Українська Служба

Іван Павло ІІ та польсько-українське поєднання

04.06.2020 23:01
Розмова з професором Олегом Турієм (УКУ) про роль Святішого Отця у процесі примирення між поляками та українцями
Аудіо
  • Розмова з професором Олегом Турієм (УКУ) про роль Святішого Отця Івана Павла ІІ у процесі примирення між поляками та українцями
         (          2001 )
Папа Іван Павло ІІ та предстоятель УГКЦ Любомир Гузар (зустріч під час візиту Святішого Отця в Україну у червні 2001 року)foto:http://news.ugcc.ua

Коли мова заходить про польсько-українське поєднання і постаті, які сприяли замиренню двох народів, що мали за плечима трагічний досвід конфлікту часів Другої світової війни — найкривавішого і найчорнішого періоду в історії польсько-українських відносин - звучать такі знакові імена як: Єжи Ґєдройць, Богдан Осадчук, Яцек Куронь чи Мирослав Попович.

Проте досить рідко в цьому контексті згадується Папа Іван Павло ІІ, котрий, ще будучи кардиналом Каролем Войтилою, великою мірою ініціював та сприяв зближенню і порозумінню між поляками та українцями.

Власне про це я запитав професора Олега Турія, завідувача кафедри церковної історії Українського католицького університету, якого й попросив розповісти про значення і внесок Івана Павла ІІ в польсько-український діалог та примирення:

Професор Олег Турій
Професор Олег Турій. Foto:https://ucu.edu.ua/administration/oleg-turij/

Ви праві, що про це мало говориться, але я думаю, що якщо глибше проаналізувати, то ми зрозуміємо, що насправді Іван Павло ІІ стояв біля витоків польсько-українського поєднання саме тому, що ще молодим єпископом, як учасник ІІ Ватиканського собору, він був одним із співавторів звернення польського єпископату до католицьких єпископів Німеччини і тієї пропозиції “прощаємо і просимо про прощення”. І мені здається, що ця модель, яка була тоді апробована і яка вже тоді була так гостро сприйнята комуністичними урядами і Польщі, і Східної Німеччини, і також Радянського Союзу, що вона служила певною моделлю для того, щоб подібний процес якогось порозуміння, пошуку точок взаємодії, відбувався і між інтелектуалами і між католицькими середовищами, між дисидентськими середовищами Польщі і України. І тому для мене це є однозначно пов'язано і з особою Івана Павла ІІ. Я, на жаль, не маю конкретніших досліджень, бо цим не займався, щоби простежити на рівні текстів, але знаю, що колеги із Польщі зараз готують таку підбірку і може навіть [вона] уже десь готова, принаймні зверталися до нас за допомогою щодо збору документів про ці процеси примирення і поєднання між європейськими народами. І зокрема шукали реакцію тодішнього предстоятеля УГКЦ Йосифа Сліпого на звернення польських єпископів до німецьких. І ми знайшли — ми знайшли таку реакцію, власноруч написаний лист Йосипом Сліпим і кілька текстів, які прямо вказують на, так би мовити, зв'язок оцього акту німецько-польського примирення із Україною, із Українською греко-католицькою церквою.

Наскільки непростими були відносини між поляками та українцями на зорі незалежності України є приклад прикрого довголітнього конфлікту довкола питання повернення греко-католикам кафедрального собору у Перемишлі, який їм належав до 1946 року, коли УГКЦ було ліквідовано.

В 1991 році, ще до того як Україна стала незалежною, з ініціативи Івана Павла ІІ собор мав перейти в руки греко-католиків тимчасово на 10 років, поки вони не побудують нову святиню, але місцева польська громада категорично виступила проти цього.

Професор Турій, підкреслює, що в цьому питанні Іван Павло ІІ керувався поняттям історичої справедливості, але цього не вдалося здійснити навіть попри його авторитет:

Ну, з того, що ми знаємо, звичайно, бажанням Івана Павла ІІ було, так би мовити, відновити ту історичну справедливість, що цей храм Івана Хрестителя тривалий час був катедральним собором Греко-католицької церкви Перемиської єпархії. Очевидно, що, хм... стосунки між українцями і поляками, між віруючими двох різних обрядів в цьому місті, вони, на жаль, мають давню, прикру історію. І це починається, знаєте, ще з часів короля Яґайла, коли православний тоді храм було передано Римо-католицькій церкві. Пізніше розібрано, з його каменів споруджено новий і так далі. Потім історія з австрійських часів, коли конфіскований владою монастир кармелітів уже надано греко-католикам, які його облаштували і зробили з нього свою соборну церкву і так далі.

