4 січня в Міжнародному центрі культури в Кракові відбулася зустріч, яка була передостанньою з тих, що супроводили виставку «Україна. Спільні погляди на взаємини». Гості дискусії - Адам Бальцер, Анна Вилеґала та Едита Ґаврон - розмовляли про Бабин Яр – з часів Голокосту до сьогодення.
Адам Бальцер, політолог, антрополог та публіцист вважає, що Україна відігравала значну роль у єврейській історії:
– У самому ж Києві ще в середні віки на Подолі знаходилися, Жидівські ворота (пізніше Львівська брама) та єврейський квартал, оскільки це було багатокультурне та багатоконфесійне місто. Отже, Київ стає важливим містом для єврейської громади, число євреїв значно збільшується: на початку XX століття їх налічувалось понад 80 тисяч – це у 20 разів більше в порівнянні з початком XIX століття. Наступний демографічний стрибок відбувся в міжвоєнний період – тоді Київ обганяє Одесу і стає найбільшим єврейським центром в Україні. У 1939 році, коли почалася Друга світова війна, у Києві проживали 225 тисяч євреїв, складаючи понад 25% населення міста, що було пов’язано з явищем урбанізації в Україні. Євреї в той час роблять великий внесок у розвиток міста, а також в розвиток української культури. Наприклад, для українців важлива постать Івана Кулика (за паспортом Ізраїль Юделевич Кулик), котрий долучився до розвитку української національної ідентичності, а потім був убитий у 1937 році під час Великого терору та репресій української культури. Євреїв долучають до процесу української коренізації, а згодом Сталін стверджує, що необхідно запровадити більш централізовану ідентичність, пов’язану з ідеєю російської ідентичності. Згодом у 1941 році в Бабиному Яру євреї Києва та околиць міста будуть убиті німцями та колаборантами. Більшість євреїв Києва зуміли пережити війну, бо багато мешканців втекли на схід. Бабин Яр є символом найбільшої різанини, скоєної під час Голокосту та жахливим досвідом для Києва та єврейської громади.
Чому впродовж багатьох років, за винятком невеликого пам’ятника, встановленого в 1976 році, не вшановували пам’ять тих, хто загинув у Бабиному Яру до 1943 року? На це питання відповіла соціологиня Анна Вилеґала та зазначила дві причини:
– Йдеться передусім про те, хто загинув у Бабиному Яру, – це були не тільки євреї. Крім них, під час великого терору загинули й ті, хто був репресований НКВС ще до Другої світової війни. Німці вбивали українських націоналістів, які раптом стали незручними союзниками. Крім того, вбивали ромів, пацієнтів психлікарень. У 1961 році Бабин Яр знову став могилою та місцем загибелі під час Куренівської трагедії. Про те, що це могила не тільки єврейська навіть не згадувалось. Радянська влада не хотіла вшановувати пам’ять в’язнів, убитих НКВС, чи українських націоналістів, котрих вбили німці, бо тоді треба було б визнати, що українські націоналісти займались не лише колабораціонізмом. Друга причина – у Радянському Союзі не розглядали вшанування пам'яті про знищення як конкретну подію - вшановували пам’ять про трагедії мирного населення, замордованого німецькими фашистами (німецькими буржуазними націоналістами, якщо так говорити) та їхніми українськими прихильниками. Тому як такого вшанування пам’яті євреїв, які були жертвами знищення, не було – це суперечило б загальній доктрині, яка регулювала політику радянської пам’яті. Усе зводилося до того, що Радянський Союз був визволителем усієї Європи та зазнав найбільших втрат, а Голокост не вписувався в політику пам’яті. Тому винищені євреї були краплею в морі загальнорадянських мирних жертв.
Анна Вилеґала також відповіла на питання про місце Голокосту в українській пам’яті. Соціологиня вважає, що варто розрізняти колективну пам’ять, яка існує безпосередньо у свідомості людей, і колективну пам’ять як державну політику, публічну дискусію та культурний дискурс. Пані Анна зазначає, що в Україні є інші речі, які більше домінують у суспільному дискурсі:
– Треба чітко сказати – це не є так, що Україна перебуває в гіршому положенні, якщо йдеться про публічну дискусію, але це, безперечно, відрізняється від того стану речей, що зараз у нас, у Польщі. Голокост в Україні не потрапив до проблем вищої ліги, це відбувається віднедавна в контексті вшанування подій у Бабиному Яру. Зовсім інша ситуація, коли йдеться про колективну пам’ять на рівні родин та місцевих громад. Я б сказала, дивлячись на моє дослідження, яке проводилося переважно в Західній Україні (але я думаю, що це можна екстраполювати), – пам’ять на місцевому чи родинному рівні є, її потрібно лише видобути. ЇЇ не дуже часто передавали, тому вона випливає при спілкуванні зі старшими людьми.
