Ян Меля є наймолодшим в історії мандрівником, котрий того самого року побував на двох полюсах — південному і північному. Він також є першим мандрівником з інвалідністю, котрому вдалося це зробити.
Це був 2004 рік і Ясь Меля (так його тоді назвали, бо хлопцеві було неповні 15 років) два роки вже був неповносправним. У 2002 році він зазнав ураження електричним струмом коли під час дощу ввійшов до незахищеної трансформаторної підстанції на майданчику в Мальборку. Після тримісячного лікування йому ампутували ліву гомілку та праве передпліччя.
На запитання, як би він сам себе назвав, Ян Меля відповів в ефірі Польського радіо:
Ян Меля: Думаю, я - той, хто шукає. Шукає на кожній площині свого життя. Це і подорожі, і зацікавлення, які супроводжують мене в житті, це і віра в Бога. Часом я знаходжуся на цих шляхах десь на початку пошуку, а часом — десь посередині. Але життя — це постійне (не хочу сказати здобування) але відкриття чогось нового. Це також пізнавання себе самого. Це урок.
Чи ви — бунтівник, чи радше людина, котра має у собі смиренність?
Ян Меля: Я — людина, яка вчиться бути смиренною, але водночас можу себе назвати бунтівником. Смиренність, думаю, це гарна риса, яка дозволяє нам зберегти в собі щось дуже важливе, допомагає утримати якусь рівновагу. Натомість бунт і спротив тому, що з нами трапилося, це нас підштовхує вперед. І скажу більше — суперечки із самим собою є будівельним матеріалом. Якщо ми сваримося із собою, із іншими, з коханими, з Богом — це добре, ми так розвиваємося.
Ви активно включаєтеся у різноманітні ініціативи, покликані активізувати людей з інвалідністю, а також підкреслюєте те що ви — віруюча людина. І я запам’ятала ваш виступ під час Всесвітніх днів молоді, що відбувалися у Кракові 2016 року, коли виступаючи перед тисячами молодих людей ви сказали, що вдячні за все, що з вами сталося в житті — а це втрата руки, втрата ноги, це пожежа дому.... Чи можете це пояснити?
Ян Меля: Ці висновки, ці роздуми до мене приходили довгі роки. Насправді мені зайняло багато часу, щоби все зрозуміти... Тому що події такі, як пожежа, смерть мого брата — це події, які сталися кільканадцять років тому, а навіть двадцять понад років тому. Упродовж цього часу я мав можливість віддалитися від цих подій, задуматися над тим, чому це сталося, навіщо, який в цьому сенс. І мушу сказати — мені досі важко про це все говорити. Адже легко сказати теоретично — кожна подія має якийсь сенс, кожна подія відбувається з якоюсь метою. Але коли в нашому реальному житті трапляється щось дуже погане, коли Бог щось забирає... ось ми вже маємо якийсь план на життя, а тут стається щось, що цей план руйнує. І я впевнений, що навіть найсвятіша людина не думає одразу — о, дякую тобі Господи, за цей урок! Ні, ми спочатку обурюємося, і є ця фаза бунту. Але потім роздуми приносять свої плоди.
Не знаю, чи у віці кільканадцяти років ви мали план на життя, але без сумніву, не сподівалися, що станеться те, що станеться і втратите ногу і руку в нещасливому випадку. Коли я вас представляла, то сказала, що ви є першим мандрівником з інвалідністю, котрий того самого року побував на південному та північному полюсах. Хочу вас запитати, коли ви відчули, що вас це не обмежує? Чи це було саме тоді? У 2004 році?
Ян Меля: Це — дуже довгий процес, і не йдеться про хвилини, години чи навіть роки. Дуже важко визначити не стільки початок цього процесу, скільки його кінець. Колись, пам’ятаю, одна журналістка мене запитала - коли в моєму житті настав момент, в якому я повністю, на 100% себе прийняв таким, яким став після нещасливого випадку. А тоді запитав цю журналістку, чи в її житті був такий момент, коли вона сама себе прийняла на 100%. Думаю, що кожен з нас матиме із цим проблеми, не тільки люди з інвалідністю. А інвалідність є вершиною айсберга, вона показує ці проблеми. Але це шлях до того, щоби себе полюбити прийняти, був найдовшим у моєму житті, і він зайняв 8-10 років. Цей шлях вів через різний досвід. Це і перший раз, коли я пішов у басейн і зняв протези... Я відчував себе голим. Я показав те, що ховав під широкими блузами — відсутність руки... я дуже боявся цього моменту. Я соромився. І цей перший вихід на басейн був для мене настільки ж складним емоційно рішенням як експедиція на північний полюс. І таких моментів, зламних ситуацій було багато. Натомість сказати, коли я вже полюбив самого себе, я не можу. Під час цього шляху я відрив одну цікаву річ. І про це я намагаюся говорити людям, котрі приходять до нашого фону “За горизонти”, людям, котрі дуже багато часу присвячують тому, щоби приховати свою інакшість. А я їм кажу — чим більше ми дружимо самі з собою, чим сильніше ми самі себе любимо, то не важливо, чи це порожній рукав, чи кількадесят кілограмів більше, то люди просто на цю нашу недосконалість починають звертати щораз менше уваги. А чим більше ми намагаємося щось приховати, чим сильніше вдаємо когось, ким ми не є, тим гірше.
А я все-таки повертаюся до вашої з Мареком Камінським експедиції на полюси. Ви колись сказали таку фразу про цей шлях — але нудно було! Тож запитаю вас, чи справді було так нудно?
Ян Меля: Я пам’ятаю коротке відео, яке записав полярник та оператор Войтек Островський, він був з нами на обох експедиціях на полюси. Так ось, Войтек зняв момент, коли ми підходимо до полюса, і питає — ну як, хлопці, що ви відчуваєте? А я на це — хм.. чи це вже полюс? Цей великий кучугур? Таких кучугурів було по дорозі тисячі.
То що було на шляху?
Ян Меля: А по дорозі було все і нічого. І для мене це було якесь неймовірно дивне відчуття. Коли ми же приземлилися, посеред цього льоду і снігу, які тягнулися за горизонт, то я вперше в житті побачив простір, який не закінчується. Там прозорість повітря була ідеальною, але куди не подивишся було біло. І більше нічого. Сніг, лід і більше нічого. Це лякало, з одного боку, тому що я думав — о, що ж це буде, якщо щось станеться... тут ж ніхто навіть допомогти не приїде. А якщо бути точним, то гелікоптер прилетить, але тільки при добрій погоді. А серед небезпек потрібно назвати головну — це тріщини в льоді.. Там є ще таке явище, яке називається “white out”. Там часто сніг зливається з білим захмареним небом, зникає горизонт і мозок не до кінця розуміє, що відбувається. Тому, навіть коли дивишся під ноги, чи то під лижі,, то і так можеш впасти у таку тріщину. А це дуже небезпечно.
Запрошуємо послухати передачу в доданому файлі
Jedynka/Яна Стемпнєвич