Тема сьогоднішньої зустрічі прийшла після того, як я прочитала одну із книжок Мажени Мруз-Байон «Domy pisarzy». Це цикл, присвячений будинкам, віллам, помешканням, у яких народилися, жили чи померли відомі письменники. Ернест Гемінґвей, Карен Бліксен, Вітольд Ґомбрович. Репортерка запрошує виглянути у вікно з вілли Гемінґвея на Кубі, сісти за письмовий стіл Ґомбровича у Буенос-Айрес, лягти в ліжко Карен Бліксен в Данії. А якими є будинки польських письменників у Польщі? Запрошую на прогулянку трьома!
Марія Домбровська — польська письменниця, авторка романів, новел, драматургиня. До історії польської літератури увійшла, передусім, як авторка тетралогії «Ночі і дні» (Noce i dnie), чотиритомного роману, за який була номінована на Нобелівську премію з літератури. Домбровська мала двох чоловіків, але на осінь життя за супутницю вибрала письменницю Анну Ковальську. Через свого другого чоловіка, Станіслава Стемповського, Марія Домбровська приятелювала з Євгеном Маланюком, пиьсменниця теж добре розуміла українську мову, хоча з неї не перекладала. Народилася Марія Домбровська у Русові (Каліський повіт, Великопольське воєводство). Дім родини Шумських стоїть там і досі, і в ньому нині діє музей.
Запрошую прогулятися родинним домом письменниці разом із Ґражиною Пшибильською, керівничкою літературного відділу Музею Марії Домбровської в Русові. Родинний дім Марії Домбровської цілком великий, чи не так?
Ґражина Пшибильська: «Так може здаватися, на перший погляд. Цей дворик ніколи не був великим, його можна назвати радше скромним. Він мав кілька приміщень, зокрема, кімнату для дівчаток, яку батьки розмістили на другому поверсі. На першому з північного боку була вітальня, вікна якої виходили на маленький ставочок. На першому поверсі знайшлося місце для спальні батьків та кухні. Так поділ приміщень у домі виглядає і сьогодні. Гостинна кімната та кімната для прислуги були у добудованій частині.
У цьому домі народилася Марія Домбровська, а її батько отримав цей дворик, тому що був адміністратором маєтку заможного шляхтича. Сама родина Шумських (таке дівоче прізвище Домбровської) — це бідна польська шляхта. Марія згадувала часто про цей дворик у Русові в багатьох текстах, і про цей дворик вона писала як про своє родинне гніздо. Марія була найстаршою з п’ятірки дітей Шумських».
Ґражина Пшибильська: «Вона тут провела дитинство і молодість, тобто найважливіший період в житті людини, який резонує на все її життя.
У родинному домі Марії Домбровської збереглося чимало оригінальних предметів. Зокрема, у спальні стоїть дитячий візочок, яким батьки возили маленьку Марію, а візочок — польського виробництва, майстерні з Каліша. Збереглися теж меблі...»
Ґражина Пшибильська: «Шостого серпня у музеї ми проводимо щорічні концерти з нагоди дня народження Марії Домбровської, і тоді звучить цей інструмент, оригінальний, котрий пам’ятає, як на ньому грали сестри Марії і вона сама. А найпопулярнішою мелодією, що звучить під час концертів, є музика із фільму "Noce i dnie", знятого за однойменним романом Домбровської».
Ґражина Пшибильська: «Вітальня нам найбільше розповідає і про творчість Марії Домбровської, і про долю її сім’ї. У вітальні висять родинні портрети, це дідусь та бабуся по маминій лінії. У нашому музеї зберігаються копії, оригінали має у своєму розпорядження племінник письменниці. Бабуся, зрештою, стала прототипом одної із героїнь роману "Ночі і дні". Бабуся жила у цьому домі до кінця свого життя, і поховано її на поблизькому цвинтарі».
Серед родинних портретів є і портрет Марії Домбровської в ролі учениці.
Ґражина Пшибильська: «Так, тут зображена учениця Марія. Перший етап навчання вона пройшла вдома, потім батьки її вислали на приватне навчання до Каліша, а згодом Марія вступила до каліської гімназії, ну а потім вона перебралася до Варшави, що завершувала цей етап освіти. Своє навчання Домбровська продовжувала в Лозанському та Брюссельському університетах. Вона знала кілька мов і була обдарована художніми талантами.
Цей дім і дворик Марія Домбровська перенесла як місце розвитку сюжетної лінії у романі "Ночі і дні". Руcів, в якому зростала Домбровська — це один до одного Сербінів, маєток Барбари і Боґміла Нєхціців. На сторінках роману бачимо теж мальовничий опис парку зі ставками».
Ґражина Пшибильська: «Нині парк виглядає дещо меншим, ніж колись. Раніше до парку прилягав город, на якому вирощувалися овочі. А потім, коли ділилася ця земля, город припав сусідам. Раніше, за часів малої Марії, дім стояв посеред парку, а тепер з парку збереглася тільки ця частина зі старими деревами. А наймальовничішими елементами парку є, безперечно, ставки, про які не раз у своїх романах згадувала Домбровська. Улюбленим її ставком був той з романтичним острівцем посередині».
