Страшні події на Волині у 1943 році в Польщі називають Волинською різаниною. В Україні воліють говорити про Волинську трагедію. Беззаперечним є факт проведення підрозділами ОУН Бандери та УПА так званої антипольської акції. Польські дослідники її апогеєм вважають події в ніч з 10 на 11 липня 43 року, коли підрозділи УПА при підтримці цивільного українського населення атакували близько 100 сіл, в яких переважало польське населення. Описані події також відомі як «Кривава неділя».
Слід сказати, що жертвами дій УПА на Волині стало, переважно, цивільне польське населення, включаючи жінок, дітей та старців. За свідченнями очевидців, велика частина поляків на Волині була по-варварськи вбита, з використанням таких знарядь як сокири чи коси.
На думку більшості польських істориків, внаслідок атак УПА на Волині в 1943-44 роках загинуло близько 35-40 тисяч осіб. Також є цифра про 60 тисяч осіб. Хоча в польському публічному дискурсі звучать заяви щодо 100 тисяч поляків, загиблих на Волині.
У 2016 році 11 липня встановлено як Національний день пам’яті жертв геноциду вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої.
Українська сторона, не заперечуючи злочинів проти мирного населення, звертає увагу на так звані відплатні акції польського підпілля, зокрема Армії Крайової, в яких гинули тисячі невинних українців і також відмовляється засудити бандерівське крило ОУН і підпорядковану їй УПА як злочинні організації.
Війна Росії проти України і неймовірна підтримка Польщі та поляків України та українців, з одного боку, зменшила гостроту суперечки довкола Волинської різанини, але з іншого, теж зумовила велику надію у польському політикумі, у суспільстві, що важкі сторінки минулого з українцями врешті будуть перегорнуті у відповідності до польського бачення минулого.
До розмови про цю складну і трагічну історію польсько-українських взаємин і їх різне бачення, я запросив двох істориків. З українського боку ним є професор Юрій Шаповал (Національна академія наук України), а з польського — професор Ґжегож Мотика (Польська академія наук).
Передовсім я їх запитав про початки кривавих подій на Волині. Польська історіографія бере відлік від знищення відділом УПА села Паросля, що на Рівненщині, 9 лютого 1943 року, в якому було вбито від 149 до 173 його жителів. Думка з цього приводу професора Шаповала:
Я би не зводив початок цього конфлікту от до цього конкретного такого епізоду. Я би говорив все-таки про давні корені. Оце нас відрізняє від, скажімо, багатьох публікацій в Польщі. Українські дослідники якраз шукають ці корені трошки раніше. І тут можна говорити про, з моєї точки зору, очевидні речі. Цей конфлікт став уособленням боротьби змагання за владу і панування. Самі ці контроверсії польсько-українські мали давні історичні корені, але тут треба сказати про 1930-і роки — це дуже важлива тема. Помірковані елементи українського політичного спектру не хотіли цього загострення. Вони б хотіли пристати на автономний статус в рамках польської держави українців. А радикальні елементи, насамперед, лідери Організації українських націоналістів, яка мала масову підтримку української молоді, говорили лише про незалежну українську державу. І оця різниця між політикою польської держави, яка не змогла знайти правильний баланс в цьому, так би мовити, в двох цих сегментах українського руху, от вона, на жаль, загострила цю ситуацію. Але про сам цей конфлікт найцікавіший момент полягає в тому, що немає однозначного доказу, хто першим розпочав цей конфлікт. Професор Грицак колись трішки печально, але абсолютно реалістично писав, що ми напевно ніколи про це не дізнаємося, але ми маємо результати цього конфлікту. Тому нам потрібно, насамперед, говорити, осмислювати цей конфлікт, і говорити про те, як до нього підходити.
Зі свого боку, професор Мотика погоджується, що треба дивитися на події на Волині в їх історичному контексті, але звертає увагу, що їх хронологія дуже чітка.
Очевидно, що якщо ми хочемо вивчати це явище, то ми повинні дослідити його причини, які всьому цьому передували. Польські історики вказують на те, що на дії УПА мала вплив помилкова, дискримінаційна політика ІІ Речі Посполитої щодо українців. Як також мала свій вплив політика Німеччини і Совєтського Союзу, які, проводячи надзвичайно масштабну репресивну політику, показали українським націоналістам, що реалізація планів етнічних чисток є можливою до виконання.
Натомість, коли ви говорите про село Паросля, то саме з цього села починається антипольська акція УПА. Тобто, операція УПА, рішення про проведення якої прийняло найвище керівництво ОУН і УПА. Йшлося про деполонізацію усієї Волині, Східної Галичини і всіх спірних територій, які сьогодні знаходяться по польський бік кордону.
