«Московська вдача — це дикунська вдача, байдужа до святости даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливости. Все в ній — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку».
(Астольф де Кюстін «Росія в 1839 році»)
Ця оцінка відомого французького мандрівника і письменника стосувалася Росії царя Ніколая І, але ідея про тотальну російську брехню як основу її політики є актуальною і для червоної імперії Сталіна, і для Росії Путіна. Прикладом тут може служити історія брехні про Катинський злочин — розстріл весною 1940 року за рішенням совєтського Політбюро на чолі зі Сталіним понад 22 тисяч польських полонених, левову частку з яких становили офіцери.
Вони потрапили в совєтську неволю після нападу СССР 17 вересня 1939 року на Польщу, який атакував її у спілці з гітлерівською Німеччиною у відповідності до Пакту Молотова-Ріббентропа — злочинної змови Сталіна і Гітлера, яка розв’язала ІІ світову війну.
Світ дізнався про цей злочин 13 квітня 1943 року, коли німці оголосили, що вони виявили в Катинському лісі під Смоленськом поховання з тисячами решток розстріляних поляків. Вже в майбутньому були знайдені інші такі масові поховання, зокрема під Харковом. 13 квітня у Польщі є Днем пам'яті жертв Катинського злочину, який відзначають з глибокою пошаною.
З самого початку Совєтський Союз заперечував свою причетність до цих убивств. Ця брехня досі культивується у путінській Росії.
Про анатомію та генеалогію російської брехні про Катинь у програмі «У дзеркалі історії» говорив професор Тадеуш Вольша з Інституту національної пам’яті Польщі.
Отож, коли народжується ця брехня? У квітні 1943 року, коли німці оголошують про страшну знахідку, а совєти скидають провину на них?
Чи, може, варто тут починати говорити про перші заяви щодо долі вбитих полонених, які прозвучали після підписання 30 липня 1941 року пакту Сікорський-Майський, який відновлював дипломатичні відносини між польським урядом у вигнанні та Совєтським Союзом?
Одним із пунктів домовленості було звільнення усіх полонених, що перебували на території СССР. Вони мали сформувати армію на чолі з генералом Владиславом Андерсом, яка повинна була воювати з Німеччиною у межах антигітлерівської коаліції. Згодом з’ясувалося, що більшість офіцерів, про яких було відомо, що вони потрапили в полон у вересні 1939 року, зникли безвісти. Говорить професор Вольша:
«До 1941 року, до моменту, коли буде підписано договір Сікорський-Майський, виринають різні здогадки щодо цих осіб. Можу сказати одне — ніхто не допускав думки, що ці поляки були вбиті. Я особисто не зустрічався із таким серед здогадок і версій, які висловлювали поміж 1940 і 1941 роком, власне, допущення думки про таку трагічну долю».
Історик каже, що підозри, що полонених могли знищити, виринають після зустрічі генерала Сікорського зі Сталіним:
«Йозеф Сталін каже, що всіх цих людей випустили на волю і вони десь на шляху на місці зборів поляків, які мають сформувати армію генерала Андерса. Сталін навіть заявляє, що частина з них десь втекла в Маньчжурію. Тоді вже запалюється червона лампочка. Проте ще ніхто вголос не говорить про вбивство польських офіцерів. Вже згодом розслідування цієї справи веде до висновку, що вони можуть бути вже на іншому світі».
У квітні 1943 року в Катинському лісі під Смоленськом німці знаходять масові поховання розстріляних поляків і оголошують це на весь світ. Німці заявляють, що цих людей знищили совєти. На той час польський уряд у вигнанні вже прекрасно усвідомлює, хто за цим стоїть, і не ставить під сумнів того, про що говорять гітлерівці. Проте складається дуже складна ситуація, бо західна преса, союзники, передовсім британці, звинувачують польський уряд у тому, що він повірив геббельсівській пропаганді щодо Катині. Професор Вольша каже:
«Польська влада звернулася до Міжнародного Червоного Хреста (МЧХ), до інституції, яка покликана до таких цілей, щоб та дослідила і вияснила цю справу. Проте так склалося, що ідентичне зголошення надійшло від Третього Рейху. Цей збіг обставин дав привід Сталіну звинуватити поляків у співпраці з Німеччиною. Зрозуміло, що поляки не консультувалися з німецькою владою, і те саме стосується протилежної сторони ідеї надіслати звернення до МЧХ. Поляки відреагували так, як треба, бо прагнули знати правду про те, що ж відбулося з їх громадянами».