Родинним домом Марії Домбровської ми гуляли разом із Ґражиною Пшибильською, керівничкою літературного відділу Музею Марії Домбровської в Русові. Музей відкритий для відвідувачів щодня, крім понеділка, а у вівторок вхід безкоштовний.
Упровдож цієї прогулянки звучали фрагменти музики з фільму «Ночі і дні», автор музики — Вальдемар Казанецький.
Тепер запрошую вас до дому Генрика Сєнкевича. Щоправда, письменник тут не народився. Палацик в Обленґореку (Кєлецький повіт, Свєнтокшиське воєводство) — це був дар для письменника від польського народу з нагоди 25-річчя його творчої праці. Як каже Аґнєшка Ковальська-Лясек з Музею Генрика Сенкевича у Обленґореку, ідея вшанувати працю письменника (котрий на той час вже був відомими і шанованим, мав на своєму рахунку «Камо грядеши», «Хрестоносців») визріла у 1899 році, але з формою подарунку вагалися.
Аґнєшка Ковальська-Лясек: «Пропозиції були різноманітні. Одна стосувалася кам’яниці у Варшаві: адже Генрик Сенкевич був тісно пов’язаний із цим містом від самої ранньої молодості, коли приїхав сюди вчитися. У нього тут були друзі, знайомі та улюблені місця. А друга пропозциія стосувалася саме дворика з парком та землею. Родина Сенкевича хоча і походила зі шляхетського роду, але належала до тієї групи, що випала із сідла. Вони втратили свою землю, дім, маєток і були змушені переселитися до крихітного помешкання у Варшаві. Там було настільки мало місця, що молодий Генрик був змушений шукати кімнату деінде. У зв’язку із цим усе своє життя Сенкевич мав дуже глибоку потребу мати землю. Тому комітет, котрий займався вшануванням Сенкевича, зупинився саме на землі. Причому рішення прийнято, звісно, після консультації із самим Сенкевичем. Він сказав, щзо хоче землю з двориком, тому що це більш шляхетно. Але вже після вручення цього подарунку, після усіх піднесених промов і подяк виявилося, що маєток в Обленґореку тоне у боргах. І коли він у 1905 році отримав Нобелівську премію з літратури, у листі до сина написав, що ці 70 тисяч рублів допоможуть Обленґореку вийти з боргів».
Маєток в Обленґореку Генрик Сенкевич отримав у грудні 1899 року, а через неповний рік письменник вперше побував в Обленґореку. І те, що він побачив, йому настільки сподобалося, що Генрик Сенкевич вирішив якомога швидше переїхати.
Аґнєшка Ковальська-Лясек: «Це сталося через рік, навесні 1902 року. Але приготування до переїзду письменник почав раніше. На той час у Генрика Сенкевича не було дружини, тож він сам купував меблі, картини, збирав сувеніри, які отримував не тільки від польських шанувальників творчості, але теж з-за кордону. Він також просив своїх знайомих художників намалювати щось до цього палацика. Отже, весною 1902 року Генрик Сенкевич переїхав до свого омріяного дому, але як виявилося, його оптимізм був перебільшений. Дуже швидко з'ясувалося, що Сенкевич тут не відчує щастя уповні. Але перше враження було таке — закоханість. У листі до своєї приятельки Ванди Уляновської він писав, що не бачив ніколи ще такого гарного села як Обленґорек. Ця закоханість швидко розвіялася через прозу життя. Виявилося, що коли ідуть дощі, з Обленґорека немає змоги виїхати ані сюди приїхати... Сенкевич себе тут почував самотньо. І про це свідчать листи, які він писав до своїх друзів і в яких просив, щоби вони його відвідали. Він просить, переконує, а навіть деяким погрожує. Наприклад, він дружив із сестрою своєї першої дружини Марії Шиткєвичувни. Ця сестра дуже любила котів і мала їх багато. Так ось, у листах до неї Генрик Сенкевич писав, що коли вона до нього не приїде, щодня він вбиватиме одного її кота. Звісно, це був жарт, але цей жарт показує, як сильно йому бракувало людей. У Варшаві Сенкевич вів жваве інтелекутуальне і культурне життя. Він ходив у театр, зустрічався із інтелектуалами, спілкувався з ними, сперечався, його думку враховували. А Обленґорек міг йому запропонувати тільки тишу, спокій та усамітнення. І Сенкевич не був до цього готовим».
А Обленґореку Генрик Сенкевич витримав рік. Потім він повернувся до Варшави, а маєток на Кєлеччині став літньою резиденцією письменника, і таку роль виконував до 1914 року, коли Сенкевич переїхав до Швейцарії.