Паросля була першою жертвою першої сотні УПА. В даному випадку мова йшла про сотню під командуванням Григорія Перегіняка, псевдо «Довбешко-Коробка». Його відділ напав на комендатуру німецької поліції в містечку Володимирець. Ці події у Володимирці вшановує меморіальна таблиця, про це написано у кожній книжці про УПА, виданій в Україні. Натомість там не має мови про те, що сотня безпосередньо після нападу рушила до села Паросля, яке лежало за 10-15 кілометрів звідти і влаштувала там бійню її польських жителів. Саме так розпочалася антипольська акція УПА, яка тривала до 18 травня 1945 року, коли було знищене село Бородиця, що на Люблінщині. І дослівно три дні згодом, 21 травня польське і українське підпілля підписали пакт про неагресію, котрий потім переродився в союз проти комуністів.
Я тут дуже стисло намагався показати, що тут мова про досить складну історію, яка відбувалася, діялася на величезній території досить тривалий час. На жаль, трапляються науковці з цієї важкої і складної історії висмикують із контексту лише якісь факти, і з них намагаються робити самостійні оповіді.
Важливим питання для розуміння Волинської трагедії є плани керівництва ОУН бандерівської фракції щодо польського населення. Виникає питання: чи йшлося про намагання знищити поляків на теренах Волині, а також у Східній Галичині, цілковито, чи ні? Юрій Шаповал приводить тут донесення одного совєтського агента про I конференцію ОУН-Б, яка відбулася восени 1941 року.
Цю конференцію відкрив Микола Лебідь, і вона була скликана з огляду на умови війни. І от, на конференції було поставлене завдання, у зв'язку з початком збройної боротьби за самостійність, підкреслюю, там цитата «за будь-яку ціну розв'язати питання національних меншостей». І там був спеціальний такий пунктик, щодо поляків, от як він звучав, приблизно: «Поляків всіх виселити, давши їм можливість взяти якісь речі з собою. Тих, хто не хоче виїздити — знищувати. Найактивніших ворогів, і серед них всіх членів протиукраїнських організацій — знищити в день перед оголошенням мобілізації. Знищенням буде займатися, в окремих випадках, Cлужба безпеки, а військовим частинам, тобто, власне кажучи тому, що ми потім назвемо офіційно УПА — не втручатися». Ну, а влітку 1943 року цими операціями займалися спеціальні загони УПА.
Але це, я завжди підкреслюю, не повинно кидати тінь на всю УПА. І з іншого боку, ми бачимо АК, спеціальні підрозділи, які займалися так само нищенням українського населення.
Водночас історик звертає увагу на те, що немає документальних доказів про рішення з проведення антипольської акції на Волині і знищення поляків, яке мало б бути прийняте на III конференції ОУН-Б, у лютому 1943 року, на чому наполягає польська сторона.
Ситуація ускладнюється тим, про що завжди треба нагадувати, що немає формального наказу Клима Савура [псевдо Дмитра Клячківського — командира УПА-Північ — прим. ред.] про розв'язання оцієї антипольської акції. Це дуже важлива річ, тому що згадана вами Третя конференція лютого 1943 року, вона в своїй резолюції говорила про оборону українського населення. Вони не говорили про якісь агресивні акції, вони говорили про оборону українського населення. Очевидно, що таке рішення не могло бути прийняте, але хочу просто ускладнити, так би мовити, розуміння цієї проблеми з посиланням на ту обставину, що частина українських дослідників говорить про те, що Клим Савур міг проявити ініціативу. Тобто, він поставив найвище керівництво перед самим фактом, коли вже цей конфлікт почався. Тоді, що з ним треба було робити? Очевидно, що треба було якось визначатися, ну і от вони визначили це завдання щодо оборони українського населення.
Але як ми подивимося на документи, то мушу сказати, от те, що я читав, про оборону цивільного населення говорять українці, представники Української повстанської армії. І про «одветові» акції говорять поляки, так само говорять, що вони обороняють цивільне населення. А в результаті, що з тієї сторони, що з цієї сторони страждало саме мирне населення. Тобто, як говорив один польський дослідник, «не можна вести війну за справедливість абсолютно тільки справедливими методами». Тобто, можна все декларувати, але завжди ти стикаєшся з такою ситуацією, коли ти переступаєш якісь норми. І даному разі Волинська ця різанина є прекрасною ілюстрацією того, що робилося.
Звісно, пропорція жертв різна. Абсолютно, польських жертв очевидно було більше, і тут не підлягає сумніву. Хоча ця генеральна цифра в 100 тисяч, я говорив про це, і писав, що сама пані Ева Сємашко, котра є, так би мовити, авторкою, говорила, що частина з цих цифр — вона тільки оціночна, що це не з'ясовано до кінця, не підтверджено. Про це теж треба говорити. Однак ця цифра в Польщі канонізована. Уже тепер про неї абсолютно автоматично говорять. А я наполягаю на тому, що дослідження і дискусії українських і польських істориків повинні продовжуватися. Ми повинні працювати над цією проблематикою, щоб встановити її деталі, тому що саме в деталях сила, тим більше такого складного конфлікту.