Історик наголошує, що німці, маючи абсолютну впевненість, що злочин здійснили совєти, хотіли використати цю нагоду для своїх цілей:
«За їхніми діями не стояла симпатія до поляків. Їм було байдуже, хто там був убитий в Катині, скільки цих людей було. Гітлерівці розраховували на те, що МЧХ дослідить цю справу і підтвердить їхню версію подій, що злочин здійснили совєти. Вони мали надію ослабити антигітлерівську коаліцію і завдяки цьому ослабити наступ Червоної армії на захід. Можна сказати, що в цей час польський уряд опинився між молотом і ковадлом. Польський уряд хотів лише з'ясувати про злочин і тоді не задумувався над тим, які наміри в цьому питанні має Німеччина».
Історик говорить про інтереси не лише німців щодо Катині, але також пояснює прості і цинічні мотиви союзників Польщі, які вирішили прийняти совєтську версію того, що сталося там:
«Британці й американці в умовах цієї дуже серйозної політичної кризи, на жаль, стали на бік Совєтського Союзу. Причина була проста: Сталін мав величезну армію і можливість її постійно зміцнювати. Червона армія перла на захід, німці зазнавали поразок і відступали в напрямку Третього Рейху. Ситуація на Східному фронті змушувала Німеччину зміцнювати цей фронт і перекидати туди великі сили, а це посилення на сході зумовлювало її ослаблення на заході, де воювали чи будуть воювати американці й англійці».
Після того, як у вересні 1943 року совєти вибили німців з околиць Смоленська, вони починають роботу по фальсифікації Катинського злочину. Починається формування слідчої комісії під головуванням генерал-полковника медичної служби Червоної армії академіка Ніколая Бурденка.
Саме ця «комісія» провела роботу псевдодокументування Катинської брехні. Говорить професор Вольша:
«Комісія Бурденка, яка приїхала туди в січні 1944 року, прибула туди вже зі заздалегідь підготовленим протоколом. Слідчі дії комісії були лише камуфляжем та імітацією. У протоколі було вже записано, що цей злочин вчинили німці. Комусь могло здаватися, що ця комісія щось там буде розслідувати, виясняти, займатися науковим справами. Нічого такого не було. Це було тотальне шахрайство».
Історик принагідно звертає увагу на ще одну важливу річ:
«Ця комісія підготувала комюніке, проти якого ніхто не протестував. Цей документ був складений, опублікований і затверджений західними великими державами. Вони могли поставити під сумнів це комюніке, але ані англійці, ані американці цього не зробили. Натомість, зрозуміло, поляки цього не прийняли, але теж гучно не протестували через тиск британців. Коли в 1952 році почала працювати комісія Конгресу США Рея Маддена, котра почала інформувати світову громадську думку як насправді все було зі злочином совєтів в Катині, то СССР у відповідь заявив, що це його не цікавить».
Історик нагадує, що совєти потім продовжували активно вибудовувати фальсифікації довкола Катинського злочину. Зокрема, у цьому їм прислужилася трагічна історія білоруського села Хатинь Мінської області, де 22 березня німецькі карателі вбили близько 150 мешканців, а саму місцевість спалили дощенту:
«Стверджувалося, що Хатинь і Катинь — це одне і теж. Совєти переконували, що якщо в Хатині німці вчинили злочин проти місцевого населення, то і теж саме вони зробили й в Катині. І в цю брехню повірили серйозні політики, зокрема президент США. Це так само стосувалося і учасників Московської Олімпіади, коли туди їх привезли в супроводі кількох десятків західноєвропейських журналістів і потім показали їм Катинь, повідомивши, що це теж місце німецького злочину. Інакше кажучи, було поставлено знак рівності між Катинню і Хатинню».
Хоча навіть американський президент Річард Ніксон потрапив у пастку брехні, але, з іншого боку, совєтській стороні не вдалося домогтися включення Катині до списку німецьких злочинів на Нюрнберзькому процесі.