Аґнєшка Ковальська-Лясек: «Ще коли Сенкевич тут жив, Обленґорек був відкритий для гостей і туристів. Екскурсоводкою була пані Марія Люта, домогосподарка, котрій письменник дуже довіряв. Але це відвідування маєтку письменника відбувалося тоді, коли його не було на місці. Марія Люта також врятувала книжковий фонд Сенкевича, вона вивезла книжки, а також предмети, що належали письменнику, до кєлецького єпископа. У листі до пані Марії Лютої Сенкевич написав, що дуже їй дякую за порятунок його особистих речей і книжок, тому що колись це будуть музейні експонати. Після смерті письменника, до Обленґорека повернулася його дружина Марія Бабська, а після її смерті і його син з дружиною. Після Другої світової війни маєток націоналізовано, і з 279 гектарів Сенкевичам залишили 49 гектарів.
Дім треба було ремонтувати, а влада, яка хотіла палац від родини Сенкевичів забрати, не була зацікавлена в тому, щоби допомогти в проведенні ремонту дому письменника. А допомогли люди, мешканці Обленґорека та поціновувачі творчості письменника. І з приватних коштів насправді цей ремонт вдалося провести».
Музей Генрика Сенкевича в Обленґореку відкритий щодня, крім понеділка, від 8 ранку до 17 години дня.
Палациком у Обленґореку ми гуляли у супроводі музики з кінофільму «Камо грядеши» (Quo Vadis), музику написав Ян А.П. Качмарек.
Ще один дім, до якого хочу разом з вами сьогодні заглянути. Це будинок лісничого у селі Пранє, Вармінсько-Мазурського воєводства. І тут жив поет Константи Ільдефонс Ґалчинський. Про вид з вікна лісового будинку поета розповідає кустош Музею Константи Ільдефонса Ґалчинського Войцєх Кас.
Войцєх Кас: «Ми з вами у будинку лісничого. Такі будинки є своєрідними візитівками в нашому регіоні, Вармії і Мазур. Адже це регіон озер, і до Праня можна дістатися двояко. Можна підплисти з боку Ниского озера, яке, коли ми подивимося на нього з висоти пташиного лету, нагадує роги оленя. А друга можливість дістатися села — наземна, так би мовити. І коли ви будете під’їжджати, то в’їдете у прекрасну соснову алею. Дерева мають 30-40 років, і їх висадили вже після війни. І ми свого часу назвали цю алею Алеєю невідомого поета».
Донька поета Кіра згадує, як Константи Ільдефонс Ґалчинський потрапив до села Пранє: «Як взагалі з’явилося Пранє? Випадково. Це був дуже важкий час для мого батька, коли здавалося, що найважливіші справи у його житті зупинилися. У 1950 році відбувся славнозвісний з’їзд літераторів, на якому один із так званих колег розкритикував творчість мого батька, і після цього він втратив дуже багато своїх читачів. Батько заплатив за це депресією. Якось сердечний друг батька Зємовіт Федецький розповів йому про цей будинок лісничого і порадив, щоби написати листа до власників із запитанням, чи не можна там зупинитися на пару місяців. Батько так і зробив, і дуже швидко отримав відповідь, як була одночасно запрошенням. Влітку 1950 року ми вийшли з потягу на маленькому вокзалі, на станції, що мала назву Руцяне. Ми підійшли до берега і сіли у човен пана Станіслава, лісничого, і дісталися до будинку найпрекраснішим у світі шляхом — озером Ниским. Ми приїхали дуже вранці, батько був сумний через ці всі події. Але коли він вперше посміхнувся, коли подивився на нашого господаря, лісника, котрий став для нього другом».
Про перше враження, яке лісний будинок зробив на Ґалчинського, розповідає його друг, Зємовіт Федецький: «Константи був захоплений. Він не сподівався, що побачить щось настільки прекрасне і досконале — дівочі Мазурські озера та ліси — і що ця краса лежить так близько від Варшави. Він закохався у це місце, і до нього поволі почав повертатися апетит на життя. Перші свої твори він писав під час вечері, смачної вечері, за якою сім’я проводила довгі години. Він тут віджив».
А тепер загляньмо до лісового будинку Ґалчинського. Запрошує Войцєх Кас: «Ми входимо до найвідомішого будинку лісничого у всій Польщі. Немає такого другого. І це показує силу поезії та поетів. Вони з’являються в якомусь місці, а потім воно входить до історії польської літератури. Це дуже гарне місце, будиночок розташований на горбі, а з вікна видно Ниске озера, до будинку веде соснова алея. Коли Ґалчинський сюди приїхав, тут не було електроенергії, і він у віршах писав про свічки, місячне сяйво, нафтові лампи і так далі. Електрика тут з’явилася щойно в 1967 році. Дуже часто можна почути, що цей будинок був власністю Константи Ільдефонса Ґалчинського. А дехто стверджує, що цей дім він отримав від польського уряду. Це неправда. Ґалчинський тут був тільки гостем».
У будинку лісничого в селі Пранє народилися прекрасні вірші. Музей нині відкритий для туристів.
Запрошую послухати передачу в доданому файлі.
Яна Стемпнєвич