Недавно Ви опублікували інформацію про чергову збірку — на бус для медичних рятівників у Степногірську (це містечко у Запорізькій області). Перш ніж запитаю, чи вдалося його купити, хочу дізнатися, як Ви потрапили до Степногірська.
— Від початку повномасштабного вторгнення я співпрацюю із запорізьким фондом «Левіна» (Медичний центр Левіної — ред.). Раніше я співпрацював з одною із польських неурядових організацій, але згодом почав діяти самостійно. І якось так вийшло, що я почав возити гуманітарну допомогу на місця, тобто в Україну, до конкретних людей, оскільки вважаю, що необхідно цим людям дати сигнал, що хтось про них думає і дбає. Навіть хай це буде невелика допомога, але постійна. Я познайомився із людьми, котрі створили Медичний центр Левіної, і почав з ними співпрацювати. Вони працюють у Запорізькій області, тож мені говорять, що потрібно на місці, і я намагаюся це здобути, купити і привезти. Востаннє я був у Степногірську у жовтні минулого року. Це містечко розташоване кілька кілометрів від лінії фронту, і щодня його обстрілюють і з артилерії, і з дронів. Там живе десь 800 осіб, їхня ситуація, справді, дуже скрутна. Ми поїхали до Степногірська у другій половині жовтня, дорога, на щастя, була чиста. Вже по приїзді ми дізналися, що день перед нами до Степногірська приїжджали швейцарські ЗМІ, і вони в певний момент побачили, що летить дрон... Журналісти ледве встигли вискочити з машини, яку цей дрон обстріляв. Зауважу, що на автомобілі було написано PRESS. Ми зустрілися із пані мер Спетногірська, кабінет якої також згорів внаслідок обстрілу, це, якщо добре пам’ятаю, були «Гради». Від східного боку усі будинки в цьому містечку зруйновані, тож мешканці, котрі залишилися у Степногірську, переселилися до будинків у західній частині містечка. А відповідаючи на Ваше запитання недавно мене попросив мій друг Денис купити бусик для медичних рятівників, тож я оголосив збірку. Мушу сказати, що тепер набагато важче збирати гроші — люди менш охоче допомагають, ніж на початку повномасштабного вторгнення, і у нас також на початку збірки дуже поволі ці кошти збиралися. Але ми вже майже зібрали необхідну суму, тож незабаром будемо купувати бус і везти його в Україну, до Степногірська. Крім мікробуса, звісно, будемо везти також гуманітарну допомогу.
Ви довгі роки були воєнним кореспондентом, і писали про збройні конфлікти у різних точках, країнах світу. Хочу Вас запитати, чим ця, наша війна, відрізняється від тих, які Ви бачили?
— Безсумнівно це найсерйозніший конфлікт, який я бачив, і за яким спостерігаю. Ви знаєте, дуже важко говорити про схожість чи відмінність, кожна війна — інша. На одній є постійний фронт. Наприклад, у Лівії досить довго утримувалася постійна лінія фронту, аж повстанці пішли далі, щоби повалити режим Каддафі. Війна в Україні, безсумнівно, для нас є найважливішою, тому що вона точиться недалеко від Польщі і стосується народу, який ми підтримуємо у його боротьбі проти спільного ворога, скажу прямо. Коли я буваю в Україні, то ця війна мені трішки нагадує ту, яку я бачив у Лівії — через велику кількість «Градів». Натомість, з Афганістаном ця війна має стільки спільного, що там теж не було струму, а також проводилися спеціальні операції, такі як викрадення, замахи тощо. У Шрі–Ланці війна тривала 40 років, а її кінцевий етап, який я спостерігав, полягав у тому, що урядові війська ліквідували незалежність тигрів Тамілу (Тигри визволення Таміл-Іламу — ред.), і всіх витіснили на обмежену територію, а потім цю територію бомбардували, загинуло дуже багато цивільних мешканців, десятки тисяч мирних мешканців, яких бомбардували і з повітря, і з землі, і з моря. Цю територію було буквально спалено.