В свою чергу, професор Мотика абсолютно переконаний в тому, що рішення про знищення поляків було прийнято найвищим керівництвом ОУН-Б і УПА.
Польські історики не мають сумнівів, що рішення приймалися на найвищому рівні керівництва ОУН-Б і УПА. Якщо йдеться про питання видання наказів, то від осені 1943 року і аж до кінця, до травня 1945 року, ми все знаємо в деталях. Накази публікувалися, їх знаходили в архівах. Їх підписував командувач УПА в Східній Галичині Василь Сидор «Шелест». Ми знаємо заяву Романа Шухевича «Тараса Чупринки», яка зрештою опублікована в 26-му томі «Літопису УПА», де він відкрито визнає, що у Східній Галичині ведуться антипольські акції.
Суперечка може лише стосуватися першого періоду, першої половини 1943 року на Волині. Тут документів є небагато. Документацію свідомо не вели або ж її знищували. В цьому випадку безпосередніх наказів немає. Ми змушені пов’язувати факти із певними опосередкованими даними, зі свідченнями, опиратися на фрагменти, уривки документів. Натомість, якщо взяти весь масив документів, в тому числі звіти щодо акції 11 липня 1943 року, які мені вдалося відшукати в українських архівах та їх опублікувати, то в них ОУН визнає, що вдалося провести скоординовану операцію проти польських місцевостей. У цих документах оунівці аналізують, в якому районі акція вдалася, а де не надто великі успіхи були. По суті, ці документи не залишають сумнівів, що за всі дії несе відповідальність бандерівське крило ОУН і керівництво УПА.
Ґжегож Мотика також критикує тезу про Волинську різанину як етнічні чистки, які проводила і одна, й інша сторона.
Такого роду оцінка подій на мою думку є неправдивою. Із таким поглядом полемізують польські історики, позаяк з польського боку не було такого наказу. УПА прийняла рішення про деполонізацію усієї Волині і Східної Галичини. З польського боку наказу, який би стосувався такого величезного терену, немає. Польське підпілля такого наказу не видавало. Натомість, справді були накази, щоби як помста за те, що чинить УПА, щоби жертвою нападів польського підпілля були цілі українські села із мешканцями, включно з жінками і дітьми. Хочу це дуже виразно підкреслити, що коли гинуть українські діти і жінки чи невинні чоловіки, то ми маємо справу із воєнними злочинами і злочинами проти людяності. Кожен такий випадок заслуговує на засудження, докладний опис, а всі жертви мають право бути увіковіченні. В цьому всьому немає сумнівів і хочу це твердо підкреслити в цій розмові. Суперечка стосується того, чи можна ставити знак рівності між одним і другим явищем, а не того, чи можна виправдати вбивства жінок і дітей, бо цілком зрозуміло, що ні. А якщо хтось це пробує робити, то чинить неетично, бо так поступати не можна.
А ось, що думає з цього приводу професор Шаповал.
Я часто люблю повторювати, що перша жертва війни — це правда. Очевидно, що ми не склали цю мозаїку повністю, цієї Волинської біди, чи Волинської різанини. Я, наприклад, не боюся вживати цей термін, на відміну від багатьох від багатьох моїх колег українських. Тому, що коли починається такого роду конфлікт, ми обов’язково натикаємося на те, що випливають якісь елементи, випливають асоціальні елементи, випливають кримінальні елементи, випливають садисти якісь. Розбиратися в цій заплутаній картині дуже складно зараз, з відстані років. От, читаючи реляції, наприклад, про те, що робили ліквідаційні загони Армії Крайової, наприклад, я можу сказати, що це жахливі описи. Так само читаючи реляції тих хто вижив з польської сторони, про польські жертви, так само тяжко. Оці звірства — це наслідок самих обставин війни. І ми зараз, коли ми бачимо цю війну Росії проти України, ви можете підтвердити і переконатися наскільки війна розв’язує наймерзенніші людські інстинкти. Очевидно і так тоді було, так було на Волині. Очевидно ніхто там урочисто не оголошував — ми вас вбиваємо за те і те. Очевидно, що це були такі масові вбивства, які мотивувалися поведінкою абсолютно конкретних людей з іменами, прізвищами. Тому варто розбиратися з кожним селом, з кожним населеним пунктом, з кожною «єдносткою» військовою, бо це надзвичайно важливі речі для того, щоб ми картину цю уявили в деталях.
Я також запитав професора Ґжеґожа Мотики, як війна Росії проти України вплинула на бачення поляками ролі, яку відіграла УПА у традиції боротьби за незалежність України.
