«Важко не мати симпатій до поляків, якщо трохи пізнати їхню історію». «Я маю відчуття місії, розповісти світу про Польщу», — ці слова належать світової слави британському історику професору Норману Дейвісу. Він автор, між іншим, таких праць: «Європа. Історія», «Боже ігрище. Історія Польщі», «Острови. Історія», «Європа бореться 1939—1945. Не така проста перемога» та багатьох інших книжок.
Норман Дейвіс, який народився у 1939 році, продовжує плідно працювати. Минулого року вийшла його монументальна монографія «Галичина. Ненаціональна історія».
До Вашої уваги фрагменти із зустрічі професора Дейвіса з читачами на цьогорічному Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві, де він розповів про початки свого захоплення польською минувшиною, про Галичину і про свої думки щодо війни росії проти України.
Отож, як не парадоксально, але випадкова поїздка до комуністичної Польщі в 1962 році стала ключовою у зміні наукових зацікавлень 23-літнього британського студента-історика Оксфордського університету, який хотів займатися історією росії, але не зміг потрапити в Москву. З огляду на збіг обставин, юний Норман Дейвіса зацікавився Польщею та її минулим.
Ось як про це згадує видатний історик, який вже декілька десятиліть живе у Кракові, має дружину польку та подвійне польське і британське громадянство:
— Наша група не отримала візи. Я тоді мав нагоду в Оксфорді вивчати російську мову. В анкеті я вказав, що мета поїздки не навчання, а туристична поїздка в Москву. Ми візу не отримали і вся наша група приїхала до Польщі. Це все була велика імпровізація. Проте це були прекрасні обставини, які змінили моє життя, зокрема інтелектуальне.
Коли нам відмовили у візі до Совєтського Союзу, то ми пішли до генконсула ПНР в Лондоні, але без особливої надії. Наш керівник пішов до консула і запитав його чи буде згода, щоб ця група студентів поїхала до Польщі. Консул вийшов і сказав, що кожен, хто не отримав візи до СССР, буде дуже добре прийнятий в Польщі. І це був консул ПНР! Це показує, яка була дійсність.
Можна сказати, що моє зацікавлення Польщею почалося з цього моменту, коли почув таке.
Ще один спогад Нормана Дейвіса з тих часів. Під час відвідин польської столиці екскурсовод категорично уникала теми Варшавського повстання.
— Вона дуже хотіла про це розповісти, але мала сурову вказівку цього не робити. Проте, ми так мучили її питаннями, що вона врешті відвела нас до парку, щоб пояснити чим було це повстання. Нам перед цим показували Старе місто і в нас було питання, що трапилося та чому довкола одні руїни. Ця жінка хотіла нам просто сказати: «Війна», а ми хотіли дізнатися трохи більше.
І власне тоді я дізнався, що велика частина польської історії була таємною та закритою і це, звичайно, пробудило мою цікавість.
Історик відзначає, що довгий час Варшавське повстання було незнаною темою на Заході.
— Не знаю, чи можна говорити, що ця тема не існувала, але Варшавське повстання було в тіні повстання у Варшавському ґетто.
Дещо про радість автора. Коли я почав працювати над повстанням 1944 року, то Інтернет тоді лише робив свої перші кроки. Якщо ви вписували «Warsaw Uprising» («Варшавське повстання»), то без якихось винятків висвітлювалася інформація про повстання у Варшавському ґетто. Проте декілька років згодом, після видання моєї книжки «Постання’44» я вписав теж саме в пошуковик і вже з’явилася інформація про Варшавське повстання. Я теж відкрив, що змінилася назва повстання в ґетто, яке тепер англійською називалося «Warsaw ghetto Uprising», після якого рік потому спалахнуло Варшавське повстання. І так повинно бути, і так є до сьогодні. Проте раніше все це було заплутане.
Прикметно, що Норман Дейвіс в часи комунізму в Польщі зіштовхнувся з цензурою. Його книжки не могли публікуватися у ПНР.
