Як відомо, після закінчення польсько-української війни 1918-1919 років та падіння ЗУНР, землі Східної Галичини та Волині були включені до складу польської держави. Таким чином, українці стали найбільш чисельною національною меншиною і водночас серйозною проблемою для польської влади. Більшість українського суспільства не визнавала легітимність приєднання цих земель до Польщі, вважаючи це окупацією. В той же час, польська влада в Східній Галичині і на Волині проводила ряд репресивних заходів по відношенню до українців та здійснювала політику полонізації. Конфлікт ще більше загострювали акти терору з боку УВО, а потім ОУН.
Тадеуш Голувко належав до числа тих польських політиків і державних діячів, котрі вважали, що необхідно йти на поступки українцям задля припинення конфронтації. Голувко був одним з найближчих соратників маршала Юзефа Пілсудського та ідеологом прометеїзму, політичної течії, яка передбачала підтримку поневолених народів СРСР у їх боротьбі за національне визволення.
До розмови про це я запросив професора Збіґнєва Карпуса із Університету ім. Міколая Коперніка у Торуні.
-Від початку створення польської держави Тадеуш Голувко бачив потребу вирішити українське питання. Він, на відміну від табору праворадикальних народових демократів – ендеків – котрі виступали з програмою національної асиміляції меншин, пропонував державну асиміляцію. В чому полягала суть підходу Голувка?
-Суть полягала в тому, що кожен громадянин Польщі повинен мати рівні права і мав користуватися повною опікою держави, звичайно, за умови своєї лояльності до тієї ж держави. Тут не відбувалося розмежування за національною ознакою, а бралося до уваги лише те, чи працює ця особа на благо цієї держави, і чи не виступає активно проти неї. Це був підхід, який, як нам відомо, ліг в основу ідей Юзефа Пілсудського, а також соціалістів. Адже Голувко виводився з цієї соціалістичної традиції, а подібні погляди поділяли такі діячі як, наприклад, Морачевський чи Дашинський. Спільним для них було переконання, що в Речі Посполитій всі є рівними перед законом, незважаючи на національність й віросповідання. Тому польська держава мала бути державою всіх громадян, які користувалися б громадянськими правами, живучи на території цієї держави.
-Постає закономірне питання, чому ці постулати не втілено в життя? Адже, як відомо, у травні 1926 року внаслідок перевороту всю повноту влади перебирає на себе маршал Юзеф Пілсудський. Найближчим же співробітником Пілсудського стає Тадеуш Голувко. Проте, як не дивно, але нова влада практично нічого не зробила у вирішенні української проблеми. Чому так сталося?
-Це питання для мене також є дивним, але, думаю, що пояснити це можна досить просто. Справа в тому, що так званий бельведерський табір, пов’язаний з Пілсудським, котрий перейняв владу, був все ж таки слабким. Його не підтримувала більшість суспільства. Так, пілсудчики мали за собою військо, але громадянської війни в Польщі вдалося уникнути тільки тому, що головний опонент - рух Національна демократія - відступив.
Тому слабка підтримка Пілсудського і його табору змушували шукати компромісів і укріплювати свою позицію. У зв’язку з цим, справи, пов’язані із українською національною меншиною, відійшли на задній план. Наступне – почалася економічна криза, знана як Велика депресія, яка мала значний вплив на переоцінку ситуації, зокрема і серед українських еліт. До цього слід додати зміну політичної ситуації у Європі, пов’язану із економічною кризою. Українські політичні лідери у своїй більшості вважали, що за нового розкладу сил, краще зробити ставку на Німеччину, а не так, як дотепер, робилися спроби опиратися, скажімо, на Чехословаччину. В свою чергу, така ситуація веде до антагонізму з Польщею. З одного боку – терористична діяльність українських націоналістичних груп, а з іншого боку маємо зворотню реакцію. Тобто це справа руйнування українських святинь, пацифікаційні дії, із залученням війська. Це все зумовлювало, що цей антагонізм між польською владою і українською меншиною, що більше це був табір Юзефа Пілсудського, був гострим.
