Цього року у Польщі відзначають 80 річницю початку Варшавського повстання. З кожним роком на пам’ятних церемоніях зʼявляється все менше учасників та свідків цих подій. Навіть, якщо у 1944 році вони були лише дітьми, малими повстанцями, яким тоді було по 12-13 років, то зараз їм вже за 90 років. Однак памʼять живе, зокрема завдяки книгам. Одна з них власне потрапила книга до рук польських читачів. Її назва — «Дівчата зі Словака». Це історичний роман про харцерів варшавського ліцею імені Юліуша Словацького, про молодих дівчат, які під час Другої світової війни хотіли діяти. Марія Пашинська в інтервʼю Першому каналу Польського радіо розповіла менш відому, жіночу історію окупованої Варшави та Варшавського повстання. На основі ретельно зібраних історичних матеріалів вона описує долі тих, чий внесок у боротьбу за незалежну Польщу досі залишається недооціненим.
Ліцей імені Юліуша Словацького знаходився у варшавському районі Охота.
На жаль, перші атаки, перші атаки гніву та нещадності були нанесені по варшавських районах Воля та Охота, які межували одне з одним. Говорячи про Волю, ми зі стовідсотковою упевненістю можемо говорити про геноцид, згідно з визначенням Рафала Лемкіна. Воля своє відстраждала. Мученицька смерть пацієнтів та працівників «Інституту Радію»… В це просто неможливо повірити, але хворі та поранені були спалені живцем. Або той факт, що на території споживчого магазину, такого ринку був створений пересильний табір, до якого зганяли населення району Охота. Там коїлися страшні речі. Там скаженіла дивізія СС «РОНА» Броніслава Камінського. Пекло або, як часто говорять, чергове коло пекла. Не можна забувати, що під час повстання з Варшави було вивезено понад 40 тисяч вагонів різноманітних речей. Жителів багатоквартирних будинків вбивали або гнали до того ринку, де був пересильний табір, або пізніше до табору в Прушкові. До багатоквартирного будинку входив спеціальний підрозділ, який цілковито «чистив» будинок. Тобто, якщо можна було зі стін зняти шпалери, то робилося навіть це. Ці підрозділи забирали навіть ліхтарі, а пізніше навіть трамвайні рейки. Після цього прибував підрозділ, який це все підпалював. Це чергова причина, чому визначення точної кількості жертв хоча б району Воля чи Охота є проблематичним. Причина в тому, що багато людей переховувалося в підвалах. Багато тіл також було просто спалених всередині багатоквартирних будинків. Вогонь знищив сліди.
Однак ліцей імені Юліуша Словацького вцілів.
Цей ліцей розташований в фантастичному будинку. Він довоєнний, був збудований в 1930-х роках. На той час він був дуже-дуже сучасним. Туди приїздили люди з усього світу, цілі делегації, щоб побачити цю школу, спосіб її організації. Це був дуже добрий солідний будинок. Давайте не будемо забувати, що район Охота до початку Другої світової війни це не тільки Колонія Любецького чи Колонія Сташіца — такі елегантні маєтки-вілли, але трохи далі були розташовані звичайні дерев’яні бараки.
Колонія Любецького в 1930-х роках. wikipedia.org/Sunderland - https:\/\/www.warszawa1939.pl/zdjecia_kj/ochota/index.htm/Public Domain
Охота була дуже неоднорідним районом. Це було наче маленьке місто в місті. Ліцей імені Словацького дуже-дуже виділявся в цьому просторі й був дуже солідним, великим будинком. Тож Вермахт одразу звернув на нього увагу. В листопаді 1939 року школа мусила призупинити свою діяльність. Будинок був відібраний. Однак директорка увесь час боролася за його повернення. Протягом усього періоду окупації тривав пінг-понг. Директорка намагалася відібрати у німців хоча ж би один поверх, декілька приміщень, щоб школа під прикриттям інших освітніх закладів, не середньої загальноосвітньої школи, під прикриттям школи з шиття спідньої білизни, торговельної школи, будь-чого, що могли б схвалити німці, могла б продовжувати освітній процес. Директорка була в середніх літах.
Колонія Сташіца в міжвоєнний період. wikipedia.org/ Henryk Poddębski - E. Borecka, Portret Warszawy lat międzywojennych, Wydawnictwo Arkady, Warszawa 1974, p. 137/Public Domain
Зазвичай, коли ми говоримо про війну, окупацію, повстання, то дивним чином звертаємо увагу тільки на молодих. Я розумію, коли до такого принципу звертаються при побудові сюжету. Це завжди захопливо, простіше показати зміни у герої, його дорослішання, цього набагато важче досягти на дорослих одиницях. Однак світ не складається виключно з осіб до 18 років. Я дуже хотіла в контексті ліцею імені Словацького показати триголосся. Звичайно, я хотіла розповісти про підлітків, випускниць шкіл 1944 року, воєнних випускниць. Наталя Сендис — випускниця 1942 року. Також я хотіла розповісти про випускниць — дівчат, які за декілька років до війни — до 10 років до початку війни — закінчили ліцей та розпочали доросле життя. Також я хотіла дати голос дорослим цілком сформованим жінкам. Я хотіла, аби читачі мали змогу побачити окупацію, подивитися на повстання очами всіх тих трьох груп жінок і зрозуміти погляди кожної з груп. Одна справа — це молода людина, якій, наприклад, простіше насадити певну ідеологію, переконати його в необхідності миттєвої дії, показати йому чорно-білий світ, а зовсім інша справа — спосіб розмірковування особи, яка багато бачила. Давайте не будемо забувати, що багато з цих вчительок почали свою роботу ще в часи поділу Польщі. Наприклад, Марія Буяльська, вчителька історії в ліцею імені Словацького, яка в 1911 році стала першою в історії випускницею Факультету історії Ягеллонського університету. Насправді вона почала свою карʼєру ще за часів поділу Польщі, тож вона мала досвід таємного викладання, потім вона пережила польсько-радянську війну, мить свободи — і чергова війна. І є особи з цілковито іншим поглядом на життя. Я дуже хотіла, щоб усі ці погляди були присутні, а не тільки запал молоді й романтичне ставлення до життя.