Мені здається, що якраз історія з перемиським собором, храмом, взагалі зі соборами у Перемишлі, вона є радше прикладом того, як не повинно бути між християнським народами і, на жаль, ця рана до сьогоднішнього дня залишається такою, що кривавить. Її вдалося під час візиту Івана Павла ІІ полагодити таким, так би мовити, дуже екстренним способом, переданням греко-католикам іншого, військового храму, для облаштування свого кафедрального собору. Ну, але ми знаємо, що досі ця споруда колишнього храму Івана Хрестителя вона як рана стоїть в цьому місті і нагадує про цю нелегку і трагічну історію.

Професор Турій наголошує на ключовому значенні для процесу поєднання двох народів, яке мав візит Івана Павла ІІ в Україну у червні 2001 року:

Очевидно, що завершення цих контактів і цих зусиль спрямованих на примирення, поєднання українського і польського народів став візит 2001 року Івана Павла ІІ, тепер Святого Папи, до України, коли він уже відразу після приїзду до Києва, насамперед від імені Католицької церкви вибачився за ті помилки, провини, які були можливо вчинені у минулому. І вже у Львові він однозначно, прямо, можна сказати, закликав до такого примирення і поєднання і прощення обидві Церкви і обидва народи. Так що цей приклад його особистий, [прикладйого смирення і його поваги до тих страждань, які в минулому поніс український народ і тих жертв, які були заплачені і які були плодом, скажемо так, взаємних непорозумінь і навіть кривавих конфліктів, він закликав переступити через це саме у християнський спосіб, через пошук примирення.

Так що я думаю тут роль Івана Павла ІІ колосальна і вона увінчалася певними жестами примирення уже в 2005 році після фактично його відходу до вічності, але тим не менше я думаю, що цей процес, навіть з поваги до його постаті і до його спадщини, обидва народи, і зокрема католицькі Церкви у наших країнах повинні продовжувати і сьогодні.

Прийнято говорити про покоління Івана Павла ІІ, тобто генерацію тих, хто виховався у його вченні та ототожнюється з його постаттю та тим, що вона представляє. Власне я запитав професора Турія про те, як він бачить польське і українське покоління Івана Павла ІІ в контексті процесу поєднання двох народів:

Ну, дивіться, я думаю, що те, що називають у Польщі “поколінням Івана Павла ІІ” чи скажімо ця генерація, про яку ми можемо говорити тут, вона є частиною ширшого феномену. Я би навіть назвав загальноєвропейського феномену. Але ми мусимо розуміти, що Іван Павло ІІ якраз був представником того покоління, яке ще застало жахи Другої світової війни і всього того, чим була ця війна. Він був одним із наймолодших [представників] — він став священником буквально після завершення війни. І я думаю це осмислення того, що означала ця війна, а також розуміння того, що сталося далі з Європою, зокрема в східній її частині. Воно якраз призвело до того, що, зокрема - і ми це бачимо дуже потужно у Польщі чи в середовищах польської діаспори, як приклад тут паризька “Культура — що це покоління почало дуже серйозно думати над тим, чому сталося так, як сталося. [Це теж питання] чому взагалі була можлива ця світова катастрофа у вигляді війни і наслідком якої також стало поневолення частини Європи і її подальше існування уже під іншою тоталітарною владою. Я думаю, що саме оце особисте пережиття цієї драми воно і виховало таке покоління, особливо у Польщі, яке породило згодом “Солідарність”, яке вилилося у ці, так би мовити жести - визнання України як держави і її незалежності.

На жаль зараз ми можемо сказати - і як мені не прикро констатувати, що це насамперед відбувається в польському середовищі - чомусь більш галасливими стають ті, які знову хочуть “цивілізувати” Схід, які знову говорять мовою ворожнечі. Я глибоко надіюся, що це, так би мовити, якесь шумовиння, яке вспливає на поверхню у зв'язку з тими процесами, які зараз відбуваються знову ж таки в цілому світі, певної кризи, скажемо так, системи ліберальної демократії ітд. Але я маю велику надію, що вже, скажімо, моє покоління, яке ще десь відчуло і до якоїсь міри перебрало естафету від “покоління Івана Павла ІІ”, що ми якимось чином, і ми це усвідомлюємо... Ми стараємося робити конкретні кроки, зокрема в нашому Українському католицькому університеті, щоби ці ідеї не занепали. І Ви знаєте, напевно, якою була роль нашого університету в тому, щоби налагодити прямий діалог - зокрема щодо тих конфліктів, які були у Львові навколо Личаківського цвинтаря - щоби постійно нагадувати про те, що в нас є інші вороги, що в нас є спільні питання і проблеми, які ми можемо вирішувати разом.

Матеріал підготував Назар Олійник


Побач більше на цю тему: Іван Павло ІІ

Історик: своєю діяльністю Іван Павло ІІ сприяв відродженню української Церкви та держави Україна

18.05.2020 08:00
Професор Олег Турій (Український католицький університет) про українське питання у думці та діяльності Папи Римського Івана Павла ІІ