«Петро Конашевич-Сагайдачний чи Богдан Хмельницький? Співпраця чи ворожість народів, які творили велику Річ Посполиту?». Під такою назвою у Варшаві в рамках ХХХ Ярмарку історичної книжки відбулася дискусія істориків довкола постатей двох видатних козацьких гетьманів, які кардинально по-різному сприймаються в польській історичній свідомості. Сагайдачний — гетьман війська його Королівської Милости запорозького, герой походу на Москву 1618 року і переможець битви під Хотином 1621-го, що часто слугує хрестоматійним прикладом, коли мова заходить про польсько-українське братерство зброї і взаємодію в рамках Речі Посполитої Обох Народів.
Натомість Хмельницький для поляків — це бунтівник, самозваний гетьман, що розпочав спустошливу війну, що завдала удару Речі Посполитій, від якого та вже ніколи не оговталася. Чимало хто вбачає у повстанні Хмельницького причину її падіння і поділів Польщі.
Водночас учасниця згаданої дискусії, к.і.н. Наталя Старченко з Національної академії наук України вважає таке протиставлення постаті Сагайдачного Хмельницькому, запропоноване її організаторами, некоректним.
На мою думку, протиставлення цих двох героїв є цілковито штучним. Сагайдачний помер майже за рік до того, як козацтво почне висувати свої політичні вимоги. Гадаю, це відбулося під впливом Львівської жовнірської конфедерації 1622 року. Це була перша така декларація і вимога війська щодо своєї участі в політичній сфері. Козакам добре про це було відомо. Все це дуже близько стоїть в часі одне від одного. В 1623 році ми вже бачимо зміни у вимогах козаків в інструкціях їх посланців до Сейму. З цього часу ми це спостерігаємо на прикладі коротких записок чи інструкцій козацьким послам до Сейм, розбудованих на зразок шляхетських.
В 1625 році полковник Олифер Голуб перед своїм козацьким товариством задавався питанням про кордони козацької території. Мова тут про Київщину і Брацлавщину. Полковник Голуб заявляв, що треба ліквідувати інституцію старости і воєводи, а їхню владу передати в руки козацького гетьмана і його полковників. Щодо шляхти, то він говорив, що її мало на цих теренах, а шляхтичів треба і можна тримати в кулаці.
Думаю, що ці останні три десятиліття перед повстанням Богдана Хмельницького були настільки сконденсовані і динамічні, що ці дві постаті жили практично в різних епохах. Вони успадкували від руської шляхти, як її частина, поняття «мила Вітчизна Речі Посполитої». Сагайдачний і Хмельницький теж успадкували святий обов’язок служіння Речі Посполитій. Це теж успадкування політичної риторики, яка буде використовуватися під час повстання Хмельницького.
В свою чергу, професор Мірослав Наґєльський з Варшавського університету вважає таке умовне протиставлення доречним та плідним для розуміння минулого.
Сагайдачний — це позитивна постать. Він бере участь в московській кампанії королевича Владислава 1618 року. Сагайдачний не перешкоджає козакам штурмувати мурів Москви. Потім, після заміни гетьмана Бородавки, він командує під Хотином цілим контингентом козацьких військ. Проте все це не означає, що ця постать не створювала проблем для Речі Посполитої. Хочу звернути увагу, що свою військову славу Сагайдачний здобув завдяки своїм численним походам на Чорному морі, зокрема це похід 1615 року на Константинополь чи походи 1615-1616 років на Синоп і Трапезунд. Це серйозно загострювало відносини Речі Посполитої з Туреччиною. Звідси і проблеми, які ми мали на схилі життя гетьмана коронного Станіслава Жолкєвскього і битву під Цецорою в 1620 році, де той і загинув. Ми не бачимо ні Сагайдачного, ні козацького підкріплення в 1620 році. Чому? Бо для козаків важливішою була справа створення нової православної ієрархії і опіка над Єрусалимським патріархом Теофанієм.
Далі. Сагайдачний — це був дуже спритний політик. Чому він не веде козаків під Хотин? Тому що велися переговори з королем Сиґізмундом ІІІ про умови, на яких козаки готові будуть допомогти Речі Посполитій. Переговори були складні. Король прийняв до відома творення нової православної ієрархії, але не пообіцяв козакам ані збільшення реєстру, ані підвищення платні. Зрештою, з цим потім будуть чергові клопоти.
Історик відзначає, що Хмельницький в польській історичній свідомості головним чином виступає в ролі бунтівника і зрадника, хоча до 1648 року він був далекий від нелояльності.
Здавалося б, тут все однозначно. Десять років кривавої боротьби, поки не дійшло до спроби порозуміння і створення Речі Посполитої Трьох Народів. Іншими словами, Гадяцька угода 1658 року. Проте треба пам’ятати, що Хмельницький до 1648 року — це людина, яка не була помічена в повстаннях. Як він сам писав до Яна Казимира: «я в жодних бунтах проти Вашої Королівської милості участі не брав». Наскільки можна вірити цим словам? Історики не знаходять Хмельницького в рядах повстання Жмайла 1625 року. Це теж стосується повстання Федоровича 1630 року та наступних повстань 1637-1638 років, коли він займав посаду писаря Війська Запорозького.
На думку професора Наґєльського, повстання Хмельницького, попри весь комплекс проблем і причин, які до нього привели, теж було рішенням реєстрового старшини, який бачив, що система Речі Посполитої не дає можливості знайти правду йому та йому подібним.
