1989 рік став переломним в новітній історії Центрально-Східної Європи загалом, і Польщі зокрема. Це був карнавал революцій і падіння комуністичних режимів.
У випадку Польщі це були три події, які мали колосальне значення для майбутнього країни. По-перше, це переговори, що увійшли в історію під назвою «Круглий cтіл», які почалися 6 лютого і завершилися 5 квітня 1989 року. Комуністична влада і більша частина опозиції досягли порозуміння про легалізацію «Солідарності», яка вистояла в часи воєнного стану і проведення перших після Другої світової війни частково вільних виборів, які стали другою віхою. Комуністи собі гарантували аж 65% мандатів до Сейму, нижню палату, яка була конституційно важливішою від Сенату, верхньої палати. Голосування тут мало пройти цілковито вільно. Окрім того, прихильники режиму мали право боротися за решту 35% мандатів в Сеймі.
Перший тур виборів відбувся 4 червня того ж року, в якому взяло участь 62% виборців, став розгромом для Польської об'єднаної робітничої партії і її сателітів. Громадський комітет «Солідарність» на чолі з Лєхом Валенсою отримав 92 місця в Сенаті, а решту 8 місць представники опозиції отримали в другому турі. «Солідарність» здобула 160 зі 161 місць в Сеймі. Таким чином, поляки висловили свою цілковиту недовіру комуністичній владі.
Власне червневі вибори 89-го року стали однією з найважливіших ланок в розкладі комунізму в Польщі. Наступною ланкою стало утворення 24 серпня 1989 року першого демократичного уряду на чолі з Тадуешем Мазовєцьким. Щоправда комуністи залишили за собою новостворений пост президента ПНР, який зайняв генерал Войцєх Ярузельський, відповідальний зокрема за введення воєнного стану. Проте вже 22 грудня 1990 року на основі вільного голосування першим президентом демократичної Польщі, ІІІ Речі Посполитої, став Лєх Валенса.
До розмови про червневі вибори 89-го року я запросив професора Анджея Фрішке з Польської Академії Наук.
Отож, сьогодні з висоти часу розгромна поразка комуністів на тих виборах здається прогнозовано банальною. Але чи так це сприймали сучасники і учасники тих подій?
Звичайно, результат не був відомий наперед. Самі вибори 4 червня були безпрецедентними в історії комуністичних країн, в тому числі це стосується Польської Народної Республіки. В країнах, керованих комуністами, ніколи не відбувалися вибори, на яких люди могли робити вільний вибір.
Зрозуміло, ці вибори були обмеженими. Лише у випадку третини місць в Сеймі можна було провести цілковито вільні вибори і проголосувати за тих, кого компартія не підтримувала. Проте можна було вільно обирати Сенат, всі 100 місць. Одним словом, сам принцип тих виборів була справжнім переворотом в практиці держави, керованої однією партією.
Очевидно, що результати тих виборів не мусили бути такими, якими вони були. Компартія розраховувала на те, що здобуде більшість місць в Сенаті чи принаймні половину місць. Комуністи теж надіялися, що на місця тої 1/3 в Сеймі вдасться провести довірені особи. Проте це виявилося ілюзією.
Ці вибори опозиція змогла виграти завдяки величезній мобілізації впродовж двох місяців. Практично з нуля було створено електоральний апарат, вдалося достукатися до мільйонів людей і донести їм не лише свою програму, але й серед маси кандидатів вказати на тих, хто представляв команду «Солідарності». Цій меті служили плакати з Лєхом Валенсою. Практично кожен кандидат «Солідарності» мав на плакаті фотографію з ним. Вдалося досягти високої суспільної мобілізації. Хоча тут треба додати, що понад третина осіб з правом голосу не пішла на вибори і не захотіла взяти участі в цьому електоральному акті.
Нераз схематично представляється, що демократична опозиція була представлена лише Громадським комітетом “Солідарність”, який боровся з комуністами і їх партіями та рухами сателітами. Проте теж був інший табір опозиції. Передовсім, маю тут на увазі “Солідарність, що бореться”, Ліберальну-демократичну партію «Незалежність», «Федерацію молоді, що бореться». Ці організації закликали до бойкоту виборів. Вони виступали лише за цілковито вільні вибори і повне повалення комунізму. Що можна сказати про таку альтернативу?
