Після початку повномасштабної війни з Росією в Україні набрав обертів процес декомунізації і дерусифікації публічного простору. Йде стрімкий демонтаж пам’ятників совєтської і російської імперської спадщини, що у випадку Західної України розпочався ще в останні роки існування Совєтського Союзу. Проте, за великим рахунком до справи підійшли серйозно лише після Помаранчевої революції і особливо після Революції Гідності. Проте це лише невеликою мірою торкнулося Півдня і Сходу України, але все змінилося після 24 лютого.
А як справа з цим питанням виглядає у Польщі, в країні, яка з самого початку служить Україні прикладом у процесі декомунізації і політиці пам’яті?
До Вашої уваги фрагменти з зустрічі з віцедиректором Інституту національної пам’яті Каролем Полєйовським, присвяченої декомунізації у Польщі. Зустріч пройшла в рамках ХХХ Ярмарку історичної книги у Варшаві.
Кароль Полєйовський підкреслює, що 24 лютого 2022 року ще більше унаочнило проблему декомунізації.
Я тут звернуся до символічних кадрів з відео перших днів вторгнення. На одному з них ми бачимо російський танк, що прямує в напрямку українських позицій, а над ним майорить червоний прапор з серпом і молотом. Це, можливо, найкраща ілюстрація щодо того, з чим саме ми маємо справу. Ця совєтська спадщина Російської Федерації і використовувані методи, які нам добре відомі в Польщі, змушують нас реалістично дивитися на те, що відбувається. Ми повинні бачити в цьому певну ідею відродження того, що було Совєтським Союзом, що зараз окреслюється як так званий «рускій мір». Цей «рускій мір», так як це було у випадку совєтського гербу, на якому була зображена земна куля, не знає кордонів. Кордони там, де цього собі забажають правителі Російської Федерації.
Віцеголова Інституту національної пам’яті підкреслив поворотність моменту повномасштабного російського вторгнення в Україні для декомунізації публічного простору в Польщі, але при цьому звернув увагу, що цей процес триває вже понад три десятиліття, хоча й з різною інтенсивністю.
Сам процес почався спонтанно ще у 1989 році. Проте в законодавчому плані маємо 2016 рік і подальші зміни, коли вносяться зміни до питання про завершення декомунізації публічного простору, який мав закінчитися у травні 2018 року. Потім спостерігалася інертність, коли цей процес загальмувався. І лише після повномасштабного вторгнення Росії в Україну на початку травня 2022 року директор Інституту національної пам’яті (ІНП) Кароль Навроцький виступив зі зверненням до органів місцевого самоврядування. В ньому містився заклик, щоб там, де ще залишалися совєтські об’єкти, розпочато їх демонтаж, відповідно до правового акту від 2016 року. Зі свого боку, ІНП пообіцяв фінансову допомогу в процесі ліквідації цих об’єктів.
Хочу підкреслити, що я цілеспрямовано не називаю це «пам’ятниками». Передовсім це пропагандистські об’єкти з метою утвердження совєтського панування на польських землях. Зрозуміло, для совєтів мова йшла про їхні «пам’ятники», але для поляків вони були символом нового етапу поневолення після 1944 року.
Ми на першому етапі ідентифікували близько 60 такого роду об’єктів. На сьогоднішній день розібрано 25, а наступні чекають своєї черги. Я хочу тут дуже чітко підкреслити, що це не стосується об’єктів на цвинтарях і тих, що внесені до переліку об’єктів архітектурної спадщини.
Проте в Польщі є ще такі місця, як до прикладу Живєц, де досі стоїть пам’ятник на честь солдатів комуністичного Війська Польського і Червоної армії. Мер міста всіляко саботує його демонтаж. Кароль Полєйовський прокоментував підхід керівництва Інституту національної пам’яті до, так би мовити, «важких випадків», коли органи місцевого управління гальмують процес очищення публічного простору від совєтських символів.
Там, де цьому є потреба голова Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький особисто присутній і розмовляє з представниками органів місцевого самоврядування, мерами міст, головами громад і війтами. Можу привести приклад такої розмови, яка закінчилася успіхом. Мова йде про Мальборк і демонтаж там «пам’ятника вдячності» Червоній армії. Мені ця справа дуже добре знайома. Там не було ентузіазму з боку деяких діячів самоврядування для реалізації цієї ідеї.
На думку віцедиректора Інституту національної пам’яті, виправданим є збереження частини комуністичних пам’ятників у вигляді музейних експонатів, які мають унаочнювати період совєтського тоталітаризму і маріонеткового комуністичного режиму, встановленого Москвою у Польщі.
Я би сказав, що мова йде про певну хроніку нашої історії. Звісно, ми можемо знищити ці об’єкти, але, на мою думку, часом деякі елементи варто зберегти, відповідно описати і вмістити в контекст реалій, в яких ці об’єкти споруджувалися. А ми не говоримо лише про монументи, що ставилися в 1945 чи 1946 році, тобто одразу ж після. Хочу підкреслити, що деякі з них створювали в середині 80-х років. Наведу один приклад. Отож, коли в 1981 році по всій Польщі йде процес пробудження поляків під егідою «Солідарності», в Жукові, місті в Поморському воєводстві з ініціативи комуністів ставиться «пам’ятник» на території місцевого цвинтаря. Він досі стоїть, стоїть навпроти школи і діти змушені на нього дивитися. Цей приклад цікавий тим, що Жуково після 1945 року було важливим транспортним вузлом. Совєтські війська там перебували до кінця 1946 року. І до кінця перебування гарнізону там гинули місцеві жителі. Людей грабували, а жінок ґвалтували. Війна закінчилася півтора роки тому, а люди далі жили, як в умовах війни. І прошу собі уявити, що мають відчувати ці люди і нащадки тих, хто постраждав від совєтів, коли бачать такий пам’ятник на одній з головних вулиць міста.
В контексті дискусії про декомунізацію публічного простору час від часу в політичному і суспільному обговоренні виринає питання Палацу культури і науки у Варшаві, який став одним з найбільш розпізнавальних місць сучасної польської столиці.
Будівлю здано в експлуатацію 22 липня 1955 року в день офіційного свята в Польській Народній Республіці з нагоди прийняття комуністичної конституції 1952 року, що було прямим відкликанням до маніфесту, виданого 22 липня 1944 році Польським комітетом національного визволення – маріонетковим органом, створеним в Москві за особистої участі Сталіна. Прикметно, що за дві дні до смерті диктатора будівля отримала його ім’я. Зрештою Сталін і був ідейним натхненником проекту.
Палац культури і науки імені Йосифа Сталіна в стилі соцреалізму, чи краще сказати «сталінського репресансу», авторства совєтського архітектора Льва Руднєва було представлено як «дар радянського народу польському народу».
Після падіння комунізму у Польщі почали лунати голоси, що цей совєтський символ повинен бути знищений, але теж є чимало противників такого рішення, які вважають, що це символ Варшави і туристична атракція. Прикметно, що це другий найвищий будинок у країні – його висота 237 метрів. До здачі в 2022 році в експлуатацію варшавського хмарочосу Varso, висота якого складає 310 метрів, Палац культури і науки був найвищим будинком Польщі.
Повертаючись до питання його демонтажу, слід сказати, що декілька років тому столична мерія підрахувала, що ціна питання складає близько 900 млн злотих ( понад 190 мільйонів євро). Фінансові кошти знесення цього об’єкту є одним з твердих аргументів тих, хто проти такого рішення.
Натомість Кароль Полєйовський вважає хибним і недопустимим таке розумування, навівши цікаву історичну аналогію.
В ХІХ столітті, в часи правління Російської імперії, цар наказав збудувати церкву в самому центрі Варшави, що мало символізувати безроздільне російське панування над цими землями. Коли Польща відновила незалежність одним з рішень, щодо якого не було сумнівів було рішення розібрати цю церкву. Таке рішення було прийнято незважаючи на те, що формально це була будівля релігійного культу. Проте передовсім в цьому вбачали символ російського панування. А тепер перекладаючи це на реалії, які панували в Польщі після 1945 року, то Палац культури і науки імені Сталіна — це дуже помітний символ совєтського панування. Адже впродовж декількох десятків років не було вищої будівлі у Варшаві. Це символ, що абсолютно безпосередньо свідчить про залежність від совєтів, і є свідченням їхнього нагляду над тереном, який росіяни називали свого часу Привіслянським краєм.
[…] Відповідь на питання, що зробити з Палацом культури, є дуже важливою, бо це відповідь на тему нашої ментальності щодо минулого. Тобто, чи бачимо ми зв’язок між тим, що збереглося, з тим, що було колись.
Матеріал підготував Назар Олійник