«Німці поставили нас по четверо і розстрілювали з пістолетів пострілом у потилицю. Я була на останніх днях вагітності. Незважаючи на мої благання, що в мене маленькі діти, німці не проявили милосердя. Я пролежала три дні в калюжі крові поміж трупами і на третій день втекла».
Це фрагмент запису Польського радіо 1965 року з інтерв’ю з Вандою Люр’є, яка розповіла як їй вдалося вижити під час масових розстрілів німцями в варшавському районі Воля 5—7 серпня 1944 року. Ці події відбулися під час Варшавського повстання, на чолі якого стала підпільна Армія Крайова, яка представляла польський легітимний уряд у вигнанні.
5 серпня Ванда Люр'є, яка тоді була на дев'ятому місяці вагітності, разом зі своїми трьома дітьми, а також із сотнями інших людей, була загнана гітлерівцями на територію заводу «Урсус», де відбувся розстріл. Сини і донька були вбиті німцями, а вона сама вижила.
Оцінюють, що за два дні німці під загальним командуванням генерал-лейтенанта Гайнца Райнефарта вбили від 40 до 60 тисяч мешканців Волі — це найбільш масовий одноразовий злочин проти цивільних у Європі в період Другої світової війни. Всього під час збройного виступу у польській столиці, який тривав 63 дні, німці вбили від 150-200 тисяч цивільних. Потім почалося знищення решток міста.
Проте наскільки усталене окреслення «різанина на Волі» передає суть тих страхітливих подій 5—7 серпня 1944 року? Чи не більш відповідним визначенням тут є екстермінація? Це запитання я адресував Пьотру Ґурштину, автору книжки «Різанина Волі. Непокараний злочин» — найбільш ґрунтовної книжки на цю тему, перше видання якої вийшло 10 років тому.
— Є так, як Ви кажете. Це окреслення вже закріпилося і важко боротися з чимось, що вкорінилося у загальній свідомості. Проте, якщо мова йде про суть справи, то Ви — праві. Це було типове для Третього Рейху вбивство в промислових масштабах, яке було проведене організовано і впорядковано. Там не було якоїсь спонтанності. Це не був вибух якихось емоцій серед німецького війська. Це був наслідок наказу. Потім накази були інші й одразу ж ці вбивства припинилися.
Наказ про знищення мешканців Варшави був виданий особисто Гітлером, а Гімлер вже передав його далі. Гімлер описував свою розмову з Гітлером, зазначаючи фюреру, що, з одного боку, повстання поставило німців у скрутне становище, але, з іншого боку, наголосив, що це прекрасна нагода, щоб розправитися з поляками, з віковічним ворогом, і вирвати їм серце, стерши з лиця землі їхню столицю і знищивши її мешканців.
— Абсолютно правильно. Це було результатом того ставлення до поляків, яке тоді панувало в Німеччині, але й загалом до вихідців зі сходу. Особливо це стосується тогочасної Білорусії і виняткової жорстокості щодо її мешканців, які не були ворогами Третього Рейху, а лише хотіли вижити в цьому конфлікті. Теж саме можна сказати про ту частину України, яка лежала на схід від Збруча, де теж екстермінація мала масовий масштаб. Тут був спільний знаменник — ворожість щодо жителів країн, розташованих на схід від Німеччини, особливо слов’ян. Ця ворожість наростала в Німеччині з ХІХ століття, а нацистська ідеологія вивела цей шовінізм на рівень, який можна назвати турбошовінізмом, тобто він дуже сильно загострився. Це було видно не лише по тих, хто віддавав накази, маю на увазі Гітлера, Гімлера чи командирів, які були безпосередньо відповідальні за ці злочини. Дуже часто це було видно по рядових солдатах і поліцаях. Вони охоче виконували ці накази і не мали якихось особливих застережень вбивати жінок і дітей.
Історик підкреслює стрімкий характер німецької операції.
— Тут треба зазначити, що збереглося дуже багато свідчень. Окрім тих декількох десятків тисяч вбитих, декілька тисяч чи може навіть кільканадцять тисяч вижило, тобто ці люди все це бачили. Скажімо, вони були поранені під час розстрілу, а потім вилізли з під гори трупів або куля їх просто оминула, а людина впала на землю у відповідний момент. Теж були випадки, коли німці в останній момент перестали розстрілювати, бо наказ було змінено. Цих свідчень дуже багато і вони дозволяють добре відтворити те, що відбулося. Все йшло година за годиною. Німецькі війська і поліція, які прибули 5 серпня із західного напрямку, з округу «Варта», сьогодні це околиці Познані. Це були польські терени, які безпосередньо включили до складу Рейху. Вони прибули залізничним транспортом в ніч з 4 на 5 серпня. Перечекали ніч десь на околицях Варшави. Зранку, десь близько 10-ї години все почалося. Якщо накласти часову шкалу на карту міста, то ми побачимо як цей злочин розповзається по Варшаві година за годиною. Це все виглядало як потік, що вказує на, так би мовити, промисловий характер злочину і свідчить про те, що це відбувалося з холодним розрахунком.