Це була цілковита фікція. Перелічені Вами сили були вкрай малопопулярними. Складно це оцінити, але про більшість з них ніхто не чув. «Солідарність, що бореться» була угрупованням, яке головним чином діяло у Вроцлаві. В інших воєводствах були якісь окремі діячі. Це не була ніяка там альтернатива.
По суті, весь рух «Солідарность» від 1980 року, який потім діяв нелегально під час воєнного стану був зосереджений довкола стягу «Солідарності» як такої і довкола Лєха Валенси як загальновизнаного лідера. Це визнання стосувалося не лише суспільних мас і світу, але також тут мова і про Католицьку церкву, котра тільки таку, а не якусь іншу «Солідарність» визнавала.
І взагалі, згадана альтернатива була лише уявною, позаяк альтернативи просто не було. Згадані Вами партії і невеликі політичні групи не мали ніякого значення. Певне значення мала робоча група «Солідарності», тобто група лідерів профспілки з часів 1981 року. Ця група збунтувалася проти Лєха Валенси. Проте у всій цій грі 89-го року це був цілковитий маргінес.
Чи був реальним сценарій завдати цілковитої поразки комунізму без будь-яких домовленостей?
Чи був реальним сценарій про який заявляли ці люди? Властиво, то невідомо про що вони говорили. Вони стверджували, що не можна домовлятися з комуністами і що це принципово неможливо. Однак у них не було ніякого плану. Це все було зі сфери моральних жестів, аніж щось пов'язане з політичною практикою. В Польщі не було умов для революції, кривавої та брутальної, яка б повалила систему влади зі всіма її спецслужбами, міліцією та армією. В такому випадку – це була б ідея громадянської війни. Навіть ці радикали не хотіли громадянської війни. Вони просто вважали, що комуністи обдурять. В їхніх очах, це крило «Солідарності» на чолі з Валенсою, яке пішло на виборчий компроміс, буде обігране комуністами і обдурене, а в такому випадку люди відвернуться від історичних лідерів «Солідарності» і підтримають крайніх радикалів. Мені здається, що вони могли лише розраховувати на те, бо це були малі і дуже слабкі угрупування.
Ви тут не згадали найважливіше угрупування цієї частини опозиції, яка критикувала Круглий стіл і червневі вибори 1989 року. Йдеться про Конфедерацію незалежної Польщі. Це була найбільша сила радикальної опозиції. Зрозуміло, що Конфедерація незалежної Польщі не вступала в перемовини з комуністами в рамках Круглого столу та не брала участі у виборах. З іншого боку, це не була цілковито безвідповідальна сила. Це угруповання намагалося організувати радикалів, з надією, що хід подальших подій зміцнить цей табір опозиції. Проте, в кінцевому підсумку Конфедерація незалежної Польщі не пішла на гостру атаку тої команди, яка виграла червневі вибори.
В тіні голосування 4 червня перебуває ІІ тур виборів 18 червня, явка на який склала лише 25%, і події, що мали місце після І туру. Комуністи були вражені вкрай поганим для них результатом голосування і почали шантажувати Громадський комітет «Солідарності». І між двома турами відбулося безпрецедентне –були внесені зміни у виборче законодавство на користь режиму. Самі ж представники «Солідарності» навіть змушені були агітувати за такі одіозні фігури як Станіслав Цьосек, який був представником центрального апарату партії. Чому так сталося?
Я би тут використав трохи інші слова. Ніхто не шантажував «Солідарності». Не можна сказати, що їх шантажували. Це не був шантаж. Була проблема, яка виникла з огляду на те, що було 35 мандатів в рамках звичайних виборів 4 червня в рамках так званого крайового списку. Там були всі лідери Польської об'єднаної робітничої партії. Під час голосування виборці віддавали свій голос за чи проти цього крайового списку. В результаті виявилося, що понад половина голосів була проти цього списку. Таким чином, вибори відбулися, а мандати було поділено. Проте вже було відомо, що в Сеймі буде бракувати 35 чи 33 мандатів, бо дві людини пройшли в парламент. Таким чином, з огляду на це не було конституційної кількості депутатів Сейму. Поза сумнівом, це була серйозна проблема, яку потрібно було якось вирішувати, позаяк Сейм не міг бути сформованим з огляду на відсутність 33 депутатів.