— В 1981 році я написав «Боже ігрище. Історія Польщі» без надії на те, що книжку опублікують у Польщі. Проте все змінилося у 89-му році. Пам’ятаю, що останній міністр культури ПНР дозволив видати мою книжку. Тобто видавництво «Znak» отримало дозвіл включити її у свої видавничі плани. Цензура ПНР дала своє добре, але було продовження. Книжка мала пройти через совєтське посольство. Згодом я отримав лист, що вони все приймають, але за винятком двох сторінок про Івана Грозного. Не можна було чогось поганого писати про Івана Грозного. І це багато про що говорить. Цей російський націоналізм, який сьогодні має повторення вже за путіна, є константою.
Професор Дейвіс звертає увагу, що не так ще давно в західних академічних колах і наукових осередках історія Польщі була дуже слабо представлена.
— Польська історія у такому американському університеті, як Стенфорд, була незнана. Знань про неї було мінімум і були групи інтересів, які були зацікавлені в такій ситуації.
Варто додати, що багато з іноземних дипломатів, які їхали з дипмісією до Польщі, мали в своєму багажі «Боже ігрище» Нормана Дейвіса. Ось, що він сам думає про один зі своїх бестселерів:
— Я думаю, що ця книжка, яка була готова до друку, коли ПНР припинила своє існування, завдячує багато в чому директору видавництва «Znak» Яцеку Возьняковському. Він переклав ці два томи у 80-х роках без надії, що вона вийде друком у якісь близькій часовій перспективі. Проте вже скоро все змінилося і увесь світ дізнався, що Польща має історію.
Остання книжка професора Дейвіса — це «Галичина. Ненаціональна історія». Це метанаратив про дуже важливий для українців, поляків та євреїв історичний регіон, який у період Габсбурзької монархії мав два адміністративні та культурно-політичні центри — Краків (Західна Галичина) та Львів (Східна Галичина).
Книжка починається від часу створення Королівства Галичини і Лодомерії у 1772 році, тобто коронного краю у складі Австрійської імперії, і завершується вже в часи після Другої світової війни. Назва останнього розділу «Міф і пам’ять». Книжка вийшла під кінець минулого року у Польщі, налічує близько 850 сторінок, дуже багато ілюстрована і готують її англійське видання.
Говорячи про своє останнє дітище, Норман Дейвіс підкреслює, що в нього з самого початку зацікавлення історією Польщі було бажання написати щось велике про Галичину.
— Якось я подумав, що настав час написати якусь більшу книжку і щоб це був не лише мій опис та оповідь, але я додав масу свідчень, щоденників поляків, австрійців, євреїв, українців. Це навіть краще, ніж оповідь історика, передає смак минулого. Це життя людей в певному контексті. Я власне так і зробив, бо Галичина 100 років тому була зовсім відмінною від сьогоднішньої Польщі. Сьогодні польський читач живе в гомогенній в етнічному плані країні. В Галичині було навпаки. Там жили поляки, українці, євреї, було трохи німців і австрійців тощо. Вони жили поруч. Це спільне співіснування було суттю Галичини.
Дослідник поділяє тезу про Галичину як про «український П’ємонт», тобто надважливий осередок для національного відродження у другій половині ХІХ століття і особливо на зламі ХІХ і ХХ століть.
— Галичина була тим місцем, де, не скажу, що націоналізм, але українська ідентичність розвинулася. Дуже багато українців з підросійської України поїхали до Львова, бо там можна було вільно друкуватися, мислити і думати. Це була колиска українського руху. Це був теж трагізм ситуації, позаяк цей факт зумовлював конфлікт з поляками. Проте сучасні українці порівняно мало знають про все це. Не скажу, що мова про початок українського руху, але це головний пункт в історії розвитку української ідентичності. Сьогодні путін спричинився до зміни ситуації. Путін багато зробив для розвитку української ідентичності. Ніхто ще цього не розуміє, але він зміцнив її. Ця ідентичність була слабка і поділена. Зараз байдуже, що буде відбуватися на цій війні, бо Україна тепер вистоїть.
Британський історик переконаний, що путіну не під сили проковтнути та перетравити навіть частину України і що він приречений на поразку.
— Я з самого початку вважав, що росія набагато слабша, ніж ми думаємо. Те, що пробує робити путін, у мінімальній мірі реалізується у порівнянні з його цілями. Він хоче відбудувати Совєтський Союз, а відбудував менше 1%. Трохи захопив території в Грузії, а сьогодні трохи захоплено в Україні. Його проект безперспективний.
Матеріал підготував Назар Олійник