Едита Ґаврон - історикиня, котра спеціалізується на сучасній історії євреїв, додає, що більшість єврейської громади України емігрувала, і це дуже важливий елемент, через який соціальна пам’ять марніє:
– Єврейська громада, яка нині проживає в Україні, є найбільш асимільованою з місцевою громадою. Частина великої групи євреїв пам’ятає про знищення в Бабиному Яру, попри еміграцію і віддаленість від України, але вже в інших громадах. Я згадую про це, оскільки євреї, які емігрували з країн колишнього Радянського Союзу, мають вплив на певні форми вшанування пам’яті, як, наприклад, у Києві, та й в інших країнах колишнього СРСР. Це окрема група, яка є не лише групою українських євреїв. Деякі з них радше охарактеризували б себе російськомовними євреями чи вихідцями з колишнього Радянського Союзу, тоді як ця українська ідентичність не є чіткою в контексті перебування в еміграції. Це, безумовно, пов’язано з тим, що сьогодні Голокост в Україні не так уже сильно й згадується, багато не обговорюється, тому що його найбільш рефлексивна частина перебуває за межами України, а для початку дискусії потрібні сильна ідентичність і сильний імпульс. Імпульси до вшанування жертв надходять з Ізраїлю, але також і з Росії. І тут ми входимо в чутливі українсько-російські відносини, де кожна російська ініціатива викликає підозру стосовно заподіяння шкоди інтересам України. Прикладом є вшанування трагедії в Бабиному Яру, де Меморіальний центр Голокосту – ініціатива, спонсорована російськими олігархами та проектантом із Росії. Тут ми опиняємося в такому становищі, у якому часто опиняються євреї, які походять з України, а проживають сьогодні в Росії. Тож хто тепер російський єврей, а хто український? Це питання ідентичності є дуже важливим для українсько-російських відносин, а в перспективі вшанування пам’яті про винищення відіграє другорядну роль. Дуже часто в контексті Бабиного Яру, особливо коли тут згадуються російські впливи, кажуть, що той, хто перейме цю нарацію про Бабин Яр, матиме символічну владу. Йдеться про трактування свідомості в Україні. Ось такі звучать інтерпретації. Тому цей центр дуже активний не лише на місцевому рівні, а й на міжнародному, намагаючись залучити до проекту найвідоміших істориків, митців, проектантів. Це проект, який має всі шанси стати одним із флагманських проектів України.
Польські ЗМІ, якщо пишуть про події в Бабиному Яру, то вживають формулювання «троянський кінь Путіна». Анна Вилеґала підтверджує це:
– Є й такі наративи. Про наш останній улюблений термін гібридної війни можна також говорити й в контексті Бабиного Яру. Я думаю, що Польщі бракує точки зору про те, що відбувається навколо вшанування пам’яті подій Бабиного Яру. Більшість людей не уявляють, наскільки складним є цей процес, скільки до нього залучено людей і організацій, наскільки складними є внутрішні суперечності в Україні, в академічній та єврейській спільнотах. Це багатогранна дискусія, якщо назвати її дипломатично.
Анна Вилеґала вважає, що потрібен час, аби дізнатися, яке значення відіграє російський капітал у вшануванні жертв Бабиного Яру, та хто і який вплив матиме у цій ініціативі:
– Важливо сказати, що це безпрецедентний проект в Україні. Ми в Польщі вже звикли до наявності музеїв, архівів, музейно-архівно-освітніх комплексів із великим бюджетом, які проводять дослідження і т.д., але в Україні це не так. Варто зазначити, що дослідження подій у Бабиному Яру проводилися в доволі «партизанських» умовах не тому, що хтось «зверху» перешкоджає, а тому, що на це немає державного бюджету. Можна сказати, що відсутність державного музею для вшанування подій у Бабиному Яру - це не тільки питання грошей. Українська влада мала й інші пріоритети: вшанування подій Голодомору, реабілітацію та відродження пам’яті Повстанської Армії, бо це було важливішим у соціальному та політичному плані. Не було ні грошей, ні політичної волі. Тож те, що зараз відбувається, є особливим уже тому, що відбувається. Нарешті, вшанування пам’яті виходить з етапу локальних і незначних проектів і стає цінним. Про політичні питання, пов’язані з появою цього центру, ми можемо судити по-різному, але сам факт його виникнення – дуже важливий.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Роман Гаврищак