Пане Сергію, цими днями відбулася прем'єра документального фільму про українку за походженням Анну Валентинович, яка змінила долю Польщі. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея зйомок документального фільму? Я його дивилась, він був онлайн презентований на каналі польського режисера Єжи Залевського, режисера цього фільму. І називається фільм «Звідки приходимо, ким є і куди ми йдемо»?
Це краще, звісно, запитати режисера Єжи Залевського. Сам фільм, як він створювався, я не бачив, я вже побачив продукт. Ми просто познайомилися, це були якраз часи Євромайдану, і ми поверталися з Варшави разом з Єжи Залевським, разом із Янушом, це з сином Анни Валентинович, і його внуком, та оператором. Такою групою приїхали, ну і, відповідно, я їх запросив до себе. Тоді вийшло, що я таким чином став теж частинкою їхньої знімальної групи і пошукової групи. Тому що головним завданням сина і внука Анни Валентинович було знайти відповідь на запитання про долю своєї мами.
Справа в тому, що після того, як вона загинула (Смоленська катастрофа – авт.), ви знаєте, це трагічна, особливо для поляків, для католиків, історія, коли вони не знають, хто похований в їхній могилі, і вони навіть домоглися ексгумації. Це дуже болісне питання. І довели, експертиза довела, що, дійсно, зараз в могилі їхньої матері, під написом Анна Валентинович, не Анна Валентинович, похована інша жінка, яка теж загинула тоді під час Смоленської авіатрощі. Очевидно, що це була спланована така катастрофа, про яку вже чомусь 15 років не говоримо відверто, ніхто не може ще сказати офіційно.
Скажімо так, що йдеться про російський слід...
Там не слід, це російський чобіт. Це був такий гучний ляпас всьому світовій. Але світ обтерся, бо думав, що невже таке можливе у ХХІ столітті — вбити президента з дружиною...
Президент Польщі Лех Качинський разом з дружиною...
І 96 найкращих представників Польщі.
Військові, політики, духовенство...
Це, по суті, повторення Катині. Можемо проводити таку абсолютну паралель, наскільки це важливо було для того російського режиму злочинного, і наскільки їм вдалося все-таки це зробити.
Все ж таки повернемось до питання про долю Анни Валентинович. Фільм починається з того, що показано ці моменти, як ховають начебто Анну Валентинович, потім як відбувається ексгумація. Це такі доволі темні кадри. Вони переплітаються з кадрами того, як син і внук Анни Валентинович приїхали в Україну і зустрілись зі своєю родиною. З сестрами Анни Валентиновича. Ви там також присутні. Кадри зроблені у вашому будинку. Гостювали у вас син і внук Анни Валентинович під Рівним, так?
Вона народилася в Садовому. Це колишній Гощанський, тепер Рівненський район. Це теж 20-30 кілометрів від Рівного. Це наші такі краї, наші території.
Цікавий дуже момент, коли син і внук дивуються їхньому походженню. Вони кажуть, що хіба мама і бабуся була українкою? Це ж тоді була Польща. І сестричка Анни Валентинович, вже старенька жінка, вона починає казати, що їхня родина — українці.
Так, тоді, 10 років тому, це було тоді ще не дуже популярно. Це був шок у сина, коли він каже, що я є українцем. Ну, хоча би на половину чи на чверть, як його внук. Тобто його син. Для мене це теж було загадкою. І ця загадка поки що, і такої прямої відповіді ми ще не маємо, не можемо дати. І, напевно, вже без пані Анни і не дамо. Але, дійсно, вона не згадувала про те, що вона є українкою. Ніде. І так настільки це була вкорінена ця боязнь розповісти, що вона навіть не розказала про це своїй дитині, своєму сину, своєму внуку.
Тобто тільки після її загибелі відкрилася ця правда?
Я навіть скажу, не після загибелі, а вже у 2014 році. Це безпосередньо в моєму будинку. Я був присутній при цьому. При цьому була присутня камера оператора і режисера Єжи Залевського. Саме тому ми бачимо цей момент і в документальному фільмі. Що спонукало внука і сина приїхати в Україну? Тому що вони зрозуміли, що все-таки тіло не їхньої бабці. Тіло підмінили, тіло з Москви їм не видали. І от вони вирішили, що ж робити.
Я не уявляю розпач сина, який не може сходити навіть на могилу до своєї мами. І він сказав так, якщо ми не знаємо, де вона скінчила своє земне життя, давайте дізнаємося, де вона розпочала. І вони приїхали в Україну для того, щоб дізнатися, де той костьол, в якому вона охрестилась. Вони знайшли цей костьол. І цей костьол був в Гданську, який видно з вікна їхньої квартири, яку отримала Анна Валентинович вже потім, як працювала на судноверфі. Адже хрестилася вона вже в досить зрілому віці, і вже будучи в Польщі. І вона хрестилася перед своїм заміжжям, ну просто для того, щоб виконати вже католицькі всі правила. Пані Анна, вона ж відома своїм католицизмом вірним і знайомством зі святим Іваном Павлом ІІ. І він її цінував дуже.