-Пане професоре, Тадеуш Голувко був одним з нечисленних польських політиків, які виступали за надання українцям автономії і був прихильником приязних відносин з українцями. Чи, на Вашу думку, це могло б стати якимось вирішенням українського питання в Польщі?
-Голувко однозначно був великим приятелем українців, українців як народу. Особливо він підтримував наддніпрянців, позаяк він причинився до створення української станиці в Калішу. Голувко підтримував петлюрівців. Таким чином, ця його діяльність до 1926 року, коли вони тут опинилися як політичні емігранти є досить суттєвою.
Чи можна погодитися з тим, що автономія могла б тут щось вирішити? На мою думку, це певною мірою заспокоїло б ситуацію. Проте, чи це було реальним після 1921 року, тобто після закінчення війни і підписання Ризького миру? Думаю, що ця перспектива була б дуже складною, бо не було бажання і з одного, і з іншого боку. Поляки були зобов’язані міжнародними рішеннями надати автономію українцям в Східній Галичині. Інша справа, чи були б готові до цього українські політичні еліти? Думаю, що не було таких еліт, які в той час були налаштовані на співпрацю з Польщею. У своїй більшості українські політики мали антипольські настрої й надалі вважали, що потрібно продовжувати боротьбу за незалежність Галичини. Як ми знаємо, більшість з них гуртувалася довкола Євгена Петрушевича, який перебував у Відні. А як творити автономію, коли немає сил для цього?
На мою думку, до кінця 20-х років, з різних причин, не існувало можливості, щоб якась група серед українських лідерів погодилася на початок переговорів з метою надання автономії. Слід також додати, що були серйозні помилки з боку польської влади, які і без того погіршили польсько-українських стосунки. Зокрема, йдеться про рішення ліквідувати одномовні українські школи. Черговою помилкою було те, що не було створено вищого державного закладу з українською мовою викладання.
Це все зумовило, що не було матерії і можливості, щоб розпочати діалог з метою надання автономії. А потім, як відомо, як Пілсудський прийшов до влади, то нова ситуація зумовила, що зрозуміло, що простіше діяти, коли ми до чогось змушені, а якщо цього до сих пір не зроблено, то для чого це робити зараз? І характерно, що навіть бельведерський табір, який виступав з гаслами федералізму на це не відважився.
-Повертаючись до Тадеуша Голувка, як ми знаємо, у серпні 1931 року він був вбитий членами ОУН. Проте, до кінця невідомо, хто і для чого видав такий наказ. Що Ви скажете з цього приводу?
-Думаю, що без сумніву це зробили українські націоналісти. Як відомо, для них важливим було організувати замах на значущу особу. Замахи були організовані також на маршала Юзефа Пілсудського, на президента Станіслава Войцєховського, і на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Такі гучні акції були важливі, бо показували суспільству, що ОУН діє на українських землях і що вона є добре організованою структурою.
Тадеуш Голувко досить часто бував на цих теренах, декларував свої проукраїнські настрої і тим самим перешкоджав оунівцям, котрі вважали, що із Польщею можна порозумітися лише за допомогою активних силових дій. Знищення цієї людини призвело до поглиблення проблем між владою, поляками та українцями і розпалило атмосферу. Смерть Тадеуша Голувка також послабила ту групу українських діячів, котра хотіла піти на компроміс в сторону польсько-українського порозуміння на умовах можливих в той час. Теракти ОУН призводили до конфронтації між польською владою і українською меншиною. І для ОУН це мало вирішальне значення. На мою думку, вибір Голувка в ролі жертви зумовлений ще й тим, що він вже не відігравав першопланової ролі і відповідно не мав охорони. Тому на нього було простіше вчинити замах. Звичайно, шкода, що це трапилося, адже Тадеуш Голувко пересувався по Східній Галичині, будучи переконаним в тому, що його відносини і ставлення до українців широко відомі. І це ставлення було дуже позитивним.
Матеріал підготував Назар Олійник