медиків. Наша організація передусім підтримує саме медиків і також українців, які борються. Ми передамо їм аптечки, іфаки, медичні наплічники і головним чином медичну допомогу. Але найважливішою річчю є те, що ми туди веземо машину швидкої допомоги до 47-ї бригади, яка саме є на цьому Запорізькому напрямку. Цю машину нам вдалося придбати завдяки усім людям, які нас підтримують. Наша організація діє на основі збору коштів. Гроші ми отримуємо від людей, за що ми дуже вдячні, адже завдяки цьому ми можемо працювати, можемо добре цю допомогу розповсюджувати. Ми їдемо самі, адже ми намагаємось так цю допомогу розвозити. У Львові знаходиться наш склад, він розташований у нашій реставраторській майстерні, адже я і мій колектив саме цим займаємось — ми рятуємо пам’ятки на території України. Там ми маємо склад, куди ми цю допомогу з Польщі привозимо, і або самі їздимо на фронт і передаємо це з рук в руки, або ж звідти висилаємо безпосередньо, адже в Україні дуже добре працює пошта, незважаючи на те, що йде війна. А висилання посилок є дуже швидким і іноді значно дешевшим, ніж пальне.
Яким чином відбувається підготовка до поїздки і сама поїздка?
— Підготовка такої поїздки триває близько місяця-півтора. Це дуже важка робота. У нас постійно працює механізм збору коштів в інтернеті. На жаль, це вже трохи гірше працює. Це вже не те саме, що було на початку війни. Тому зараз треба добре попрацювати над тим, аби мати спонсорів, щоб отримати якісь конкретні речі чи, наприклад, продукти харчування, чи корм для тварин від спонсорів. Але також ми ведемо переговори з різними особами чи фірмами, які мають можливість нас підтримати трохи більшими квотами. Тому це справді багато роботи. Це постійні телефонні дзвінки, повідомлення у фейсбуці, інстаграмі, це все повинно працювати. Ми не є великою організацією, ми просто почали спонтанно працювати на початку війни. І це просто так розрослося. Ми працюємо і будемо працювати до самого кінця. Так ми собі сказали на початку і тримаємось цього. Звісно, це також підготовка логістики. Слід придумати детальний маршрут, яким ми поїдемо. Нас їде декілька осіб, тому треба вирішити питання із машинами, чим яку машину запакуємо, куди і до кого вона поїде, адже потім, коли ми вже перебуваємо на фронті, то ми пересуваємось досить швидко. Відомо, що з огляду на безпеку ми не хочемо перебувати там надто довго. Але для нас це дуже хороші виїзди, бо багато наших близьких, багато наших друзів, хлопців і дівчат, є в українській армії — як військові, як медики. І ми просто також їдемо відвідати цих людей. Я дуже хвилювалася місяць тому, чи нам взагалі вдасться що-небудь зібрати на цей виїзд, звісно, окрім цієї машини швидкої допомоги, яку нам вдалося купити, а з цим пов’язано дуже багато роботи, різних поїздок по всій Польщі, перевірка оголошень, це займає дуже багато часу. Інна — наша подруга, яка є у 206-ій ТРО і якій ми зрештою передали наприкінці року переносний прилад УЗД, який ми купили завдяки акції 1,5% податку, мені сказала: «Не хвилюйся! Якщо ти нічого не збереш, то просто до нас приїдьте. Те, що ми вас побачимо, що взагалі хтось до нас приїде, це дуже добре». Вона сказала, що перебуває там четвертий місяць, не бачила друзів, родини: «Те, що я зможу випити з вами кави і поговорити 30 хвилин для мене буде навіть важливішим, ніж матеріальна допомога». Практично у кожному з тих міст, на кожному напрямку ми маємо когось близького, кого ми просто хочемо відвідати.
Анна Кудзя фактично на два роки відклала своє життя і займається лише реставрацією і волонтерством.
— Це точно дуже складна тема, бо справді на ці два роки я фактично відклала своє життя. Я взагалі не маю часу для себе. Я не маю часу на те, аби просто зустрітися зі своїми друзями. Я дуже рідко перебуваю вдома, рідко відвідую близьких. Переважно я займаюся лише волонтаріатом. Це також випливає з того, що ми повинні виконувати нашу професійну роботу. Ми не можемо всього відкласти, хоча дуже часто у мене з’являються такі думки, щоб просто все кинути і присвятити себе лише цій допомозі. Але ми не маємо настільки багато можливостей, щоб займатися такою організацією, щоб при цій нагоді можна було якось жити і функціонувати. Я думаю, що ця сила і енергія випливає звідти, що мета достатньо зрозуміла. Ми хочемо, щоб Україна знову була вільна, щоб всі мої друзі могли знову жити звичним і спокійним життям, щоб всі разом могли так жити, так, як це було два роки тому, коли ми сиділи у Львові, було тепле, чудесне літо. А ми працюємо на риштуванні, відновлюємо пам’ятки… Ми б хотіли повернутися до тамтешніх проблем, які тоді нам здавалися дуже великими проблемами, які було складно вирішити. Тоді ми взагалі не знали, що нас чекає. А сьогодні все це здається якоюсь казкою на фоні цієї війни. Звісно у цій роботі є багато кризових моментів, іноді буває повна апатія, нема енергії, адже це справді дуже складно. Думаю, що багато волонтерів, які нас слухають, дуже добре розуміють, про що я кажу. Але щоразу, коли після цієї важкої праці нам вдається комусь допомогти, надати допомогу, то задоволення від цього просто неймовірне, що щось хороше вдалося зробити. Є відчуття, що в усій ці дуже складній ситуації ми зробили один маленький крок до того, аби було краще. Ми, на жаль, не маємо впливу на те, яким буде перебіг цієї війни, ми постійно живемо надією і сподіваємось, що тут буде лише одна дорога — перемога України.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль