Від самого початку становлення України як самостійної держави, питання про статус української як мови титульної нації стало предметом гри посткомуністичних еліт й олігархів. Мовну тему від 1991 року активно використовує у своїх імперських цілях Москва. Спочатку це була Росія Єльцина, а потім справу продовжив його спадкоємець Путін. Кремль всіма силами дестабілізував ситуацію й намагався не допустити реальну українізацію країни. Саме під пропагандистським гаслом захисту прав російськомовних Росія розпочала свою агресію в 2014 році і продовжує використовувати його під час повномасштабної війни.
На цю тему Назар Олійник розмовляв із Тарасом Марусиком, громадським діячем, перекладачем та фахівцем з мовної політики. Він зокрема є автором книги «30 років Незалежності: мовні акти, які змінюють Україну», що вийшла минулого року у видавництві «Кліо». Він також є одним із розробників закону про українську мову як державну.
Назар Олійник: Пане Тарасе, як Україна змінилася за 30 років незалежності в мовнову плані, в плані присутності української мови в житті цієї держави? Що можна сказати от після цих 30 років?
Тарас Марусик: Я можу казати дуже переконливо, і я так назвав книжку, що за 30 років мовні акти, тобто, конкретні мовні закони змінили Україну. Тому що це був один з моторів, які фактично вели Україну за тим відомим гаслом Миколи Хвильового з 20-х років «Геть від Москви!».
Щоб конкретно сказати, то ще був, скажімо, СРСР, ще було пару років до його розпадку, а під тиском вулиці, як це часто відбувається в українській історії, тоді ще була комуністична влада УРСР і, як ми знаємо, все одно тоді вдалося пробити через парламент впродовж двох днів у жовтні 1989 року два важливі акти. Було вперше впроваджено в Конституцію ще УРСР українську як державну мову. І наступного дня було ухвалено новий закон про мови в УРСР, який діяв аж до 2012 року, коли з порушенням регламенту було проштовхнено закон Колєсніченка-Ківалова, закон про засади державної мовної політики. Власне, це 1989 рік, а 2019 рік – це новий, сучасний мовний закон, у розробці і написанні якого я брав участь у складі групи при міністерстві культури. І власне, це ті 30 років, які означили цей період, який я розглядаю [у книжці, – прим.ред.]. Багато хто, відповідаючи на це питання, ремствує, що майже нічого не змінилося, що ситуація розвивається дуже повільно, а деякі критики цього нинішнього закону взагалі в приступі популізму казали, що цей закон гірший як закон Колєсніченка-Ківалова. Я можу тільки одне підтвердити, що наш поступ дуже повільний, іноді відбувається зі швидкістю черепахи, але за 30 років, якщо оглянутися, ми бачимо, що ми зробили прорив у статусі, в ставленні, в сприйнятті української мови і як державної, і української мови, яка займає все більше й більше сфер в сучасній Україні.
Н.О.: Була така популярна теза про «дві України». Тобто україномовна Україна – це Західна Україна, а все, що далі на схід, – це російськомовна Україна. Зараз це все абсолютно по-іншому виглядає. Говорили, що цей процес не можна повернути, що все так і буде залишатися, що мову загалом краще не рухати. Ну, якось воно собі там буде рухатися.
Т.М.: Це ретельно вибудовували всі попередні президенти, крім Ющенка. Дуже характерною була позиція Кучми, який дві каденції відбув. Він їхав до Львова говорив одну риторику і розмовляв українською. Їхав у Донецьк, риторика змінювалася іноді на прямо протилежну, і він там виступав російською. Фактично так звана владна еліта стимулювала і формувала таке ставлення в суспільстві, що закінчилося, власне, цією трагедією, яка триває зараз. Власне, я згадаю тут закон 1989 року, і на розвиток цього закону уряд зробив державну програму. І це була перша програма розширення і функціонування української мови як державної на всій території України у всіх сферах життя. І впродовж 10 років українська мова, тобто до 1999 року, мала запанувати на всій території України. Причому це мало робитися поетапно. І останні етапи – це були Донецька область, Луганська область і автономна республіка Крим. Ця постанова не була виконана.
Н.О.: Як ми знаємо, є мовні акти, є адміністративна структура цього питання, скажімо так, законодавча сторона цього питання. З іншого боку, так само є питання культури, ідеології. З часів Російської імперії і особливо в Радянському Союзі творився образ української як мови села, мови неповноцінної, другорядної і мови якою не можна виразити високі ідеї. Зараз ці справи виглядають зовсім по іншому, ніж у 1991 році.
Т.М.: Відповідаючи на це запитання, я ще підхоплю попереднє. Тобто, по-перше дуже сильно почала змінюватися ситуація в останні роки. Особливо після війни, яку не називали війною, після 2014 року. Тепер це після широкомасштабного вторгнення змінилося радикально і цей опір, який ми побачили треба широко розуміти. Це не просто опір всієї України. Кажуть, що яка різниця, якою мовою розмовляти. Це є психокультура українська. Це опір психокультури української, горизонтальної. Ті, хто розмовляють українською мовою, вони були просто в кількох поколіннях зрусифіковані чи, як кажуть, зросійщені, але це українська психокультура, українська ідентичність. І тепер все це зметено. І навіть ті потуги, які дехто намагається провести, я думаю, що вони, сподіваюся, що вони приречені на невдачу.