До сих пір, зрозуміло, домінували дуже наукові аспекти. По суті, все зводилося до того, що за вибухом найбільшого в історії України козацького повстання стояли суспільні, політичні, релігійні і економічні причини. Натомість, сьогодні ми повертаємося дещо до тези Равіти Гавронського. У випадку Хмельницького йшлося про особисту кривду і провал планів Владислава IV щодо війни з Туреччиною. Хмельницький був в складі посольства до короля в 1646 році. До цього конфлікт зі старостою Чаплинським, втрата Хелени, побиття до напівсмерті сина. Все це штовхнуло його в нову ситуацію і розпочало новий етап життя Хмельницького з виступу проти Речі Посполитої. Тому ці особисті аспекти теж мали своє значення.
Зі свого боку, к.і.н. Пьотр Кролль (Варшавський університет) поділяє думку Наталії Старченко, що Сагайдачний і Хмельницький в питанні лояльності і сприйняття Речі Посполитої не надто різнилися і що вони діяли у дуже відмінних умовах.
На це теж треба подивитися і з іншої перспективи. Наскільки часи і обставини детермінували рішення як Петра Сагайдачного, так і Богдана Хмельницького? Поза сумнівом, вони обидва вважали своєю Батьківщиною Річ Посполиту, а своїм володарем — короля Польщі. Це особливо важливо у випадку Сагайдачного. Стосовно Хмельницького, то після 1648 року він заявляв, що виступає проти магнатів, а не проти короля. Проте згодом Хмельницький писав царю, що шляхта обрала собі короля, тобто Яна Казимира, але він йому не присягав. Ще якийсь час після 1648 року козаки вважали Річ Посполиту своєю Батьківщиною. З часом це змінилося і Батьківщиною стала Україна чи теж «Мала Русь», як тоді говорили козаки, що не має конотацій з російським терміном «Малоросія». Цей термін набагато раніший і він генетично український.
Дослідник також погоджується з думкою, що Військо Запорозьке часів Сагайдачного було іншим, ніж напередодні вибуху повстання Хмельницького.
Вони справді вірили і були свято в цьому переконані, що вони є вірними синами короля та Речі Посполитої і що виконують дуже важливу роль на прикордонні. Козаки вважали, що вони захищають християнський світ і є Antemurale Christianitatis, фортпостом християнства, а одночасно «бичем Божим» на мусульман. Вони цю місію сприймали дуже серйозно. Зрештою, вони вірили, що є частиною держави як військо. Козаки лише очікували відновлення реєстру 1618 року і належних прав Військо Запорозькому.
Чи тоді міг відбутися такий самий бунт як за Хмельницького? Мені здається, що ні. Хоча Михайло Грушевський твердив, що атмосфера ворожості, яка могла призвести до бунту, існувала. Петро Сагайдачний пішов на інше вирішення. Чому? По суті, тоді було інше козацтво, яке лише зростало і набирало політичної свідомості. Зрештою, це було козацтво, яке для самих русинів було частково вороже і велика частина руського суспільства так до них ставилася. Самі козаки досить сильно конфліктували між собою.
[…]
Виникли дві фракції, які вели боротьбу одна з одною. І вибір Сагайдачного на гетьмана це теж був вибір свого протектора. Зрештою, це король вирішував, хто буде командувати реєстровим військом. Тобто, це був політичний вибір. Треба сказати, що ця політична опція відрізнялася від мирної опції тим, що вела свою політику і здійснювалися морські походи, не озираючись на згоду короля. Сагайдачний після свого вибору пильнував, щоб накази гетьмана Жолкєвського і короля виконувалися.
Але цікаво, щоб було, якби він не помер в 1622 році. Чи на гребні славної битви під Хотином Сагайдачний не подумав би собі, що Річ Посполита повинна віддячитись козакам за свій порятунок і вірну службу певними поступками? Чи не підняв би він може не вітрило бунту, але чи не змінив би своєї оптики?
Водночас, як підкреслює Пьотр Кролль, ситуація Богдана Хмельницького була цілковито іншою.
Хмельницький діяв в інших обставинах. Реєстрове Військо Запорозьке до 1638 року залишалося вірне Речі Посполитій. Під час повстань у своїй більшості воно виступало на боці Речі Посполитої. Реєстрові козаки в обозі великого коронного гетьмана брали участь у придушенні цих виступів. В 1648 році ситуація виглядала по іншому. Тут головними бунтівниками не були запорожці чи виписані з реєстру, а саме реєстровці. Іншою була теж ситуація в Україні, де феодальний утиск, назвімо це так, зумовив приєднання селянства до постання. Це вже було коло, яке само себе накручувало. Йшла війна проти панів, ляхів, магнатів. Потім вже повстанці билися за те, щоб створити свою власну державу. Одні стверджують, що ця ідея народилася на зустрічі з Єрусалимським патріархом Паїсієм і київськими православними інтелектуалами, після того, як Хмельницький повернувся з Пилявецької кампанії. Інші вважають, що це відбулося раніше. Але така ідея дійсно була.
Ці двоє обрали цілковито різні дороги. Проте вони діяли в таких умовах, які схиляли їх до цього. Сагайдачний шукав співпрацю, бо хотів нею скористатися, бо відчував себе дуже важливою частиною великої Батьківщини. Хмельницький же пережив особисту кривду, але він побачив, що подібну до його кривди відчувають інші. Він розумів, що будь-які спроби пошуку справедливості шляхом розмов, привілеїв чи судових позовів ні до чого не ведуть, і що єдиний вихід — це показати силу.
Матеріал підготував Назар Олійник