Перемога Антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною в 1945 році ознаменувала закінчення Другої світової війни в Європі — найстрашнішого і наймасштабнішого конфлікту в історії людства, який забрав, за приблизними оцінками, від 70 до 85 мільйонів людських життів. Пам'ять про війну жива, вона різна, а часто суперечлива.
Говорячи про проблему пам'яті про Другу світову війну, можна вести мову про колосальний дисонанс між європейською пам'яттю, в широкому розумінні цього поняття, і тим, як пам'ятають у Росії. В Європі, в тому числі в Центральній і Східній Європі, в Польщі, в Україні війну пам'ятають передовсім як трагедію, як пекло на землі. В той час, коли Росія — це чи не єдина країна у світі, де безроздільно панує героїчний і мілітаристський міф про Велику вітчизняну війну.
До розмови про Другу світову війну, пам'ять, міфологізацію та історичну політику довкола неї я запросив Алєксандра Гогуна — одного з провідних російських істориків, який живе та працює в Німеччині у Вільному університеті Берліна:
– В Європі скоріше немає якогось переважаючого масиву [пам'яті] про жертви, позаяк Друга світова війна для європейців є різнорідним джерелом знань, для розуміння їх сучасності. Тобто, описується і якась військова мудрість тих чи інших військовоначальників, і, зрозуміло, описуються страждання, але не суто [пов'язані] з війною. Зокрема це Голокост, який з війною пов'язаний не напряму. Це, так би мовити, внутрішньополітичний злочин, в першу чергу він такий є для Німеччини. Описується також винищення циган, і окрім цього трудові звершення. Іншими словами — це багатошарова пам'ять
Те ж саме було в Росії в 90-ті роки, коли пам'яталося про жертви і потихеньку від цього суто героїчного контексту стали відходити.
Історик відзначає, що героїзація війни в Радянському Союзі, так само як і сьогодні це відбувається в путінській Росії, служила мілітаризації та підготовці суспільства до нового збройного протистояння:
– Радянський наратив був пов'язаний з культом героїв тому, що громадян Радянського Союзу готували до зіткнення із Заходом. Тому війну необхідно було естетизувати, щоб потім людей в цю війну включити. Якщо людям підкреслювати, що війна — це жертви, то тоді ніхто воювати не захоче. А якщо підкреслювати, що війна — це подвиг, ордени і медалі, то тоді їх можна відправити в Афганістан, куди хочеш, щоб битися з «проклятими капіталістами».
Слід сказати, що в Німеччині сучасна Росія великою мірою сприймається крізь призму досвіду Другої світової війни. В німецькому суспільстві присутнє гостре почуття провини, а в Росії вбачають країну-переможницю, яка покінчила з гітлеризмом.
Чи можна в цьому плані говорити про свого роду індульгенцію на агресивну політику Кремля? Алєксандр Гогун:
– У Німеччині це почуття провини досить сильне. Воно справді спритно використовується Кремлем, і звірства, які Червона армія вчинила на території Східної Німеччини в кінці 44-го – на початку 45-го років успішно зображується Кремлем як помста червоноармійців. Проте мстивість взагалі нехарактерна східноєвропейській традиції і на Заході також це сприймають як помсту, іншими словами, сприймається якось поблажливо.
Безумовно, це не було пов'язане з помстою, позаяк такі порушення були й в інших країнах Східної Європи (в Чехії, в Югославії, в Польщі): зґвалтування, грабунки, мародерства, часті вбивства мирних мешканців. Проте в Східній Німеччині ця цілковита розгнузданість була зумовлена тим, що Сталін хотів вигнати німців, цивільне населення зі Східної Прусії, із земель східніше Одри, щоб потім ці терени передати Польщі і частково Радянському Союзу. Це він і зробив у 1945 році.
Про те, що в Німеччині є пієтет до Радянського Союзу, його участі в Другій світовій війні, свідчить велика кількість радянських пам'ятників, які в Польщі, в країнах Балтії демонтуються. От недавно демонтували в Чехії пам'ятник [маршалу] Конєву. А в Східній Німеччині, в тому числі у Східному Берліні, ці пам'ятники стоять. Їх ніхто не чіпає і таке питання не піднімається.