Але мені дуже важко порівняти війну в Україні із якимось іншим збройним конфліктом. Це — страшна війна, яка точиться поряд з нами, і в якій гинуть люди, молодь. Я маю перед очима таку ситуацію. Коли я був в Україні, зіпсувалася машина, і треба було заїхати до механіка, щоби він її відремонтував. Слюсар, молодий, 20-річний хлопець, не мав ніг. Він повернувся з війни.
Кожна віна є іншою, я так можу сказати. Наприклад, війна в Грузії, попри те, що її наслідки грузини відчувають до сьогоднішнього дня, тривала 5 днів. У Лівії — півроку, в Україні — два роки...
Війна в Україні триває вже десятий рік, а ці два роки, після 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, вона розлилася на всю країну... і ї часто називають «великою війною»....
— Так, але хочу сказати, що теж українці, котрих у 2014 році війна не зачепила, не зовсім розуміли, що вона триває. Мені пригадується, що сказав мер одного населеного пункту, евакуйованого тепер до Запоріжжя, (це містечко тепер зайняте росіянами). Отже, він розповідав, що у 2014 році, коли приїхали вимушені переселенці зі Східної України, то — цитую — «ми їм співчували, але ми їх не розуміли». Так ось, приїхав тоді до них разом із біженцями Андрій. Йому, як і багатьом іншим вимушеним переселенцям, мешканці цього містечка допомогли станути на ноги, він відкрив там автомобільну майстерню. А коли прийшла велика війна, Андрій вийшов до людей, котрі йому допомагали вісім років, у формі майора російського ҐРУ. Я розповідаю цю історію, тому що українців із заходу, центру чи півдня країни вісім років тому не зовсім усвідомлювали, чим є ця війна і не відчували цієї війни так, як відчувають її нині. Я вже не кажу про поляків, котрі співчувають, допомагають, але не знають, чим насправді є війна.
Я би дуже хотіла, щоби поляки не дізналися, чим є війна, і щоби вона не розлилася на Польщу. Хочу Вас запитати, чи в Україні, серед людей, з якими Ви спілкуєтеся, яких зустрічаєте, є свідомість цієї польської допомоги?
— Так, це велика свідомість і допомоги, і того, що без Польщі Україна би не дала ради. Я вже не кажу про приватну допомогу, а про те, що Польща є хабом, через який проходить вся допомога для України. Часом зі мною трапляються такі ситуації, що наприклад, заїжджаю помити машину в Запоріжжі, а працівник, котрий миє цей мій автомобіль, потім не хоче брати гроші за свою роботу, тому що бачить реєстраційні знаки і знає, що я з Польщі. Або зупиняє мене в Україні якийсь дорожній патруль, показую документи, і пояснюю мету свого приїзду, то вони мало не віддають мені честь. Це дуже зворушує. Тож є велика свідомість цієї допомоги і вдячність.
Які настрої серед українців, з якими ви спілкуєтеся?
— Немає навіть мови про якийсь занепад духовних сил, морального духу. Звісно дехто виїжджає, втікає, уникає війська, виробляючи собі якісь нелегальні посвідчення, довідки і так далі. Але так люди поступають у всьому світі. Натомість ті люди, з якими я співпрацюю, вони не виїхали, не покинули своїх містечок, котрі, нагадаю, щоденно обстрілює ворог. Тому немає навіть мови про те, щоби піддаватися. Адміністрація теж залишилася. Звісно, з окупованих територій адміністрація виїхала, але із цих населених пунктів, з якими я співпрацюю — ні. Звісно, у людей я помічаю втому, сильну втому. Натомість українці — рішучі, мужні. Вони вже багато пройшли, вони психологічно вже освоїлися із цією ситуацією. Я не можу бути речником усіх, але мені здається, що там, на сході України моральний дух сильний!
Запрошую послухати розмову у доданому файлі
Яна Стемпнєвич