Незважаючи на те, що з часу антипольської операції ОУН-УПА на Волині пройшло вже понад вісім десятиліть, ця тема продовжує залишатися нерозв’язаною і токсичною проблемою у відносинах між Польщею і Україною, яка, щоправда, відійшла на другий план на тлі повномасштабної війни Росії проти України.
Події 1943 року на Волині в Польщі прийнято називати не інакше, як «Волинська різанина». Вважається, що апогей припав у ніч з 10 на 11 липня, коли, за даними польських істориків, підрозділи УПА при підтримці місцевого українського населення атакували близько 100 сіл, де переважали поляки.
За підрахунками Інституту національної пам’яті Польщі, внаслідок деполонізаційної операції УПА на Волині в 1943-44 роках, яка потім охопила Східну Галичину, було вбито від 40 до 60 тисяч осіб, а в Галичині 20-40 тисяч. Українські дослідники вважають ці дані завищеними, але водночас вони не провели глибокого аналізу і не представили якісь свої вірогідні підрахунки.
Більшість українських істориків ставить під сумнів факт скоординованого удару в ніч проти 11 липня, який польська сторона називає «кривавою неділею». Українська сторона говорить про обопільні, часто незаплановані етнічні чистки, але визнає, що абсолютною більшістю їх жертв на Волині були поляки. Не підлягає сумніву те, що жертвами дій ОУН-УПА на Волині стало головним чином цивільні, включаючи жінок, дітей та людей похилого віку. Значна частина поляків на Волині була жорстоко вбита, з використанням таких знарядь, як сокири чи коси. Принаймні декілька тисяч українців загинули на Волині від рук Армії Крайової і польського підпілля у не менш жорстоких так званих «відплатних акціях».
У 2016 році Сейм Польщі встановив 11 липня Національним днем пам’яті геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян ІІ Речі Посполитої. Зі свого боку, українська сторона вважає, що не можна говорити про запланований геноцид щодо поляків, і вважає, що слід вести мову про взаємні злочини проти мирного населення, як з боку УПА, так і АК й інших формувань, а самі події Другої світової війни не розглядати без відриву від історичного контексту, зокрема дискримінаційної і репресивної політики щодо українців у міжвоєнний період і бажання обидвох сторін після закінчення війни претендувати на спірні землі Волині і Галичини.
Ось до прикладу думка професора Юрія Шаповала з Національної академії наук України:
«Цей конфлікт став уособленням боротьби, змагання за владу і панування. Самі ці контроверсії польсько-українські мали давні історичні корені, але тут треба сказати про 1930-і роки — це дуже важлива тема. Помірковані елементи українського політичного спектру не хотіли цього загострення. Вони б хотіли пристати на автономний статус в рамках польської держави українців. А радикальні елементи, насамперед, лідери Організації українських націоналістів, яка мала масову підтримку української молоді, говорили лише про незалежну українську державу. Але про сам цей конфлікт найцікавіший момент полягає в тому, що немає однозначного доказу, хто першим розпочав цей конфлікт».
Слід зазначити, що проблема сприйняття польсько-українського конфлікту періоду ІІ світової війни в Польщі є гострою не лише з огляду на його вкрай жорстокий характер, десятки тисяч жертв і пам’ять про них, але теж з огляду на історичну політику України. Після перемоги Революції гідності і початку російської гібридної агресії осердям української історичної політики є глорифікація ОУН-УПА та їх лідерів — Степана Бандери і Романа Шухевича. Проте такий вектор історичної політики жодним чином не спрямований проти поляків чи пов’язаний з кривавими подіями на Волині і Галичині. Йдеться про героїчний культ незламної боротьби проти совєтської окупації і боротьбу за українську незалежну державу. Слід відзначити, що ряд польських істориків, зокрема професор Рафал Внук, визнає УПА силою, що боролася за незалежність України. Вони підкреслюють виняткову брутальність і жорстокість польських «відплатних акцій» на Волині, але водночас однозначно вважають її дії щодо поляків етнічними чистками і геноцидом.
На закінчення варто ще торкнутися питання вибачень України за «Волинську різанину». Поширеною є теза, яку особливо любить тиражувати російська пропаганда, що нібито українська держава досі не вибачилася за Волинь. Насправді, таких жестів не бракувало. Можна тут згадати про спільну заяву президентів України і Польщі Леоніда Кучми та Алєксандра Кваснєвського в 2003 році у зв’язку 60-річницею Волинської трагедії. «Схиляючи голови перед жертвами злодіянь та всіх трагічних подій, що мали місце в нашій історії, ми знову і знову висловлюємо переконання, що взаємне прощення — це шлях до повного примирення сьогоднішніх і майбутніх поколінь українців і поляків», — йшлося в зверненні глав двох держав.
Тоді, напередодні, Верховна Рада України ухвалила постанову, в якій зазначалося, що події 1943-го року — це трагедія як для польського, так і для українського народів.
Можна теж згадати виступ президента Петра Порошенка в польському Сеймі в грудні 2014 року.
«Всі ми пам’ятаємо слова Святого Папи Римського Іоанна Павла Другого, який ще напередодні шістдесятої річниці Волинської трагедії казав: «Якщо Бог простив нам у Христі, тоді треба також людям віруючим простити взаємні кривди та просити прощення власних провин». Ми маємо докласти всіх зусиль для подальшого примирення і єднання наших братніх народів. (Оплески).
Дорогі Друзі, дуже важливо шукати історичну правду та істину, не політизуючи складні сторінки нашої історії. Я закликаю і українців, і поляків шанувати пам’ять про полеглих на території обох країн».
Минулого року в польському парламенті мав виступ голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він теж віддав шану жертвам Волині. Так само не бракувало жестів вибачення і примирення з боку чинного глави української держави. У 80-річницю Волинської трагедії президенти України та Польщі, Володимир Зеленський і Анджей Дуда, зустрілися на Волині, в Луцьку, і взяли участь у спільних заходах із вшанування пам'яті жертв Волинської трагедії. «Разом вшановуємо всіх невинних жертв Волині. Памʼять нас єднає. Разом ми сильніші», — наголосив тоді Володимир Зеленський.
Безумовно, що до цілковитого примирення в питанні польсько-українського конфлікту часів ІІ світової війни ще далеко, але пройдений за останні два десятиліття шлях наповнює оптимізмом і дає підстави говорити, що до примирення вже ближче.
Матеріал підготував Назар Олійник