Іван Павло ІІ, він дуже підтримав рух «Солідарність». Рух був дуже сильним, потужним.
Так, і він дуже цінував Анну Валентинович. Вони приїхали сюди, і я казав, що це була трошки афера, як виявилось. Я не очікував, що вони приїхали сюди без плану, будь-якого. І, дійсно, серед моїх знайомих знайшлися ті люди, які знали, знають те місце, те село. Ми пішли в костьол, ми пішли в архів, ми пішли ще кудись, в музей. Ніде, нічого ми не могли знайти. І тут, серед своїх знайомих, знаходимо. І тут, кажу прямо в будинку, відбувається оця зустріч. Зустріч дуже щемлива, тому що пані Анна постійно їздила до своєї смерті і збиралася і в 2010 році з'їздити.
Вже вона кілька разів була у своїх місцях рідних. Але, бачите, вона так не наважилась, не вирішила розказати своєму сину, що вона є українкою. І оце, це дуже драматичний і дуже показовий момент взагалі всієї такої тяжкості і всієї переплетеності наших, українських, мається на увазі, і польських, доль наших народів. Бо у підлітковому віці під час Другої світової війни Анну польські пани, в яких вона наймитувала, забрали з собою, а батькові її сказали, що дівчинки немає. Її забрали з собою і, по суті, можна сказати, викрали. Викрали в Польщу.
До речі, батько так сумував за нею, що він навіть свою доньку, яка з’явилась пізніше, назвав ім'ям Анна.
І вони потім зустрічались, Анна і Анна.
У фільмі це Анна була, так?
Там і Анна, і Оля. Дві сестри. На жаль, вони всі пішли від нас, до речі, в дуже поважному віці, буквально минулого року. Що говорить про те, що, в принципі, Анна Валентинович із такої родини довгожителів. Можливо, і, звісно, сподіваємось, що вона могла б і жити до цих часів, якби не рука кремлівських злочинців. І це символічно. Бо малий (син А. Валентинович – ред.) глянув і каже, що ви ж одне обличчя з моєю мамою. Каже, таке враження, що я побачив маму. Вони і низенькі такі теж, як пані Анна була в житті. Але я її не бачив. Так вони розповідають. Не дожив батько до зустрічі з Анною Валентинович, своєю улюбленою дочкою. Розминулися буквально на пів року.
А ця зустріч, яка відбувалася, і ви були свідком цієї зустрічі, це в якому році?
Це 2014 рік, березень.
І зараз тільки ці кадри побачили світ, так?
Питання інше тут щодо того, яким чином доля цього фільму, і що буде далі. Тому що це вже такий, як крик душі режисера Залевського, який вирішив зробити онлайн-презентацію цього фільму, онлайн-прем'єру. Як виявилося, фільм не був, так би мовити, затребуваний. Хоча на нього, на цей фільм, якраз і давалися кошти. Тобто, давалися певні гранти. Але фільм був зроблений, виявилося, що його там не хочуть ні показувати, нічого. Можливо, відповідь на це дає і нещодавно оприлюднене так само Єжи Залевським інтерв'ю з Анною Валентинович прижиттєве, де вона розповідає про не дуже приємні речі про лідерів руху «Солідарність», яких ми зазвичай звикли знати з таких парадних історичних реляцій, а не з того, що було насправді.
Адже саме Анна Валентинович стояла біля витоків «Солідарності». І саме через те, що її звільнили буквально за п'ять місяців до пенсії, її звільнили незаконно із роботи, повстали люди. Почали страйкувати, забарикадувалися. І, власне, основним таким очільником руху була Анна. Але питання в тому, що вона сама визнавала, і це ще один такий момент віднесення до такого фемінізму в Польщі, в Україні. Вона визнавала, що, каже, я жінка, і зі мною секретарі прийшли ЦК на переговори, в порт робітничої партії польських комуністів. І вони зі мною не захочуть говорити, тому треба вибрати когось з нас, хто б очолив цей страйком. Ну і очолив страйком Лех Валенса. Незважаючи на це, вона була таким моральним авторитетом, вона відмовилась від всіх посад, вона будила до совісті, будила до тих витоків, з яких, власне, «Солідарність» повстала.
Насправді, я скажу, що, як би там не було, але внесок Анни Валентинович в зміни, які відбулися, демократичні зміни в Польщі, в Європі, вони є неоціненими.
Журнал «Таймс» вніс її ім'я в топ жінок, які змінили ХХ століття. Це дійсно жінка, яка перевернула, по суті, комуністичний режим в Польщі. А коли він впав у Польщі, він вже після того розсипався, і Берлінська стіна, і далі, далі, далі, і весь Радянський Союз, в принципі. Така місія українців. Я б не сказав, що найкраща, тому що вона несе в собі біль, кров і страждання, але місія українців — ламати і руйнувати імперії зла. І сьогодні, бачите, ми знову продовжуємо цю місію.
Запрошуємо послухати інтерв'ю у доданому файлі.
Світлана Мялик