Митрополит Андрей Шептицький є винятковим прикладом духовного провідника, який понад усе ставив такі християнські принципи як: «Не вбивай» та «Люби ближнього як самого себе», і які для нього не мали релігійних чи національних меж, яскравим прикладом чого був порятунок ним євреїв в часи Голокосту. Глава УГКЦ особисто, а також його найближчі співробітники: священики, монахи, монахині та пересічні віряни надавали допомогу євреям, значну частину з яких становили діти. За вказівкою митрополита Андрея переслідуваним надавалися підроблені документи, зокрема церковні метрики. Теж надавався прихисток в монастирях, резиденціях та приватних помешканнях греко-католицьких вірних. Відомо, що навіть в митрополичих палатах на Святоюрській горі у Львові під виглядом християнських сиріт переховувалися єврейські діти. Слід сказати, що за найменшу допомогу євреям загрожувала кара смерті.
Достеменно невідомо, скільки саме життів вдалося врятувати завдяки митрополиту Шептицькому, але дослідники говорять про, щонайменше, півтори сотні задокументованих випадків. Прикладом врятованих від смерті може бути сім’я равина Давида Кагане, Курт Левін - син равина львівської прогресистської синагоги чи Адам Даніель Ротфельд, якому судилося стати міністром закордонних справ Польщі.
Не зважаючи на це, до сьогодні заслуги митрополита Андрея перед єврейським народом не визнані Інститутом «Яд Вашем», хоча, до прикладу, Климентій Шептицький, який допомагав своєму старшому брату в ділі спасіння в часи Голокосту отримав почесне звання «Праведник народів світу». Серед іншого, на перешкоді цьому стоїть брехливий образ колаборанта та прихильника радикального націоналізму, головним чином сфабрикований радянськими пропагандистами, але не лише ними.
На цю тему Назар Олійник розмовляв з професором Олегом Турієм з Українського католицького університету.
Пане професоре, справа признання митрополиту Андрею Шептицькому звання «Праведника народів світу» має свою довгу і непросту історію. Вона бере свій початок ще в 60-х роках минулого століття. Не так давно Яд Вашем в черговий раз відхилив кандидатуру митрополита Андрея, хоча не закрив двері до признання цього дуже важливого і шанованого звання.
Чи на Вашу думку все-таки вдасться, щоб митрополит Андрей врешті отримав цю нагороду? Чи є власне шанс, що з’явиться його деревце на Алеї Праведників?
Ну, дивіться, як Ви правильно сказали, ця історія є тривалою. Тут може я би поставив один дуже важливий акцент. Знаєте, самому митрополитові Андреєві це визнання непотрібне. Воно потрібне тим, хто живе сьогодні в Україні, в Ізраїлі для того, щоб такі люди, як Шептицький, його діяльність, його моральні якості, його настанови, зрештою, щоби вони служили орієнтирами для нас сьогодні, якщо ми вважаємо, що вони на це заслуговують. Це для нас потрібно, щоб ми це признали і щоб ми вшановували цю людину за те, що вона зробила в обставинах, які були просто жахливі. І, як відомо, великими поборниками цієї ідеї присудження митрополитові Андреєві цього почесного звання були ті люди, яких він врятував. За єврейською традицією навіть одного порятованого життя вистарчає для того, щоб цю людину вважати Праведником серед народів світу. У випадку митрополита Андрея сумнівів не має, що він рятував багатьох євреїв. Кількість сягає десь орієнтовно 150 осіб. Хоча ми розуміємо, що якогось списку чи переліку немає і бути не може. Але в цьому випадку виступають завжди певні політичні перешкоди, політичні обставини, які є не лише в цьому процесі. Треба розуміти, що паралельно з процесом визнання заслуг Шептицького перед єврейським народом не менш складний процес відбувається з його визнанням як Блаженного, як шанованої людини у християнстві. І тому ми розуміємо, що головною проблемою тих, хто перешкоджає, хто висуває певні закиди щодо діяльності митрополита Андрея Шептицького є саме якісь стереотипні або неадекватні уявлення про час, мотивацію його дій і вчинки, які були здійснені Церквою чи особисто митрополитом Андреєм у тому часі.
Власне дуже поширеним є стереотип, який зокрема формувала радянська пропаганда, йшла ціла дезінформаційна акція, про Шептицького як колаборанта, ледь не прихильника Гітлера. Власне таким хрестоматійним прикладом звинувачень, які лунають в адрес митрополита Андрея є те, що нібито він благословив створення Дивізії Ваффен СС «Галичина». Як ми знаємо, було ряд капеланів УГКЦ, які здійснювали свою душпастирську діяльність в рядах дивізії в якій були галичани. І тут власне йому приписується те, що нібито Шептицький це благословив. Хоча тут треба мати на увазі контекст, коли це відбувалося і як саме розглядав цю військову одиницю Шептицький і її роль в ті часи.
