20 серпня Верховна Рада України ухвалила закон №8371 — про регулювання діяльності релігійних організацій, що мають керівний центр у Росії, — а 24 серпня Президент України Володимир Зеленський його підписав. Відповідно до нового закону релігійні організації, запідозрені у співпраці з РПЦ, перевірятиме відповідна експертна комісія.
На думку єпископа-емерита УГКЦ Ігоря Ісіченка, прийняття цього закону мало відбутися понад 30 років тому, адже після проголошення Україною незалежності церква Московського патріархату продовжувала поширювати ідеологію «русского міра», чим вона займалась і в радянський час. Змінювалися тільки способи і форми. Що тепер робити з мільйоном вірних УПЦ МП, в інтерв’ю Польському радіо для України про своє бачення розповів єпископ-емерит Харківський Ігор Ісіченко.
14:09 Isichenko.mp3 Єпископ-емерит Ігор Ісіченко: «У новому законі не йдеться про заборону»
Наразі не зрозуміло, як саме працюватиме новий закон, але вже бачимо, що є певні кола суспільства, які активно обурюються його прийняттям. Нещодавно був доволі масовий хресний хід УПЦ МП. Я хотіла б вас передусім запитати як історика Церкви щодо цієї масовості, яка є одним з головних аргументів УПЦ МП. Як загалом до цього дійшло? Чи можна трактувати цю масовість (те, що саме їхніх церков, парафій так багато в Україні) як послідовну політику Російської Церкви в Україні, тобто політику «русского міра»?
Певна річ, що переважання церков Московського патріархату обумовлене державною політикою Російської імперії, а потім Радянського Союзу, де було протегування лояльних до влади релігійних організацій. У пізніші часи, після падіння Радянського Союзу, воно було також обумовлене злиттям Церкви з новими економічними і політичними елітами. Політика державного протекціонізму щодо Московського патріархату тривала весь час від моменту проголошення незалежності України. У Радянському Союзі після Другої світової війни, після безбожницьких п’ятирічок взагалі склалась парадоксальна ситуація, коли у державі войовничого атеїзму існувала державна церква, церква Московського патріархату, легалізована після нічної зустрічі Сталіна з тими митрополитами, яким пощастило не опинитися в ув’язненні, й була дозволена в ті часи тільки ця церква.
Однак у новому законі не йдеться про заборону. За законодавством України заборонити релігійну організацію ніхто не може: вона існує де-факто, інша справа, що вона може мати або не мати юридичні права. В Україні немає тих диктаторських законів, які існують у Росії, Північні Кореї чи Китаї. У законі йдеться передусім про звільнення Церкви від політичних узалежнень, і я на місці клиру і вірних Московського патріархату радів би цьому і розглядав би це як шанс на її оновлення. Власне, вже відбувається процес її духовного оновлення, адже — ще один парадокс — зараз Московський патріархат в Україні здобуває певну, сказати б, моральну перевагу над іншими церквами, бо стає у позу гнаного і переслідуваного владою, яка, як завжди в Україні, не користується великим суспільним авторитетом. І це ще один стимул до масовості цих заходів.
Я думаю, що політикам, які дбали про обмеження політичних преференцій для церкви Московського патріархату і позбавлення її залежності від «русского міра», варто було б мати ще одну дуже важливу рису — любов до парафіян і клиру цієї церкви. Цього дуже бракувало, адже це все ж таки наші співвітчизники, мільйони різноетнічних громадян України, які нікуди не зникнуть і які переважно не будуть переходити до інших релігійних організацій, а натомість шукатимуть способів зберегти статус-кво різними формами. Вони потребують поваги до їхньої гідності, нашого розуміння і співчутливого ставлення, бо їхнє церковне керівництво — насамперед у Москві — завело їх у глухий кут. Те, чим пишалася церква Московського патріархату, — своєю аполітичністю, — стало для неї бумерангом, вразило її, оскільки виявилося, що за такою примарою аполітичності стоїть виразна, дуже глибока залежність від ідеології «русского міра», яка стала ідеологією війни, а церква в цій ідеології — знаряддям утворення антихристиянської культури смерті, яка формується зараз російськими елітами.
Отже, ситуація дуже непроста. Я не сказав би, що вона безнадійна, і її в жодному разі не можна спрощувати.
Співчуття парафіянам УПЦ МП — це дуже непопулярна теза, принаймні в медійному просторі. Частіше йдеться про звинувачення цих людей за те, що вони самі обрали шлях стати жертвами російських наративів. Водночас ви кажете, що ситуація не безнадійна. Яким у такому разі може бути шлях зцілення УПЦ МП від цих російських наративів?
Йдеться про зцілення не тільки від наративів, а від певних квазірелігійних моделей мислення, нав’язаних церкві Московського патріархату. Справа не лише в юрисдикційній залежності від Москви. Я думаю, що це найлегша проблема, її можна зняти дуже легко. Польська Православна Автокефальна Церква також була частиною імперської структури. Після здобуття незалежності Польща поставила церкві вимогу здобути автокефалію. Церква виконала цю умову, але чи вона звільнилася після цього від моделей релігійної свідомості, які формувалися у синодальній церкві? Зовсім ні. Зараз, попри те, що росіяни складають невеликий відсоток православної церкви в Польщі, вона все одно значною мірою зорієнтована на російську модель свідомості. В Україні ж цей імперський період був довший, влада після здобуття незалежності була менш рішучою. Зараз певна перевага полягає в тому, що сучасна українська влада — секулярна і ніяк не демонструє релігійної прив’язаності до будь-якої з конфесій.
