Шлях до Ризького миру, підписаного 18 березня 1921 року, розпочався ще в сам розпал польсько-більшовицької війни в липні 1920 року, коли Варшава намагалася за допомогою дипломатичного посередництва Антанти затримати здавалося б нестримний похід Червоної армії на Захід. Більшовики відкинули таку можливість. Проте, коли в середині серпня ЧА зазнала нищівної поразки під Варшавою, більшовики погодилися на мирні переговори, які спочатку велися у Мінську, а потім були перенесені до Риги.
Впродовж понад пів року і ще в умовах війни, яка тривала, йшла складна політико-мілітарна гра між Варшавою і Москвою, але також в самій польській делегації, яка складалася з понад 80 осіб. Делегацію очолював Ян Домбський, представник Польської селянської партії, формально нейтральної до Начальника держави Пілсудського, але величезний вплив на хід переговорів мав Станіслав Ґрабський, представник правого табору в постаті національної демократії, який був рішучим політичним противником лідера соціалістів маршала Юзефа Пілсудського. Ґрабський і парламентська більшість не визнавали польсько-українського союзу 1920 року, і вслід за більшовиками категорично відкидали можливість участі в переговорах представників УНР, але в них взяли участь представники маріонеткових української і білоруської радянських республік.
Ризький мир 1921 року, завершив польсько-більшовицьку війну, гарантував і визначав польські кордони на сході, шляхом поділу українських і білоруських земель між Польщею та більшовицькою Росією. Ризький договір також де-факто був визнанням незалежності балтійських республік і водночас поставив хрест на Варшавській угоді поміж Петлюрою і Пілсудським і його найбільшою жертвою стала УНР на чолі з Симоном Петлюрою. Польщі ж він запевнив мир до 1939 року, до часу сумнозвісного Пакту Молотова-Ріббентропа.
Власне за задумом Пілсудського УНР мала бути однією з тих союзних до Варшави держав, які мали б служити буфером стримування Москви і гарантією її безпеки, а Ризький мир був, так би мовити, нотаріальним актом краху цього проєкту.
Про це я і запитав професора Яна Пісулінського з Ряшівського університету, якого й запросив до розмови про Ризький мир 1921 року.
Поза сумнівом, якщо говорити про якийсь план для Східної Європи, передовсім щодо обмеження можливостей Росії шляхом її територіального зменшення і створення ланцюжка держав, починаючи від Фінляндії і балтійських держав, а закінчуючи Білоруссю та Україною, держав, які б відділяли Польщу від Росії, то, звичайно,можна говорити, що Пілсудський зазнав невдачі.
Він усвідомлював, що таке близьке сусідство з російською державою не є безпечним в довгостроковій перспективі. Зрештою, до 1937 року Польща готувалася передусім до агресії зі східного напрямку. Звичайно, питання, якими були можливості у Пілсудського, щоб щось змінити, але він розумів небезпеку.
Про Ризький договір говорили, як про Андрусівське перемир'я, тобто відкликаючись до того договору від 1667 року, за яким, по суті, українські землі було поділено між Річчю Посполитою Обидвох Народів і Росією, залишаючи Київ на «українській стороні».
Проте, хто ж все ж таки переміг у Ризі в березні 1921 року? Більшовики? Чи все-таки це була нічия?
Знаєте, такі спортивні метафори часто є надто сильним спрощенням, бо розмивають образ, хоча вони й переконливі. Я б цього не розглядав у спортивних категоріях. Можна сказати, що з перспективи міжнародного плану Пілсудського і безпеки Польщі Ризький договір майже нічого не давав. Цей договір давав нам небагато, тобто не гарантував безпеки з боку більшовицької Росії. Одночасно з цим кордони було важко обороняти, позаяк, по суті, вони не опиралися на якихось природних перешкодах і не були якимось запобіжником. В нас були великі проблеми з національними меншинами, частина яких піддавалася більшовицькій пропаганді. Отже, кошти всього цього були величезні.
А, з іншого боку, польська держава не була настільки великою, щоб запевнити самостійно свою безпеку перед лицем загрози з боку совєтів. Звичайно, частина цієї ціни не бралася до уваги. Скажімо, вважалося, що Польща повинна бути відповідно велика і у зв’язку з цим Східна Галичина і Волинь вважалася землями, які нам належалися, бо перед поділами це була колись Річ Посполита. Не розумілося ціни наявності такого високого відсотка національних меншин. Більшість вважала, що це польські терени і жила тим далеким минулим.