Особливою жорстокістю відзначилися ударна група СС «Дірлеванґер» під командуванням Оскара Дірлеванґера і колабораціоністи з РОНА. Пьотр Ґурштин розповів про роль цих формувань в бійні на Волі.
— Це парадокс. Звичайно, дірлеванґерівці — це були виродки, часто кримінальні злочинці, але не тільки. Там було багато солдатів, які потрапили в цей підрозділ за якесь дисциплінарне порушення. Потім на них пробували перекинути відповідальність. Мовляв, що за злочин відповідальними були ці кримінальники та мародери. А так не було. Вони, звичайно, вчинили масу військових злочинів, але вони не брали участі у геноциді. Це був фронтовий підрозділ, який воював з повстанцями, безпосередньо, на першій лінії фронту. Цей підрозділ не міг брати участі в екстермінації, позаяк був зайнятий боротьбою з повстанцями, причому, підкреслюю, що під час цього дірлеванґерівці чинили військові злочини. Натомість, парадоксально, але розстріли на Волі провів такий собі збірний батальйон поліції. Цей підрозділ складався з резервістів, людей середнього віку, цивільних, яких мобілізували в поліцію. В цивільному житті вони були чиновниками, дрібними торгівцями, ремісниками, тобто звичайними людьми. Вони займалися розстрілами, бо не були здатні на фронтові бої. В них був слабкий вишкіл, слабка фізпідготовка, погане озброєння. Натомість вони підходили для розстрілів жінок і дітей. І це вони вбили більшість мешканців Волі.
Натомість РОНА (Російська визвольна народна армія) під командуванням Броніслава Каміньського оперувала на терені Охоти. Це сусідній район. Там теж розгорнулися події, які називають різаниною Охоти. Проте бійня на Волі затьмарила те, що відбувалося в районі Охота, хоча там теж загинуло десь кільканадцять тисяч людей.
РОНА — це було колабораціоністське російське формування на німецькій службі, яке було використано для придушення повстання у Варшаві. Боєздатність цієї одиниці була обмеженою. Звичайно, РОНА воювала на першій лінії фронту, але німці не були задоволені рівнем її бойового духу і боєздатністю. Але вони себе виправдали як орда, яка мордує беззбройних цивільних.
Яскравим символом гітлерівського варварства для Заходу є французьке село Орадур-сюр-Ґлан чи чеське селище Лідіце, а якими є знання і усвідомлення про Волю — найбільш масове одночасне вбивство цивільних у Європі в часи Другої світової війни?
— Ці знання дуже невеликі. Знання звичайно збільшуються. Якщо йдеться про істориків, котрі займаються Другою світовою війною, то вони вже знають про Волю. Вже якихось кільканадцять років американські, британські, а також німецькі історики про це знають. В Німеччині опрацювання цієї теми є сумлінними і мериторично правильними, але це вузький науковий обіг. Широка громадська думка має тут дуже невеликі знання. Я це спостерігаю на прикладі статей у Вікіпедії, тобто на прикладі найбільш популярного джерела знань, до якого звертаються люди, якщо вони не знають про якісь далекі для них події. Десь декілька років тому було буквально кілька статей. Скажімо, не було німецької статті «різанина на Волі», але тепер вже є декілька десятків розгорнутих статей на цю тему. Ця свідомість поступово зростає. Це дуже повільний процес, але він йде.
Попри все, наукові книжки часами здатні впливати на суспільну свідомість. Десять років тому в Німеччині вийшла друком кандидатська дисертація швейцарця Філіппа Марті про ката варшавської Волі генерал-лейтенанта Гайнца Райнефарта. Пьотр Ґурштин прокоментував питання сприйняття в сучасній Німеччині цієї кривавої постаті і теж те, як його власна книжка вплинула на німців.
— Мою книжку перекладено на німецьку ще декілька років тому, але потім народилася змова мовчання. Не вийшла ні одна рецензія, а я слідкував за цим. Можливо, є щось, але мені так не здається. Мені здається, що це є свідченням того, що німці не хочуть приймати такого роду речі, особливо, якщо вони находять з Польщі. На рівні офіційних декларацій все виглядає добре. Вони розуміють, просять вибачення і кажуть, що це велика трагедія. На рівні реальних дій є імітація діяльності або ігнорування.
