Герой сьогоднішньої передачі був лікарем, етнографом, але теж — колекціонером. Завдяки йому Національний музей у Варшаві має унікальні експонати — ефіопські хрести. Мова про Вацлава Корабєвича, а нагода розповісти про нього є — цьогоріч минуло 120 років від його народження.
Його називали «Кілометром» — Вацлав Корабєвич був високого росту. За професією він був лікарем, але єдиною любов’ю його життя стали подорожі. Корабєвич також любив колекціонувати предмети із далеких країн, тож завдяки йому польські музеї збагатилися цікавими експонатами. Біографія Вацлава Корабєвича — це готовий сценарій для пригодницького фільму. Але ця постать сьогодні призабута. Про Корабєвича переважна більшість людей дізнається в … Національному музеї у Варшаві, коли ознайомлюється із інформацією, що колекцію ефіопських хрестів подарував музею саме він.
Говорить професорка Ганна Рубінковська-Аньол з факультету Орієнталістики Варшавського університету:
— Корабєвич — це призабута постать. На жаль, ми вже не пам’ятаємо його заслуг ані, як ви сказали, у збагаченні колекцій польських музеїв, ані — у документуванні життя африканського континенту. Він був також письменником, журналістом, він писав щоденники з Ефіопії. Чимало наших з вами сучасників може сказати — це добре, тому що Корабєвич зображував колонізовану Африку, адже він виїхав до Африки після Другої світової війни, а Індією він подорожував перед вибухом Другої світової війни. Коли гортаю його тексти, то бачу, що він був саме позбавлений колоніального погляду на ці країни, навпаки — Корабєвич із цікавістю та без упередження пізнавав і розповідав про інші культури. Він мав глибоку повагу до людей та культур, якими цікавився.
Вацлав Корабєвич народився у 1903 році в Петербурзі, але школу, а згодом Медичний університет, закінчував у Вільнюсі. Під час навчання він був співзасновником і членом академічного Клубу вільнюських волоцюг (Klub Włóczęgów Wileńskich) і саме тоді з’явився цей псевдонім — «Кілометр» (про це згадує у своїх спогадах Чеслав Мілош). У 20-ті роки минулого століття Вацлав Корабєвич почав писати поетичні тексти. Він дебютував на сторінках газети «Reduta» (Вільнюс, 1925). І тоді ж проявилося ще одне його хоббі — це байдарки.
— Так, це правда, він хотів плавати, мріяв про те, щоби навчатися у Морській школі, але його дискваліфікували через поганий зір. Тому Вацлав був змушений реалізувати план Б. Він вступив до Медичного університету, вивчився на лікаря — зрештою, продовжуючи родинну професійну традицію, адже лікарями були його батько та дідусь. Але ця професія дозволила йому виїхати у світ, на інших континентах він працював лікарем, а також міг пізнавати інші культури. Часто можна почути, що Корабєвич був лікарем за професією, але за покликом серця — етнографом. Це не зовсім правильно. Чому? Тому що Вацлав Корабєвич також закінчив курси у видатних етнографів, і етнографія не була тільки його хобі. Його вчителькою була професорка Цезарія Бодуен де Куртене-Єнджевіч, котра ввела новаторські методи дослідження у галузі етнографії. Отже, Корабєвич одночасно вивчав медицину та етнографію. Коли він вже працював лікарем в Африці, одночасно — на замовлення музеїв (зі США чи Великої Британії) шукав і висилав їм артефакти. Тому варто пам'ятати, що завдяки Корабєвичу збагатилися колекції не тільки польських музеїв. British Museum має також чимало артефактів, які надіслав їм Вацлав Корабєвич. Те, що отримали польські музеї — це, так би мовити, через патріотизм нашого героя, він віддавав експонати безкоштовно. Натомість, коли він працював у Танганьїці (колишня колонія Великої Британії, яка простягалася на території теперішніх Танзанії, Бурунді та Руанди), то британські музеї у нього замовляли різноманітні артефакти з цієї території, — розповіла професорка Ганна Рубінковська-Аньол.
Перш ніж поїхати до Африки, Вацлав Корабєвич ще др вибуху Другої світової війни на байдарці дістався спочатку до Греції і Туреччини, а потім — і до Індії. Про свої подорожі він написав книжку «Kajakiem do minaretów («Каяком до мінаретів»). У 1931-39 роках Корабєвич працював лікарем на борту корабля «Dar Pomorza», і саме там його застав вибух Другої світової війни. Його було інтерновано до Стокгольма разом з екіпажом корабля. І Корабєвич більше не повернувся до Польщі. Спочатку він перебував у Лондоні, де заснував Коло опіки над солдатами, потім вирушив до Бразилії, і там організовував допомогу польським солдатам. У 1942 році Корабєвич був учасником експедиції до бразильських джунглів… А потім він опинився в Африці.
— Так, у Східній Африці. Він працював спочатку у сьогоднішній Танзанії, тодішній Танганьїці. А потім, у 1950-ті роки працював в Ефіопії, щоправда, тільки два роки, але як виявилося, саме ця країна стала для нього найважливішою. Корабєвич у 1960-ті роки ще кілька разів повертався до Ефіопії. Востаннє він там був у 1972 році. Як знаємо, у 74-му там вибухнула революція, яка повалила імператора Хайле Селассіє, і після цього Корабєвич вже не поїхав до Ефіопії. Але те, що його туди тягнуло, що його приваблювало — це захоплення ефіопськими хрестами. В цій галузі, тобто в дослідженні ефіопських хрестів, їхньої символіки, Корабєвич має великі заслуги. Адже ці хрести виготовлялися з різних матеріалів — і з дерева, і золота, і срібла, вони мали різні орнаменти та призначення. Є хрести, які носили священики, є хрести, які носили вірні, є хрести, які були призначені тільки на спеціальні релігійні процесії. Корабєвич був першим — не тільки колекціонером артефактів, але теж дослідником. Він почав збирати інформацію про кожен хрест, про значення орнаменту, про його призначення тощо. Завдяки Корабєвичу, ці хрести так детально описані, зокрема, у Національному музеї. Колекція ефіопських хрестів, зібрана Вацлавом Корабєвичем, становить теж розділ альбому «Sztuka Afryki w zbiorach polskich (Африканське мистецтво в польських колекціях)», виданого 1966 року.
Ганна Рубінковська-Аньол звертає увагу, що переважну більшість хрестів Корабєвич отримав в подяці за свою працю:
— Варто подивитися на постать Вацлава Корабєвича з перспективи деколонізації музеїв, про яку нині ведуться дискусії. Як я вже говорила, Корабєвича дуже легко звинуватити у діяльності в колоніальному дусі, і дехто так чинить. Варто натомість на нього подивитися трішки з іншої перспективи — як він шукав і здобував ці артефакти? Переважну більшість хрестів Корабєвич отримав від своїх пацієнтів, котрі так хотіли йому подякувати за лікування і допомогу. Вацлав Корабєвич також купував хрести на базарах. А крім цього, наголошую, Корабєвич збирав усну традицію, розповіді, пояснення про ці хрести, про культуру Ефіопії. І за це ми його дуже цінуємо, і думаю, що це важливий елемент постколоніальних досліджень.
Кінець життя Вацлав Корабєвич провів у Варшаві, де помер, а після його смерті урну з його прахом затоплено у водах Балтійського моря.
Запрошуємо послухати передачу в доданому файлі
Jedynka/Яна Стемпнєвич