50 років тому, 12 травня 1970 року, помер генерал Владислав Андерс, видатний польський військовий офіцер, після вересневої кампанії 1939 року – радянський в’язень, потім засновник Польської армії в Радянському Союзі, командир 2-го Польського корпусу, який прославився в боях за Монте-Кассіно.
З лютого по травень 1945 р. був верховним командувачем Збройних сил Польщі. Після війни Андерс залишився в Лондоні, що, серед іншого, призвело до того, що комуністична влада позбавила його польського громадянства. Громадянство відновлено йому посмертно в 1989 році. Також посмертно, в 1995 році, він був нагороджений найвищою польською державною відзнакою – орденом Білого Орла.
Владислав Андерс воював у Великопольському повстанні, згодом у польсько-більшовицькій війні. Під час вересневої кампанії потрапив до радянської неволі. Після того, як відмовився вступити в ряди Червоної армії, майже два роки провів у тюрмах. Був звільнений у 1941 році на основі угоди Сікорський-Майський. У Радянському Союзі Владислав Андерс створив армію поляків, звільнених із радянських в'язниць та таборів. Потім ці солдати приєдналися до 2-го Польського корпусу на Близькому Сході. Під проводом Андерса вони вели боротьбу до кінця війни в Італії, включаючи бої за Анкону та Болонью.
Владислав Андерс протягом багатьох років послідовно вимагав розкрити правду про катинський злочин. Був противником ялтинських рішень, накладених на Польщу. Він засуджував спроби компромісу з комуністами. У 1956 році Владислав Андерс очолив марш 20 тис. польських емігрантів у Лондоні.
Помер у Лондоні 12 травня 1970 року. Згідно з його заповітом, він був похований серед своїх солдатів на Польському військовому кладовищі на Монте-Кассіно в Італії.
IAR/Л.І.