Натомість, з точки зору безпеки Польщі, Ризький договір був вадливим. Якщо вже говорити про якусь нічию, то незважаючи на все вона була на користь більшовиків. Звичайно, в короткотривалій перспективі він вирішував питання закінчення війни, але не вирішував жодної з геополітичних проблем Польщі, яка лежала між Росією та Німеччиною. Цей договір не запевняв безпеки, ні цей кордон не був стійким, бо не базувався на якомусь природному історичному минулому чи волі місцевого населення, бо це б давало більші гарантії тривалості цього ж кордону.
Професор Пісулінський наголошує, що становищу Польщі важко було позаздрити і що сам Пілсудський та частина політичної еліти усвідомлювали дійсний стан справ.
Є свідчення, які вказують на те, що він сприймав цей договір, як певний антракт в неуникненному конфлікті з більшовиками, якого він побоювався до кінця свого життя, до 1935 року. І багато польських політиків усвідомлювали, що це буде складна ситуація, якщо справа до нього дійде. Звичайно ми не можемо тут займатися презентизмом і дивитися на це з перспективи того, що сталося під час ІІ світової війни. Не будучи історичним детерміністом, не вважаю, що ця війна була неуникненною і що можна було передбачити її розмах. Проте, домовленості в Ризі не були тривалим миром, хоча й він зберігався близько 20 років. З цієї точки зору Рига була дефектним компромісом, нічиєю на користь більшовиків, бо не вирішувалися ключові для Польщі проблеми за винятком, звичайно, територіальної протяжності.
Історик також розглянув підсумки і наслідки Ризького мирного договору з перспективи історичної долі поляків та українців.
Звичайно, ситуація була не до порівняння. Українці зазнали повної поразки. Загалом йдучи шляхом того, про що пише Ярослав Грицак та інші історики, можна сказати, що та колосальна ціна, якою була демонстрація значною частиною українців незалежницьких прагнень, зумовила те, що більшовики однак визнали якусь українську окремішність і це, ймовірно, було одним із суттєвих елементів, які схилили їх до політики коренізації. Політика коренізації у вигляді українізації, принаймні в 20-х сприяла розвитку української національної ідентичності і її зміцненню. Хоча зрозуміло, що цілі більшовиків були інші і їм про цілковито інше йшлося. Тому можна сказати, що з цієї точки зору ця поразка не стала повною, бо відбулася зміна політики більшовиків, які спочатку не хотіли думати навіть про якусь фасадну окремішність українців, ставлячись до них як до малоросів. В цьому сенсі поразка українців не була повною.
Але, звісно, ситуація українців була непорівняльною з поляками, які мали свою власну національну державу. Все ж таки політика українізації більшовицької влади не йде в порівняння з можливістю поляків розвивати свою тотожність у власній державі, при чому дискримінуючи національні меншини, не даючи їм можливості для розвитку.
Професор також торкнувся польсько-українського протистояння в ІІ Речі Посполитій, яке мало свій кривавий апогей в роки Другої світової війни.
Щодо Східної Галичини, то моя думка така, що слід було йти на компроміс, але більшість польських еліт, після щойно здобутої незалежності не вірила у можливість компромісу з українцями. Але й з боку української спільноти не багато було таких жестів, які свідчили на користь цього. Можна сказати, що митрополит Шептицький з огляду на своє походження і родинну ситуацію був ближчий до прийняття якоїсь формули співжиття. Тобто, йшлося про визнання існування польської держави в обмін за національно-територіальну автономію у Східній Галичині. Проте більшість українських еліт на чолі з Петрушевичем та еміграційним урядом, але також це приклад УВО, не погоджувалася на це. Також інші великі політичні партії, такі, як Українська народна трудова партія, не погоджувалися на автономію, бо наївно вірили у можливість повної суверенності. І тому був втрачений шанс порозумітися в 1921 році.
Проте можна сказати, що навіть якби українці були більш помірковані, то це порозуміння відкидала більшість польських еліт, які, на мою думку, проявили короткозорість, але це було зумовлене націоналістичними настроями і сильними позиціями національно демократичного табору, який у відповідності до своєї доктрини вважав, що національна польська держава - це держава, в якій поляки є господарями, а меншини можуть мати в кращому випадку якісь елементи автономії, але слов’янські меншини, рано чи пізно, будуть полонізовані і тому не треба давати їм жодних прав.
Отож, тут не було поля для порозуміння і в майбутньому обом сторонам довелося за це заплати свою ціну.
Матеріал підготував Назар Олійник