І тому було проведено дуже ризиковану з точки зору права операцію. Були внесені зміни в положення виборчого законодавства, щоб дозволити обрання цих 33 парламентарів. Зрозуміло, що їх обрання не порушувало головних домовленостей Круглого столу щодо того, скільки депутатів має залишатися за коаліцією Польської об'єднаної робітничої партії, Об'єднаної польської селянської партії, Демократичної партії і ще декількох католицьких груп. Однак обрання цих осіб не було можливе без підтримки «Солідарності». Тому ці особи, які вже програли вибори, серед іншого згаданий вже Цьосек, вони вже в Сейм не пройшли. На ті 33 місця комуністами були виставлені переважно якісь місцеві та суспільні діячі. Більшість з них отримала підтримку людей «Солідарності». Потім ці люди опинилися в клубі Союзу демократичної лівиці чи Польської селянської партії. Проте це не були якісь лідери чи тверді комуністи.
Звичайно, все це було суперечливим, позаяк для цього було потрібно змінювати виборче законодавство між І і ІІ туром голосування, що є в світлі права неймовірно сумнівним. Проте якби цього не зробили, то ми б мали Сейм вкрай сумнівний з точки зору права. Це була дещо безвихідна ситуація.
Вибори 4 червня 1989 року є одним з основоположних міфів ІІІ Республіки Польща. Довкола них політичні сили ведуть запеклу суперечку. Якщо само падіння комунізму оцінюється позитивно, то у випадку виборів 4 червня все виглядає цілковито по-іншому.
Права сторона політсцени, передовсім партія «Право і Справедливість», вже не кажучи про ультраправу Конфедерацію, гостро критикує ІІІ РП за її посткомуністичну природу, закликаючи до утворення IV РП, а Лєха Валенсу вважаючи зрадником і комуністичним агентом.
Прикметно, що засновники цієї партії брати Лєх і Ярослав Качинські виводяться з «Солідарності» і частково брали участь у перемовинах з режимом Ярузельського.
Чи існує можливість мінімального історичного консенсусу політиків щодо виборів червня 1989 року чи все ж польсько-польська війна пам’яті й надалі триватиме?
Побоююсь, що більш реальним є друге. Звісно, повинен сказати, що я тут не є безстороннім спостерігачем, а учасником цих суперечок серед істориків й історичних публіцистів.
Я не бачу жодної розумної альтернативи виборам 4 червня і великому компромісу, який приніс 89-й рік. Я – патріот ІІІ Речі Посполитої і вважаю, що держава є для всіх її громадян, а не тільки для однієї партії, навіть якби вона мала гарну програму.
На мою думку, найважливішою справою в політиці є дбання про гідне місце для держави на міжнародній сцені. Всі ті радикальні концепції, про які Ви згадували, передбачали цілковите ігнорування міжнародних взаємин Польщі та її тогочасної залежності від Совєтського Союзу. Принагідно, зверну увагу, тоді ще існувала, до прикладу, Німецька Демократична Республіка. Я вважаю, що опоненти несуть несусвітні дурниці. І, звичайно, це вже не кажучи про життєві обставини мільйонів поляків в ті часи, ситуацію економіки, глибину кризи, висоту інфляції і про багато-багато економічних проблем, які вимагали, щоб взятися за їх вирішення. Потрібно було будувати нормальні умови життя для суспільства, а не вести громадянську війну. Всі ці візії, про які Ви згадали, по суті, передбачають, що треба було піти на громадянську війну. От тільки не надто розумію з чим можна було на це йти. Адже, всі збройні сили, підрозділи міліції були на боці влади, а нашому боці нічого цього не було. Тому всі ці балачки це цілковиті нісенітниці, які зумовлені лише несприйняттям та ненавистю до ІІІ РП.
Матеріал підготував Назар Олійник