Книжка Марті викликала резонанс. Проте тут треба пам’ятати, що це німецькомовний автор зі Швейцарії, якого не можна було зігнорувати так, як автора з Польщі. І ця книжка наробила шуму не стільки в цілій Німеччині, скільки в федеральній землі Шлезвіґ-Ґольштейн. Справа в тому, що тут йшлося про місто Вестерланд на острові Зюльт, мером якого після війни був Райнефарт. І там справді був скандал, позаяк він там продовжував мати своїх захисників. Там живуть його нащадки. Це здається вже його внуки, яким близько 50 років, котрі мають там високу позицію і знайомства в верхівці місцевої спільноти. От вони блокували різного роду ініціативи. Все це закінчилося тим, що, з одного боку, на ратуші було відкрито меморіальну таблицю з вибаченнями за те, що Райнефарт був там мером. Мер Вестерланду приїхала до Варшави віддала шану і попросила вибачення під пам’ятником жертвам різанини на Волі, але потім вона перестала бути мером. Звучали голоси, що вона власне заплатила за цей акт вибачення. Місцева громада відкрито не визнає, що вони підтримують нациста, але, з іншого боку, вони не хочуть розрахунку з історією і вважають, що Райнефарт був хорошим мером. Його як мера справді любили і шанували. Він був змушений залишити свою посаду, коли довкола нього розгорівся шум. Це були 60-ті роки. Він пішов, але місцева спільнота не перейнялася тим, що обрала своїм мером військового злочинця. Вони якось не були здатні це сприйняти.
Гайнц Райнефарт помер власною смертю в 1979 році як шанований громадянин ФРН. Як так сталося, що такого калібру гітлерівський злочинець не був покараний, особливо в світлі післявоєнної денацифікації?
— Він був єдиним генералом СС і поліції, бо була така функція в Німеччині, якого не покарали. Можна сказати, що Райнефарт мав дуже багато щастя, а по-друге, він сам допоміг своєму щастю, позаяк це була спритна людина. Райнефарт був юристом за освітою і напевно це теж йому допомогло. В Західній Німеччині, якщо хтось не був покараний західними союзниками до 1949 року, тобто до створення ФРН, то потім цій людині вдавалося уникнути правосуддя. Райнефарт перебував в’язнем британців, але справа йшла і йшла. Райнефарт наполягав на екстрадиції до Польщі. Британці не могли домовитися з комуністичною владою. Справа дійшла до конфлікту. Потім почалася Холодна війна. В кінцевому підсумку його Польщі не видали. Проте і з польського боку не було особливого прагнення і кроків, щоб Райнефарта їм видали. Він цим скористався. Потім, коли його британці передали органам Федеративної Республіки Німеччина, то було зрозуміло, що йому і волосина з голови не впаде. Цих людей вже випускали на волю. Таким чином, Райнефарт дотягнув до 50-х років, а вже потім ним ніхто особливо не цікавився, а німецьке правосуддя взагалі ним не цікавилося. В 60-х роках, коли навколо нього піднявся шум в ЗМІ, то німці почали писати статті, листи. Зокрема, один із професорів права, професор Тімме, який під час війни був на фронті і був під Варшавою, написав листа до преси, в якому висунув звинувачення проти Райнефарта. Він просто описав те, що бачив на власні очі. Райнефарт подав на нього в суд за паплюження доброго імені і виграв його. Це теж свідчить, яка тоді була атмосфера в тогочасній Німеччині, якщо йдеться про розрахунок з нацизмом. Її просто не було. Цим людям вдавалося все. Треба було мати неудачу, щоб бути засудженим.
Під час цьогорічної церемонії під пам’ятником жертв різні на Волі працівники канцелярії президента Республіки Польща Анджея Дуди вручили президенту ФРН Франку-Вальтеру Штайнмаєр німецький переклад книжки Пьотра Ґурштина «Різня на Волі. Непокараний злочин». Виникає логічне запитання: «Чи голова Німеччини прочитає це ґрунтовне дослідження?». Ось, що думає сам автор:
— Я цього не знаю. Мені важко сказати, але сам факт, що президент Німеччини, такого високого рангу німецький політик, врешті приїхав на місце злочину, на місце різні на Волі, вже сам по собі є історичною подією. Адже до цього часу не було жодного німецького політика, якщо йдеться про місця пам’яті на Волі, за винятком згаданого мера Вестерланда. Але це не рахується у контексті, про який мова. Не було тут ані канцлера, ані президента. Це була перша така особа, яка поклала квіти на Волі.
Матеріал підготував Назар Олійник