У рубриці «Про мандри» запрошуємо вирушити у мандри разом із Міхалом Русінеком, польським письменником і перекладачем. Нещодавно вийшла його книжка «Nadbagaż, czyli opowieści podróżne» (Понаднормовий багаж, або розповіді з подорожі).
У цій книжці Ви пишете, що любите слухати людей на летовищах.
- Так, але для цього потрібно, щоби літак запізнювався, а ми, пасажири, були змушені сидіти біля свого виходу і чекати на нього. Мені дуже подобається архітектура аеропортів. Не знаю, у чому цей шарм летовищ полягає, але дуже люблю ходити ними і заглядати до різних закутків. Мені також дуже цікаво спостерігати за людьми. Летовища десь на Заході або на Близькому Сході дуже кольорові, і можна там зустріти представників прерізних національностей, релігій, культур. Можна спостерігати за їхньою поведінкою, якимись ритуалами. Мені, наприклад, цікаво порівнювати ставлення різних національностей до дітей. Я намагаюся не робити якихось висновків, але ці свої спостереження переношу на аркуші паперу. У цій книжці вони є.
Крім Ваших спостережень у цій книжці можна знайти теж цікаві історії, які трапилися, зокрема, з Вами та Віславою Шимборською, секретарем котрої Ви були. Розкажете?
- Коли ми з Віславою Шимборською поверталися зі Стокгольма після церемонії вручення їй Нобелівської премії з літератури, вона допомагала мені пакувати валізи і не знала, що зробити із нобелівськими медалями. Я вживаю множину, тому що лауреати отримують дві медалі — одну справжню, а другу — можна сказати, фейкову, якою можна хвалитися, і якщо вона кудись заподінеться, то не буде шкода, бо ця фейкова медаль не золота. Отже, пакуємося ми, і Віслава Шимборська приносить мені медалі і просить їх якось перевезти. Я, звісно, не довго думав і поклав ці медалі до внутрішньої кишені піджака із думкою, що треба кудись їх сховати. Але забув і так поїхав на летовище із цими медалями в кишені. То були часи, коли на контролі безпеки не треба було знімати піджаки. Отже, як здогадуєтесь, все що могло сигналити, дзвеніти та вити, почало сигналити і вити, коли я пройшов через цей контроль з медалями в кишені. Отже, я витягнув нобелівські медалі Віслави Шимборської і почав пояснювати, що Нобель і так далі... Ви знаєте, ці медалі зробили настільки сильне враження на працівників летовища, що вони навіть віддали мені салют.
Окремий розділ книжки — це подорожі зі дітьми. Зацитую: «Подорож з дітьми вимагає неймовірного загартування і психічної стійкості. Готуючись стати мамою чи батьком, слід пройти відповідні тести. Наприклад, носити на плечі мокру шестикілограмову сумку, носити її треба п'ять годин щодня».
- Я пам'ятаю екстремальну подорож мого друга, графіка Себастьяна Кудаса, котрий співпрацював із славнозвісною Пивницею під Баранами, де працював сценографом. Отже, він летів якось до Америки, разом із колективом Пивниці під Баранами. Це був дев’ятигодинний рейс, і він отримав місце десь далеко від колег, але дуже близько до такого місця, куди можна покласти малюка, це такі полички, навіть не знаю як їх назвати. Тож Себастьян сидів біля цих поличок, на яких лежало шестеро малюків, і всі вони плакали. Це був дуже травматичний досвід для мого бездітного друга.
У Вас також є кілька історій з Америки. Одна пов’язана із Каліфорнією, де водії можуть користуватися смугою швидкого руху, але тільки тоді, коли везуть пасажирів. І Ви описуєте історію одного такого водія.
- Так, це історія водія, котрого затримала поліція, тому що його пасажирка викликала їхні сумніви та підозри. Виявилося, що це була ґумова лялька натуральних розмірів, куплена у крамниці для дорослих, але з неї трішки зійшло повітря, і тому поліція якось не повірила, що це жива людина. Але розкажу вам теж іншу історію, із Сан-Франциско. Коли я прилетів на летовище, а то було торік, тоді якраз на ринок вийшли таксі без водіїв. Тобто треба було замовити таксі за допомогою мобільного додатка, і приїжджало таксі без водія. Для мене це був неймовірний досвід, здивування, і трішечки навіть якесь побоювання, як і чи я доїду на місце. Я себе почував, якби машиною керував якийсь дух. І ви знаєте, цей мій дух мав ім’я – Шельдон, і він навіть зі мною розмовляв. Він мені казав, що не треба боятися, не треба панікувати, але якщо мені раптом стане погано, то ось там є така червона кнопка, яку слід натиснути, тоді Шельдон зупиниться і мене випустить.
Ще один розділ, ще одна тема, пов’язана із подорожами, якій Ви присвячуєте увагу — це подорожування автостопом. Ви пишете про це із ностальгією та сумом, тому що зараз практично автостоп відійшов у забуття. Як гадаєте, чому? Тому що люди більше бояться інших людей?
- Так, думаю, що це одна із причин. Хоча у Польщі ще можна зустріти людей, які подорожують автостопом. На Заході теж такі часом трапляються. У мої студентські часи, а це були 90-ті роки, автостопом подорожували ми всі, студенти. І навіть, пам’ятаю, ми ділилися інформацією, де краще стояти, щоби тебе швидко хтось підібрав. Я також любив подорожувати автостопом, тому що завдяки цьому можна було познайомитися із цікавими людьми. Хто нас підвозив? Часто — заможні люди, які хотіли похвалитися своїми машинами. Але бували теж незаможні, котрі їздили старими автівками. Пам’ятаю таке подружжя, котре нас підвозило в Нідерландах. Це були літні люди, які їхали скромною машиною. І вони сказали, що зупинилися тому, що зараз їхня донька подорожує автостопом десь Південною Африкою, і вони вірять, що коли когось підвезуть у себе, то і її хтось підвезе там. Ми обмінялися із цими людьми контактами і потім довгі роки дружили.
Запрошуємо послухати передачу в доданому файлі.
Dwójka/Яна Стемпнєвич