Ліцей ім. Юліуша Словацького у Варшаві. wikipedia.org/Adrian Grycuk/CC BY-SA 3.0 pl
Однак ці покоління жінок обʼєднує патріотизм.
В цьому випадку ми також можемо говорити про різні перспективи. Коли ми говоримо про перспективу осіб, які усе своє життя прагнули незалежності, марили про цю незалежність, то ми говоримо про покоління дівчат, які вже народилися за незалежності, але оскільки їх батьки, дідусі та бабусі, рідні цінували цю незалежність понад усе, то вони відчували, що мають певні зобовʼязання, оскільки вони народилися за часів незалежності, то вони мають її цінувати.
Історичний роман, яким є книжка «Дівчата зі Словака», це такий жанр, який в цікавший спосіб знайомить нас з історією. Це не підручник, але в цій книзі розказана правдива історія.
Я зіштовхнулася з такою проблемою: я виступаю проти того, що ми завжди говоримо про медсестр, звʼязкових, — про якусь безіменні масу жінок, яких ми могли б назвати Алінка 1, Алінка 2, Алінка 3. Вони мали власні імена, прізвища, батьків, освіту, військові звання. Ми завжди думаємо про медсестер з голлівудських фільмів: прекрасна наречена, яка зʼявляється при вході до госпіталю та говорить: «Зараз, докторе, я вам допомагатиму». Це ж були жінки, які пройшли військові навчання. Існувала ціла військова структура. Звичайно, після початку повстання існували добровольчі групи господинь, які організовували їдальні й годували повстанців. Однак Пункт харчування персоналу (PŻK) був в підпорядкуванні армії. Там були жінки-солдати. Так, як усі ми знаємо Алька і Рудего, так кожен з нас має знати імʼя та прізвище хоча б Анни Смоленської, авторки знаку Знак Польщі, що бореться.
Меморіальна дошка у Варшаві. wikipedia.org/ Adrian Grycuk/CC BY-SA 3.0 pl
Коли ми говоримо про Рудего, який сміливо намалював знак Польщі, що бореться, на памʼятнику пілоту, то ми не згадуємо про Маргарет Корсак з позивним Ріта, 15-річну дівчину, яка намалювала знак Польщі, що бореться, на Фільтрах. Стіни Фільтрів — це настільки видовищне місце, адже навколо були тільки німецькі інституції. Ця дівчина здійснила абсолютно сміливий вчинок. Якби сьогодні ми провели опитування в Варшаві та попросили б людей згадати хоча б одну учасницю повстання, то кожен би відповів, що були якісь звʼязківці, якісь медсестри, але жодного імені. Де памʼять, на яку заслуговує кожна людина — про мене, про мої вчинки?
В книжці Марія Пашинська згадує жінок, які брали участь у повстанні.
Титульна сторінка 2-го видання «Камені для валу» Алєксандра Камінського. wikipedia.org/nieznany/unzknown - A. Zawadzka, J. Rossman, Tadeusz Zawadzki 'Zośka', Oficyna Wydawnicza Interim, Warszawa 1991, a photo between pages 176-177/Puclic Domain
Янка, Ада. Ада — це взагалі феноменальна фігура. Я була надзвичайно щаслива, тому що Ада Завадська, а потім Клосінська залишила всі свої спогади в архіві усної памʼяті Музею Варшавського повстання. Для мене було надзвичайно важливо почути її голос, її історію. Це неймовірно — коли ти думаєш про когось, маєш його фотографію в молодому віці, а потім бачиш страшу жінку, яка розповідає про ті дні все ще молодим голосом. Це неймовірний досвід.
Взагалі для мене дуже важливі фотографії в цій книжці. Памʼятаю, як я вперше прочитала «Камені для валу» видавництва «Наша книгарня», це була біло-червона книга, там всередині були фото. Памʼятаю, як її читала, то, після того як я подивилася в лице Зосі, Алєку, Рудому й Алєксандру Камінському (автор книги, — прим.ред.), то ця історія набула для мене іншого значення. Роман часто може застаріти, адже це лише роман. В моєму світі, згідно з моїм визначенням «історичного роману», то той факт, що роман — це така форма, яка одночасно задовольняє нашу людську потребу в белетризації, не означає, що вона є гіршого сорту. Одночасно це не виправдовує письменників, які провели погане дослідження матеріалу. Звичайно, можна припуститися помилки, адже наука розвивається постійно, у нас зʼявляється доступ до нових джерел, робляться нові відкриття. Але, коли ти пишеш книгу, то ти маєш знати все на цю тему. В іншому випадку це просто костюмований роман, а не історичний.
PR1/Д.Ю.