І от те, що Ви мене запитали про сільську мову, мене більше дивує, що де по не де залишилися люди, які так продовжують думати. Я дуже ретельно відслідковував мовний круглий стіл, в контексті круглих столів, які організувало міністерство культури два роки тому. І цей мовний стіл відбувався, історія відбувалася в Одесі, про щастя в Чернівцях, наприклад, а про мову у Харкові. І там був собі один такий тип, який зняв, профінансував фільм про Сковороду, але він вважає, що Сковорода писав «слобожанською мовою». От він, виступаючи на цьому круглому столі, сказав абсолютно скандальні речі. Він сказав, що в українських класах і українських школах Харкова рівень нижчий, і всі вони, ну, якщо так спростити, трієчники, а в російських школах рівень нижчий. І це було сказано у жовтні 2020 року. Більше того, такий відомий видавець, директор видавництва «Фоліо» Красовицький, він на повному серйозно сказав, що це не російська мова – це «слобожанська мова». І треба створити для старших людей, які не можуть опанувати українську, правопис «слобожанської мови», щоб зняти це питання. Ну, і те, що говорив Аваков те саме на своїй брошурі написав «переклад зі слобожанської мови». І виступав у суді «слобожанською мовою»…
Тобто є рецидиви окремих людей і зараз це продовжується. Деякі публічні люди, співаки сказали, що трупом нібито ляжуть, щоб залишити такий самий статус. Я сподіваюся, що це не вдасться, тому що війна абсолютно, на мою думку, всі ці наративи перекреслила. Хоча повним ходом напередодні війни йшло створення російськомовного високобюджетного телеканалу «Дом», державного, не для окупованих територій. Вже було проголосовано в першому читанні. Війна це зупинила.
Н.О.: Але чи війна, яка закінчить рано чи пізно, не поверне все на круги своя? Тобто що знову почнеться риторика, що мовне питання ділить українців і не потрібно цього робити, що російська повинна функціонувати на такому самому рівні, як і українська. І що треба якось вирішувати це питання, бо Росія буде постійно використовувати мовне питання для розколу України.
Т.М.: Риторика точно буде. Питання в її поширеності. До оточення Зеленського довіри в мене не має, починаючи там від голови Офісу президента Єрмака. Але вони дуже кон’юнктурні, вони спостерігають за реакцією. Мені здається, що Зеленський багато чого переоцінив. Після перемоги дізнаємося, чи він грав роль як актор прекрасний чи він щиро говорив те, що він зараз говорить. Тобто я сподіваюся, що суспільство вже в іншому стані зрілості не допустить фактично реваншизму в мовному плані. Але боротьба буде моментами, можливо, часами затятою.
Н.О.: А як Ви вважаєте, питання престижу, який зараз Україна отримала у всьому світі, країна, яка бореться з агресором, наскільки це вплине на самооцінку українців і ставлення до своєї власної мови і культури? Тобто як це вплине самооцінку українців у використанні української мови, щоб це було частиною життя ? Тобто не просто знати мову і час від часу її десь використовувати, коли потрібно, а щоб ця мова була дійсно інтегральною частиною щоденної тотожності.
Т.М.: Це впливає, ну можна сказати, в щоденному режимі, вже впливає, вже діє, я це бачу. Я це спостерігаю, і в тому числі в Києві. Люди навіть не соромляться, як колись соромились, розмовляти інколи суржиком, який десь чуєш. Є таке поняття у вивченні іноземних мов як психологічний бар’єр. У мене навіть був такий приятель у Києві, коли я приїхав до Києва, з українськомовної родини. Ну це були радянські часи. І вони вдома розмовляли українською, батьки науковці, а за поріг – російською. Це десь кінець 80-х років. І він каже: «Я ходжу по Києву і не маю з ким розмовляти українською». А я питаю: «Ти що, чекаєш, щоб з тобою хтось заговорив?». Він каже: «Ну, так…», а я кажу: «Е, це так не працює. Долай психологічний бар’єр – починай розмовляти і побачиш». Тому вже цього бар’єру, який був в українців, бар’єру хатньої чи «сільської мови», якщо це у великому місті, то це мова до порога, цього бар’єру вже сьогодні немає. Це бачу по поколінню наших синів, поколінню 30-річних. Цього бар’єру вже немає. Це дуже важлива ознака. Але у зв’язку з війною це так прискорилося, що якісь етапи перескакуються. Тому в цьому сенсі, я вважаю, що ніхто – ні олігархічний уклад, ні олігархічні канали, ні ця варварська агресія Росії – цього процесу вже не зупинять.
Матеріал підготував Назар Олійник