З другої сторони, німці часто знають щось краще, чим представники французького академічного світу, краще чим англо-американці. Наприклад, той факт, що Радянський Союз в 41-му році готувався напасти на Німеччину, він хоча б обговорювався у Німеччині, а в англо-американському світі, у Франції це відкриття [Віктора] Суворова не зумовило відповідного резонансу.
Перемога СРСР над гітлерівською Німеччиною в 1945 році не принесла свободи народам Центрально-Східної Європи, а навпаки, означала нове і жорстоке поневолення, насадження совєтського режиму, з його терором, депортаціями, розправою з будь-яким інакодумством.
Ці наслідки совєтської перемоги в 1945 році впродовж десятиліть для Західної Європи залишалися в тіні. Чи змінилося це бачення, особливо з огляду на російську агресію в Україні? Історик вважає, що зрушення спостерігаються:
– Ці зміни, скажімо, поступовий відхід від терміну «визволення» – вони відбуваються не стільки у зв'язку з агресією Росії в Україні, Сирії, не через дії Путіна, скільки завдяки позиції центральноєвропейських країн. Тобто, мова про східну частину Євросоюзу і процеси, що там проходять. Скажімо, Польща — тут перша хвиля декомунізації пройшла на початку 90-х років, трохи раніше, ніж в Україні. І друга хвиля відбулася вже при сьогоднішніх правителях, коли партія Право і справедливість прийшла до влади. ПіС декомунізацію, напевно, взагалі завершує. Польща – величезна країна. Поляки присутні у всіх міжнародних організаціях Євросоюзу, на всіх рівнях, і цю свою позицію всіляко підкреслюють.
Те ж саме з країнами Балтії, з Угорщиною, Чехією і Румунією. Є теза про подвійну окупацію. Є теза про поневолення. І Польща та інші країни регіону готові їх поширювати на Заході, готові пояснювати представникам Західної Європи, які самі не пережили ярма сталінщини.
Впродовж свого існування Радянський Союз сприймався як Росія і перемога у Другій світовій війні загалом вважалася лише звершенням росіян, а не інших народів СССР. Після приходу до влади Владіміра Путіна відбулася остаточна узурпація перемоги і консолідація міфу Великої вітчизняної війни. Путін при кожній нагоді підкреслює, що перемога над Гітлером була нібито виключно заслугою Росії, і що це вона найбільше постраждала. Поруч з цим, замовчується, що найбільш постраждали терени, які довше всіх були під німецькою окупацією. Іншими словами, мова йде про радянські Білорусь і Україну. Окрім того, вихідці з цих та інших радянських республік становили ледь не половину всього особового складу Червоної армії.
Алєксандр Гогун підкреслює, що незважаючи на все Кремлю не вдається переконати Захід у тому, що перемога 1945 року була винятково досягненням Росії:
– Загалом на Заході ця узурпація перемоги Кремлем – вона не надто успішна. Ця теза не дуже популярна, на відміну від інших тез Кремля, які йому вдається просувати на міжнародній арені. Це пов'язано з пам'яттю на багатьох рівнях.
Наприклад, США, Великобританія шість років вели безжалісну і неймовірно широкомасштабну війну на морі, яку не вів Радянський Союз. Цього ніяк не затьмарити. Німцям, як і англо-американцям, з обох сторін, знане те ж саме явище – це повітряна війна, коли килимові бомбардування перетворювали цілі міста Німеччини в обгорілий щебінь. Очевидно, що на сході, у Східній Азії роль США в розгромі Японії є домінуючою.
Що стосується подій всередині Росії, то ця теза безумовно має визнання, але також не у всіх, а лише в найбільш реакційної частини електорату, населення. Це твердження, що ми перемогли б і без допомоги України і Білорусі й інших союзних республік, воно розсипається при першій конфронтації з фактами, коли мова йде не лише про союзні поставки, але й про поставки на основі ленд-лізу, які розширили вузькі місця радянської економіки.
Ця концепція неперспективна, ні на міжнародному, ні на внутрішньоросійському рівні.
Матеріал підготував Назар Олійник.