І в цьому контексті є цікава справа такого собі Ніколая Зорі, помічника головного обвинувача від Совєтського Союзу, який працював саме над тим, щоб Катинь на цьому процесі зарахувати до злочинів гітлерівської Німеччини. В якийсь момент Зоря зрозумів, що документи і сфальсифіковані свідчення нікуди не годяться. Совєтський прокурор звернувся з цим до свого начальника і попросив негайної зустрічі з Андрєєм Вишинським. Проте він так і не потрапив до Москви. Наступного дня, 22 травня 1946 року його знайшли з кулею у лобі. Офіційна версія звучала як «смерть внаслідок необережного поводження зі зброєю». Проте все вказує, що неугодного чиновника ліквідувало НКВД, а до справи був залучений особисто Сталін, який так і не зміг протиснути на Нюренбезському трибуналі свою брехливу версію про німецьку відповідальність за Катинь. Професор Вольша так пояснює, чому диктатор зазнав такої невдачі:
«Вони думали: британці, американці не будуть чинити опору — і можна буде безболісно провернути цю фальсифікацію. А коли вже Нюрнберг таке підтвердить, то до кінця світу ніхто цю тему більше не підніме. Але сталося інакше: в цьому випадку американські й британські прокурори повелися дуже гідно. Вони підійшли до справи не так, як політики. Якщо під час війни англосаксонські політики потребували совєтської підтримки, то в Нюрнберзі це вже не мало жодного значення для військових справ, а прокурори діяли професійно».
Як зазначає Тадеуш Вольша, ключовим моментом був допит свідків по цій справі:
«Совєтська сторона надала своїх свідків, якихось незрозумілих людей, які невиразно говорили і сильно нервували. Тож усе це одразу викликало великі підозри. Натомість свідки з іншого боку — маю на увазі свідків, викликаних німецькими адвокатами — були професійно підготовлені до справи».
До того ж, за словами спеціаліста, один зі свідків, викликаних німецькими адвокатами, був настільки переконливим, що буквально зруйнував всю лінію совєтського обвинувачення:
«Це був німець, якого персонально звинувачували у катинському злочині, але він зміг довести, що в той час перебував зовсім в іншому місці. Він не міг бути в Катині, не міг стріляти в польських офіцерів, бо зі своїм підрозділом знаходився далеко від місця злочину».
Другим важливим моментом стала документація, підготовлена урядом Речі Посполитої в Лондоні:
«Поляки пішли назустріч німецьким адвокатам і надали їм значну змістовну підтримку. Вони передали документи, зібрані за попередні роки, які дали велику можливість довести, що злочин вчинили не німці. Крім того, виникло дуже важливе питання: якщо не німці — то хто? Поляки самі себе винищили? І на це питання тоді ніхто не відповів. Воно залишилося в кулуарах. Проте всі чудово розуміли, що відповідальність за Катинський злочин лежить на Совєтському Союзі».
Правда про Катинь не визнавалася совєтським керівництвом майже до самого кінця «імперії зла». Правда про цей страшний злочин почала виринати з горбачовською перебудовою. Вперше Совєтський Союз визнав правду лише 13 квітня 1990 року, коли інформагенство ТАСС дало коротке повідомлення, що це НКВД в квітні 1940 року розстріляло польських полонених.
Водночас особисто від Горбачова надходить вказівка знайти якийсь «польський злочин», щоб урівноважити Катинський злочин і створити відповідний пропагандистський ефект. Саме тоді з'являється справа полонених більшовиків, які потрапили в польський полон під час війни 1920–1921 років, яких нібито знищили голодом у концентраційних таборах поляки. Тадеуш Вольша каже:
«З Кремля надходить наказ: потрібно створити певний «еквівалент» Катині. Мовляв, так, ми скоїли злочин, тобто росіяни, енкаведисти, але поляки теж не кращі. Задіюються всі можливі ресурси, щоб донести до громадськості, що поляки нібито скоїли злочин проти десятків тисяч червоноармійців, які потрапили в польський полон під час польсько-більшовицької війни 1920–1921 років. Вся аргументація про нібито «польський злочин» — це велика фальсифікація. Жертви — це наслідок хвороб, голоду, епідемій, а не розстрілів пострілом у потилицю, як у Катині».
Тадеуш Вольша підкреслює, що в путінській Росії брехня про Катинь відроджується з новою силою:
«За часів правління Путіна знову почали з’являтися заяви, що Росія знову перекладає провину за Катинь на Німеччину. Знову повертається брехня 1944 року. У результаті ми повертаємось до початкової точки — все, що зробили науковці, дослідники, експерти за багато років, усе це наче зникає».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник