«Заморські війни португальців 1960-1975» — це монументальна двотомова понад 1200-сторінкова праця польського військового історика й аналітика професора Кшиштофа Кубяка, що побачила світ в кінці 2021 року у варшавському видавництві «Tetragon». Ця монографія про розпад найстарішої і найдовше існуючої європейської імперії з заморськими колоніями в Африці і Східній Азії стала справжнім проривом не лише для польської, але й, як не дивно, і для португальської історіографії, з огляду, зокрема, на табу довкола цього травматичного досвіду прощання Португалії зі своєю імперією. Це історія з Совєстьким Союзом в тлі, адже Москва активно підтримувала ряд партизанських рухів в заморських територіях Португалії.
До Вашої уваги фрагменти з авторської зустрічі, яка пройшла в рамках ХХХ Ярмарку історичної книги у Варшаві.
Професор Кубяк відзначає, що колоніальні війни Португалії в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі чи Східному Тиморі є чимось екзотичним і незнаним для багатьох, а водночас йдеться про найбільшу колоніальну кампанію після ІІ світової війни.
Ці події для нас практично не існують. Якщо й десь побіжно з’являється Ангола, то лише після 1975 року. Натомість це була найдовша і найбільш масштабна в географічному плані заморська війна «білої людини» після 1945 року. Парадоксально, але цю війну вела не досить того, що найменша країна з культурного кола «білої людини», так ще й найбідніша. Це вже само по собі є чимось неймовірним. Окрім того, досвід португальських колоніальних воєн має зв’язок з французькою війною в Алжирі чи В’єтнамі, а ще більш очевидний цей зв’язок і перегукування з американською війною у В’єтнамі.
Кшиштоф Кубяк відзначає, що ця тематика не знайшла належного висвітлення у західних авторів, які мають до неї дуже специфічний підхід.
Збираючи матеріали, я думав, що вдасться написати компілятивну, не надто складну книжку. Натомість зіштовхнувшись з англомовними працями на цю тему мене дуже вразила їх просто неймовірна тенденційність. По-перше, ці книжки написані з перспективи більш чи менш вдалих теорій партизанської війни. Англосакські автори беруть португальський випадок і силоміць допасовують його до теорії партизанської війни. Якщо факти не пасують до теорії, то тим гірше для фактів. А по-друге, не буду уникати тут гостроти в оцінках, але підхід англосаксів до португальців має в собі добрячу дозу расизму. Для них це якісь «білі» гіршого ґатунку, так само як греки чи італійці. Можливо, це навіть не расизм англосакського чи голландського автора, але помітний якийсь протекціонізм. Мовляв, хм.. І що ж ви зробили? Ми б це краще за вас зробили.
Як не дивно, але у випадку самої Португалії тема колоніальних війн часів диктатури Антоніу Салазара і його наступників практично відсутня, і є лише декілька другорядних і невеликих за обсягом опрацювань. Тому нічого дивного, що португальці були шоковані, що поляк написав монографічний двотомник на 1200 сторінок, з документами, спеціально накресленими і намальованими схемами та мапами місць, які вже нічого не говорять новим поколінням португальців. Військово-історичне товариство Португалії запропонувало професору Кубяку видати його книжку португальською, але поки що це не зроблено з огляду на фінансові питання. Сам дослідник відзначає, що тема колоніальних війн для португальців є дуже незручною, і дуже політичною.
Португальці ще цієї війни не опрацювали, зрештою поляки не опрацювали багато епізодів нашої історії, а вони ще впродовж десятиліть до цього не візьмуться. Ця війна закінчилася в 1975-76 роках. Люди, які на ній воювали, сьогодні є активними учасниками політичної сцени. Тому це не є оповідь про історію, бо це оповідь їх молодості, зі всім, що це передбачає.
Кшиштоф Кубяк звертає увагу зокрема на проблему бачення Революції гвоздик, коли 25 квітня 1974 року було повалено Нову Державу, створену ще в 1933 році Антоніу Салазаром, котрий почав тоді формувати авторитарний режим. Після революції Португалія почала свій демократичний транзит.
В певному моменті з’явилися не скажу, що виклики, але мій нарратив, скажімо, щодо Революції гвоздик, яка нерозривно пов’язана з колоніальними війнами і була їх породженням зіштовхнулася з домінуючим в Португалії дискурсом про ці події. В педагогічно-дидактичній версії, і в публічному мейнстрімі, де домінує лише один сектор політичної сцени, Революція гвоздик виглядала так: бард заспівав, народ вийшов на барикади і режим зазнав краху. Тим часом, народ не вийшов на барикади, а режим був повалений армією, яка лише дала копняка і все розвалилося як будиночок з карт. А, в свою чергу, другим важливим епізодом для Португалії, який вже виходить поза португальські колоніальні війни, але який тісно з ними пов’язаний, є контреволюційний переворот в 1975 році. Ми з редактором книжки розмовляли з учасником, який тоді був капітаном і перебував на другом плані Революції гвоздик. Ми його запитали, що було тоді найважче. На що він відповів, що організація антисалазарівського підпілля було досить легкою справою. Армія, за винятком старого кадрового ядра, була проти диктатури. Але вже організація змови проти товаришів — це вже важко.
Принагідно дослідник відзначає, що колоніальні війни і участь в них молодих, часто неписьменних португальців, заклали основи для емансипації і Революції гвоздик.
Це були два роки служби в заморських територіях. Португальці висилали роту солдатів-новобранців в колонії, після двох років рота верталася назад і її розформували. Часто ці люди вже за океаном навчилися читати і писати. Вони за два роки побачили більше, ніж не раз їхні предки за декілька поколінь. Їх навчили послуговуватися зброєю. Вони стали ініціативними, бо на заморських війнах від них це вимагали. Після всього цього загнати таку людину, не раз відзначену нагородами, в роль сільського «кудипошлють» з суспільної точки зору вже було справою не з простих. Більше того, вони поверталися до Португалії хвилями. Рота формувалася територіально, після двох років служби вона поверталася на Батьківщину. Вони поверталися до своїх компактних місцевостей. Відбувався поділ землі на португальському селі, створювалися сільські кооперативи. Частково це було зумовлено спільним військовим досвідом. В Португалії відбувалися глибокі процеси суспільної емансипації. Досвід колоніальних воєн не йшов в порівняння в історії Португалії до того часу.
Кшиштоф Кубяк закликає до реального погляду на диктатуру Антоніу Салазара і його наступників.
В Коїмбрському університеті я мав дискусії з португальцями, бо вони надмірно емоційно підходять до цього питання, використовуються окреслення «фашистський режим», «винищення», «концентраційний табір». Скажімо, говориться про «табір смерті» на островах Кабо-Верде. Я переглянув статистику цього «табору смерті» і виявилося, що з 1954 по 1975 рік там було 17 смертельних випадків. Таким чином, беруться поняття з інших географічних широт і режим Салазара вміщуються в їхні рамки. Цей режим був жорстокий в ряді моментів. Були тортури з боку салазарівської політичної поліції, яка діяла як їй подібні служби і ламала людину. Проте якщо взагалі можна говорити про шкалу жорстокості різних диктаторських систем, то Португалія там не була б десь високо. При цьому, я усвідомлюю етичні ризики, пов’язані з такою стандартизацією рівня жорстокості, але цього не уникнути.
Історик, говорячи про театр заморських війн Португалії, відзначає випадок Гвінеї-Бісау, де партизанам, яких підтримував Совєтський Союз, вдалося поставити португальську армію на межу виживання.
В Гвінеї португальці були на грані розгрому і військової поразки. Гвінейський партизанський рух був особливим і характеризувався монопартійністю. Африканська партія незалежності Гвінеї та Кабо-Верде (PAIGC) змогла створити монолітну силу. Гвінейські партизани досить ефективно використовували ПЗРК «Стріла». В цьому контексті варто згадати про своєрідний совєтський расизм. Коли на початках використання «Стріли» було провальним, то совєтські товариші вирішили, що гвінейці не надто розвинуті для використання такої зброї і тому не має сенсу їх вчити цій справі, бо ці ПЗРК занадто складна для них зброя. Проте, можливо гвінейці не були надто готові до використання «Стріли», але сам ПЗРК не був зброєю з розряду «вистрілив і забув». Потім гвінейці досить ефективно використовували «Стріли». Проблеми були, бо було занадто багато дерев в терені їх використання, сильні тумани чи скажімо мала контрастність мотору базового бойового португальського літака ітд.
Кшиштоф Кубяк відзначає неймовірну етнічну та ідеологічну строкатість антиколоніальних партизанських рухів, які боролися з португальцями.
Не треба йти далеко за прикладами, бо це відбувається і зараз. Сьогодні в Кабо-Делгаду, тобто в Північному Мозамбіку, діють ісламські партизани. Португальці теж свого часу боролися з ісламістською стихією. З етнічної точки зору, ці партизанські рухи були неймовірно пістряві. Класикою була Ангола, де в певному моменті діяли три сили, а беручи до уваги жандармів з Катанги, їх було чотири. А якщо додати бушменів, то їх було п’ять. Таким чином була війна всіх проти всіх. Тому успіх повстанців в Гвінеї став можливим завдяки тому, що Африканська партія незалежності Гвінеї та Кабо-Верде (PAIGC) створили монопартійну систему. Не дозволено на створення племінних партизанських організацій і їхніх збройних сил. Це вилилось у військову ефективність. Гвінейці не перейшли до використання танків Т-34 і БМП лише з огляду на час, бо їх вже вивантажували.
Професор Кубяк відзначає, що питання заморських воєн Португалії вимагає зваженого деідеологізованого опису цієї сторінки минулого.
Я про це досить чітко пишу у вступі і це не є виявом мого семетризму. В Польщі, в залежності від поглядів автора нарратив про Африку представляється як комуністична змова у боротьбі проти вільного світу, а з іншого все це подається як імперіалістична змова та інтернаціоналістична допомога у боротьбі з нею. Треба сказати, що у цю парадигму не вписується Куба, бо з перспективи африканців Кубинська революція дуже допомогла їм. Кубинці дійсно надсилали туди лікарів. Скажімо, в Конго перші кампанії зі щеплення були проведені кубинцями. І це було так, з одного боку, щеплення, а з іншого боку, таємна поліція НДР «Штазі», бо німецькі товариші спеціалізувалися з організації в африканських країнах служб безпеки, бо ми мали в цьому питанні великий досвід.
Матеріал підготував Назар Олійник