Ну, дивіться, треба розуміти, що Церква не є тією інституцією, яка створює військові формування. Це військове формування творилося деякими українськими політиками, зокрема Кубійовичем і середовищем до якого він належав. Вже тоді багато людей були критично наставлені до того, що така військова одиниця твориться, а пізніше тим більше було багато критики. Ми знаємо, що митрополит Андрей Шептицький ще від осені 1941 року не мав ілюзій щодо суті нацистського режиму. Він засуджував внутрішнє кровопролиття, боротьбу між різними угрупованнями і так дальше. Що ми можемо напевно сказати? Що якщо митрополит Андрей як глава Церкви чи загалом греко-католицький єпископат благословляли когось на щось, то єдине благословення, яке вони могли дати це було благословення тим священникам, які хотіли супроводжувати своїх вірних навіть в обставинах військових. Капеланська служба, вона була традиційною з часів австрійських і вона завжди виконувалася священниками і тому треба розуміти, що виключно цю функцію Церква могла виконувати, а не функцію творення цього мілітарного підрозділу. З того, що знаємо і з, так би мовити, можливих причин і мотивацій, я би виділив може два таких дуже важливих чинники. Це досвід І світової війни, досвід січових стрільців, коли властиво наявність власного збройного формування, яке творилося, так би мовити, в іншій армії, було певною запорукою порядку, стабільності, по великому рахунку можливостей для творення української державності. Другий важливий чинники, що для митрополита Андрея саме от можливість українцям служити у своєму, хай тимчасово пов’язаному з іншою воюючою стороною, формуванні, була способом відтягнути українську молодь від участі, як він часто писав у своїх посланнях, у різних бандах, неорганізованих формування, їхнього використання, в тому числі і нацистською системою, для знищення тих самих євреїв чи для якихось інших конфліктів, міжетнічних і міжнаціональних.
Ну, ще одним, власне таким хрестоматійним, прикладом звинувачень митрополита Андрея це є питання «Шептицький і ОУН». Як відомо, в 30-х роках в нього були складні відносини власне з радикалами з ОУН. Навіть є версія, що оунівці навіть планували вбивство Шептицького. Натомість, приписується, що в липні 1941-го року, коли мав місце погром євреїв у Львові, що він нібито не зупинив, нічого не зробив, не видав якогось листа з закликом не брати участь в цьому погромі. Хоча, як відомо, він допомагав людям, які змогли врятуватися від цього жахливого злочину і теж засуджував його хоча, звичайно, не було однозначного листа в якому він засуджував цей злочин у липні 41-го року. Як цей аспект виглядає в контексті власне питання про порятунок євреїв митрополитом Андреєм Шептицьким?
Треба розуміти, що це відбувалося в значній мірі стихійно, але з іншого боку, ця стихія була до певної міри, можемо сказати так, спровокована, навіть певним чином маніпульована німецькою окупаційною владою. Об’єктивною обставиною, яка, так би мовити, сприяла зростанню такої ворожості, певних некерованих вчинків юрби - я би це так назвав тому, що це не були організовані речі, а це був радше, ще раз кажу, вміло маніпульований хаос – вони полягали в тому, що німецька пропаганда посилювала цей образ жидобольшевизму. А коли стали відомими розстріли радянським військами відступаючими полонених у тюрмах і так дальше, дуже легко було скерувати цей гнів проти тих, хто були найслабшими. Митрополит Андрей Шептицький звичайно не мав можливості когось стримати. Він зробив те, що міг зробити. Тобто, він, насамперед, подбав про те, щоб життя тих, кого можна врятувати, воно було врятоване. Він надав особисто притулок, прихисток, зустрівся з делегацією львівських євреїв. І він звернувся до того ж таки Гімлера – з того, що знаємо –із листом, щоб українців не залучали, щоб українців не використовували до цих каральних акцій, які проводили німецьке командування. Дорікати, що не було зроблено більше – це є абсолютно неконструктивний підхід тому, що ми ніколи не можемо сказати, що могло би бути, «якби». Ми можемо дивитися чи в тих обставинах, реальних обставинах і з тими можливостями, які були в людини, вона зробила те, що вона повинна була зробити, керуючись своїм гуманістичним світоглядом, своїми християнським переконаннями, своїми релігійним принципами. І ми бачимо, що це з боку Шептицького було зроблено.
Матеріал підготував Назар Олійник