У своїй книжці «Сибір: експедиція на полюс холоду» він пише: «Те, що є найцікавішим у подорожах, це перешкоди, втома та небезпека. Чим цікава подорож, в якій маємо гарантований нічліг, транспорт та вечерю?».
Яцек Палкєвич, польський мандрівник, репортер, член Королівського географічного товариства відвідав кількадесят країн, написав кільканадцять книжок, самотньо перетнув Атлантичний океан на рятувальному човні, поїхав на північних оленях до полюсу холоду, їздив на слонах у в’єтнамських джунглях, перетнув річку Янцзи на сампані, організував експедицію на яках у Бутані. Він також відкрив витоки Амазонки…
Наш сьогоднішній герой народився у 1942 році, а три роки тому видав книжку, яку назвав «Pałkiewicz.сom». З одного боку, це запрошення відвідати сайт Яцека Палкеєвича і ознайомитися із доробком мандрівника, але з другого — може видаватися, що назва стоїть в опозиції до часів, коли він починав писати книжки. А це були часи друкарських машин...
Часи набрали обертів, ми в ері комп’ютерів. Чи це добре, чи погано? Запитуємо Яцека Палкєвича.
— Так, часи набрали обертів, але оцінювати, чи це добре, чи погано — дуже важко. Безперечно, це добре, але навіть якщо нам це не подобається, то на ці зміни ми не маємо впливу, і треба їх просто прийняти. Технологія і прогрес, що відбувається, настільки революціонізував життя, увесь світ, що навіть важко собі уявити — 30-40 років тому ми подорожували зовсім по-іншому. Прогрес несе і плюси, і мінуси. Я, наприклад, скептично дивлюся на глобалізацію, котра вносить в наше життя дуже багато поганого, а з глобалізацією пов’язане споживання. Подивіться тільки, як далеко зайшло це споживання — нам завжди мало, ми завжди незадоволені тим, що маємо. Натомість можливості нашої планети — обмежені, і не можна безкінечно з неї черпати ресурси.
У своїй книжці «Palkiewic.сom» ви робите підсумок своїх подорожей, даєте поради, як подорожувати етично... У цій книжці видно, що до деяких країн чи регіонів ви ставитеся і пишете про них з якоюсь особливою симпатією. Зокрема, це Сибір, де ви були у 1989 році. Нагадаю, це була експедиція на полюс холоду. Північний полюс холоду, тобто область з найнижчою температурою повітря, розташований в сибірському селі Оймякон (абсолютний мінімум тут сягає мінус 71 градуси Цельсія). І ще одна подорож, ще одне місце, про яке ви згадуєте дуже тепло — Узбекистан. Що такого особливого є в цих регіонах для вас?
— Сибір — це моя дитяча любов. У мене особисто Сибір завжди асоціювався із Джеком Лондоном. Це дивно — адже він жив і виховувався у зовсім іншій частині земної кулі. Але природні умови, які панують в Сибіру, а також сильні та відкриті люди — це в мене безперечно було пов’язане із книжками Джека Лондона. Такі ось паралелі. Тому Сибір мені завжди снився, я мріяв про подорож до Сибіру. Я не міг довгі роки туди поїхати, але вже коли я туди поїхав, то почав досліджувати цю загадкову зауральську планету. Причому я доїжджав у такі райони, у такі місця, що навіть російські колеги-журналісти дивувалися, як це мені таке вдалося, бо їм — ні. Сибір я вивчив, пізнав дуже добре, докладно, починаючи від Курильських островів, Камчатки, Чукотки, потім Хабаровський край, Берингова протока, якомога далі на північ, якомога ближче до північного полюса. Але не тільки природа мене зачарувала. У своїх подорожах я присвячую багато уваги людині, людина для мене є дуже важливою у мандрах, і дивлюся, чого би можна було навитися від людей, яких зустрічаю у своїх подорожах.
Інший край, інша країна, якій ви такої зізнаєтеся в любові, це Узбекистан... У своїй книжці ви пишете: Бухара викликає таке захоплення своєю красою, що не один мандрівник впав на коліна...
— Я думаю, що я відчував так само. Але закохатися у Бухару — ще перед тим, як я її побачив — мені допомогли книжки Марко Поло. І коли його описи мене зацікавили, заінтригували, я виріши на власні очі побачити Шовковий шлях, Бухару... Сама назва — Бухара — звучала для мене екзотично і цікаво. Отже, я почав цікавитися історією Центральної Азії дізнаватися про неї більше. Вперше мені вдалося туди поїхати у часи «перебудови». Горбачов тоді відкрив кордони і я вирішив помандрувати країнами Центральної Азії. Це була перша подорож, а через десять років я туди повернувся і мав нагоду порівняти — як виглядало життя тоді і тепер. Мушу сказати, що Узбекистан зумів зберегти свою культуру, традиції, і десять років після розпаду СРСР в Узбекистані я бачив повернення до джерел, до своєї культури, традицій, до мови. За часів СРСР Москва намагалася насаджувати всюди російську мову та культуру, так само було в центрально-азійських республіках. В Узбекистані, я наприклад, був свідком, як діти, котрі у школі вивчали народні традиції, приходили до дому і вчили батьків...
У книжці, про яку ми говоримо, ви робите підсумок своїх подорожей, згадуєте мандри найближчі вашому серцю, даєте поради... Хочу вас запитати, що ви вважаєте своїм життєвим успіхом?
— Успіхом є усе моє життя, я так вважаю. Хочу сказати, що вважаю себе надзвичайно упривілейованою людиною, яка отримала з небес своє життя, таке, яким воно є. Звичайно, на життя теж треба запрацювати, ми самі його будуємо, не все приходить легко. Тож в моєму житті треба було також відмовлятися від певних речей, треба було вкладати зусилля і певні речі, був теж страх, небезпека... Були екстремальні подорожі, коли я хотів дістатися незнаних, незайманих місць, і не знав, чи звідти повернусь. Були також поразки. Я не люблю розповідати історії про свої проблеми з здоров’ям, тому що, нікого це не цікавить, але можу сказати, що так, проблеми зі здоров’ям у цих подорожах також були. Натомість дуже важливо вміти встати після кожного падіння, і навіть як впадемо другий, третій чи п’ятий раз, то потрібно встати і зробити якісь висновки. Але вже коли ми почали про невдачі мову, то однією з невдач я вважаю мій проєкт «Новий шовковий шлях», над яким я працював два роки. Це мала бути подорож з Китаю до Польщі, це понад 10 тисяч кілометрів, і метою цього проєкту була популяризація знань про Польщу.
Якби вам хтось сказав, що завтра можете полетіти у будь-яке місце на планеті, то що би ви вибрали?
— Перше, що мені спадає на думку — це подорож життя з моєю дружиною, в яку ми вирушили кілька років тому після 47 років подружнього життя. Це була, я би сказав, 5-зіркова подорож, яка компенсувала всі незручності. І якби хтось мені це запропонував повторити — то я би радо зробив такий подарунок моїй дружині. Звісно, це не будуть далекі мандри, спартанські, подалі від цивілізації... ні, — з огляду на рік народження, тепер вибираю більш комфортні подорожі, без наплічника. Коли ж говорити про напрямки, то пропоную два — Південно-Східна Азія (як раніше говорилося — Індокитай) та Південна Америка, якою я захоплююся з дитинства.
Запрошуємо послухати передачу в доданому файлі
Jedynka/Яна Стемпнєвич