Знаєте, мені здається, що одночасно із вторгненням Росії в Україну у Польщі все-таки з’явилося розуміння того, що ця упівська традиція боротьби із совєтською владою є важливою для українців, і вони не могли від цього відмовитися. На мою думку, таке певне розуміння серед поляків з’явилося. І теж очевидно, що Україна має право обирати таких героїв, яких вона хоче. Це її цілковите право і розуміння цієї ситуації у Польщі зростає. Натомість проблема полягає у тому, щоби це була повна історія УПА і це питання турбує багатьох осіб, що цю історію, яка не є такою хвалебною, як це було з проведенням антипольської акції, в Україні намагаються і намагалися представити якомога легше, щоб прикрити невигідні факти. Розумію, чому так робилося, з огляду на те, про що ми говорили з Вами на початку. Проте уникання таких невигідних фактів буде вести до того, що при чергових річницях Волині ми знову і знову будемо повертатися до того ж самого.
Треба також підкреслити, що з часу здобуття Україною незалежності було зроблено чимало жестів з українського боку задля примирення в справі Волинської різанини. Одним з останніх таких прикладів є візит голови Верховної Ради України у польському Сеймі, а також недавнє звернення польських і українських ієрархів Римсько-католицької церкви і УГКЦ з закликом до примирення і прощення. Професор Мотика позитивно оцінює такі кроки.
Мені здається, що потрібно якомога більше таких жестів, як дуже добре прийнятий і добре продуманий виступ голови Верховної Ради Руслана Стефанчука у польському парламенті, де він віддав шану жертвам. Це жести, які у Польщі дуже цінують. І я теж під великим враженням від того, що зробили польські і українські ієрархи. Скажу відверто, для мене стала несподіванкою інформація, що вони виступлять у черговий раз зі спільним зверненням і що вони будуть спільно молитися не лише у Варшаві, але й в Луцьку, але теж у Парослі, про яку ми вже згадували. Тобто, що буде спільна молитва у польському селі, яке було першим знищене. І про цей жест треба пам’ятати.
Поруч з цим польський історик має теж критичні і дуже гострі зауваження.
Українська громадська думка повинна поставити перед собою запитання: чи справді українці розрахувалися у всіх цих питаннях, а якщо так, то чому й надалі є заборона ексгумацій? Чому немає цвинтарів, де були б поховані жертви, поляки, закатовані УПА на Волині у 1943 році? Чому всі ці речі викликають такий спротив з українського боку? Засадничо, це питання, які я маю поставити вам. І я би просив, щоби ви донесли їх українській громадській думці, українським науковцям, політикам. Я думаю, що кожен відповідає за те, що він робить сам. І це нехай українські колеги вирішують самі, чи вони в достатній мірі розрахувалися за дії УПА, чи може ні.
Професор Юрій Шаповал теж вважає, що є цілий ряд проблем, які лежать по стороні українців, зокрема це справа ексгумацій.
Я стикався з такою точкою зору, коли поляки оголошують, що жертви були з їхнього боку. З іншого боку, є певна частина українського суспільства, і окремі дослідники, котрі так само оголошують, що тільки українці були жертвами. Це не та позиція. Мені здається, що оце усвідомлення обопільності і великої кількості цих жертв, якщо навіть ми говоримо про десятки тисяч, все одно це жахливі речі. І тому для мене це питання ексгумацій не може бути предметом змагання, предметом докорів. Тому дозволяти ексгумації, не дозволяти — це з моєї точки зору взагалі речі абсолютно неприйнятні. Друга частина — я абсолютно критично налаштований до того, що діється в Україні тому, що в Україні серйозно цими питаннями ексгумацій волинських жертв, українських навіть жертв, ніхто не займається. А тому шантажувати, скажімо, польську сторону, виставляючи якісь вимоги, — це абсолютно неправильно. Це контрпродуктивний шлях. Ексгумації — це свята справа, і вона мусить проводитися.
Професор Шаповал теж критично оцінює роль Інституту національної пам’яті України в питанні Волинської різанини.
Ми не маємо єдиної державної програми, в рамках якої була б досліджена ця Волинська біда, а це завдання українського Інституту національної пам’яті, в першу чергу, на мою думку. Значить якісь є сили, які не хочуть цього, які тільки дорікають полякам, що от вони не такі, вони не мають права на ексгумацію. Ну, то робіть ви тоді щось — активізуйте ці зусилля! Так що мені здається оце змагання, і оці взаємні підозри якісь — це не той шлях тут, ми не можемо цим шляхом іти.
А я дякую за розмову про трагічні події на Волині у 1943 році польському історику, професору Ґжеґожу Мотиці та українському історику, професору Юрію Шаповалу.
Матеріал підготував Назар Олійник