Однак тут, повторюю, треба розмежувати суто релігійний вимір, у якому теж є свої проблеми, і юридичний. Закон, про який ми говоримо, запізнився на понад 30 років. Скільки я є єпископом, — а я прийняв свячення у 1993-му році, а перед тим ще з 1990-го року був активним учасником мирянського руху церкви, — стільки ми говорили про необхідність підходити до церкви, до церковних діячів із тими самими вимірами, як і до всіх інших громадян держави: притягати до судової відповідальності за пропаганду міжнаціональної і міжрелігійної ворожнечі, за агентурну працю на інші держави. Цього досі не робили, проблеми накопичувалися — і виникла ситуація безкарності, яка вибухла після початку агресії в 2014 році, вторгнення Росії на схід і південь України.
Отже, зараз йдеться про перший крок, і саме тому я постійно наголошую на потребі в дрібочці співчуття, любові і прагненні зрозуміти це середовище, яке не зводиться до тих кількох фанатиків, що здіймають галас довкола церкви. Ні, це дуже численні наші земляки, які складають на Харківщині абсолютно більшість і які так чи так засвідчують свою належність до Церкви. І ось саме із ними треба зараз навчитися вести діалог, допомагати їм побачити, у якій пастці вони опинилися, допомагати поволі виходити із цієї пастки «русского міра». Адже за ці роки після Другої світової війни, після обрання Сталіним нового курсу для російської церкви вона остаточно перетворилася на такого творця російської національної ідеї і її хранителя, а також хранителя ідеології єдиного російського народу (в радянські часи це відбувалося приховано, зараз — відверто). Тому саме від цього і необхідно допомогти звільнятися, допомогти шукати тим людям [з УПЦ МП, — ред.] євангельські корені віри.
Хто має допомагати їм у цьому діалозі? Чи діалог має відбуватися на рівні релігійних спільнот? Чи все ж таки держава теж повинна пропонувати свої послуги?
Держава має пропонувати свої послуги, і в неї є для цього дуже широкий набір механізмів. Інша річ, що ті структури, які були створені, виросли з минулого: відділи, які фактично займалися антирелігійною діяльністю в Радянському Союзі, були перетворені на управління у справах релігій. Мені довелося ще в 1990-х роках мати з ними справу, такими собі «монстрами» радянських часів, які керували не тільки у нас у Харкові, але навіть у Львові, де також старші священники можуть згадати людину, яка переслідувала Греко-Католицьку Церкву у 1980-ті роки, а потім у 1990-ті стала ревним греко-католиком. Якщо ж повертатися до вашого питання, то тут, думаю, дуже багато залежить також від засобів масової інформації.
Ви згадали про греко-католицьку церкву. УГКЦ у Харкові на початку повномасштабного вторгнення розгорнула дуже велику волонтерську допомогу, і люди, які, можливо, раніше були упереджені до всього зі словом «католицький» в назві, прийшли в парафії УГКЦ передусім за допомогою і водночас мали можливість побачити також духовність цієї церкви. Як вам здається, чи це допомогло позбутися їм упереджень?
Я дуже скептично ставлюся до ідеї впливу на свідомість людини за посередництвом гуманітарної допомоги. Тим, хто допомагає, важливо залишатися собою і творити креативну атмосферу у своїй церкві. Атмосферу молитви, духовного піднесення на богослужінні — що якраз і може допомогти людям відчути в собі те джерело, яке часом було занедбане, безсмертну душу, яка прагне до Бога, якій треба допомогти з ним знайти спільний майданчик для діалогу. Таким спільним майданчиком є Церква. Те, що вона здійснює волонтерське служіння чи то в нашому кафедральному Свято-Миколаївському соборі на Салтівці, чи у Дмитрівській церкві біля Південного вокзалу Харкова, це тільки частинка того служіння, яке є набагато ширшим, ніж гуманітарна допомога постраждалим під час війни. Найважливіша допомога, якої потребують сьогодні люди, — все ж таки духовна, психологічна. У Харкові людям потрібне відчуття стабільності і надії на майбутнє, а це те, що повинна забезпечувати Церква.
УГКЦ ніколи не виступала в ролі конкурента Московського патріархата. Навпаки: в УГКЦ домінує (принаймні на рівні єпископату) співчуття до тих людей, які заблукали у своїх конфесійних пошуках, пошуках своєї канонічної платформи, і бажання допомогти їм, якщо вони будуть готові прийняти цю допомогу. На жаль, поки що діалог, який пропонується Московському патріархатові, наштовхується на глуху стіну відмови від будь-яких рівноправних діалогів. Звісно, церкві Московського патріархату треба вчитися мистецтву партнерських стосунків з іншими релігійними організаціями, із суспільством, звільняючись від того комплексу переваги, який був нав’язаний їй у контексті «русского міра».
Розмовляла Олена Руда