Юзеф Пілсудський (1867—1935) — постать-символ, один із найважливіших «батьків-засновників» відродженої Польщі у 1918 році. Революціонер, солдат, державний діяч — він пройшов шлях від соціаліста революціонера й в’язня царської Росії до Начальника відродженої польської держави.
У травні 1926 року Пілсудський здійснив державний переворот і встановив авторитарний режим «санації», що спирався на культ сильної влади й власної особи. Ганебним символом санації став концтабір для політичних противників у Березі Картузькій.
Юзеф Пілсудський був прагматиком, але з дещо романтичним флером, що яскраво проявилося в «українському питанні», яке він розглядав у ключі геополітичного протистояння з Росією — чи то білою, чи то червоною. Пілсудський вірив, що незалежна Україна стане надійним буфером Польщі перед імперським натиском Росії. Саме тому він уклав союз із Головним отаманом УНР Симоном Петлюрою, підтримав український визвольний рух на Наддніпрянщині і вислав польські війська на Київ у квітні 1920 року. Цей похід, хоч і завершився невдачею, став уособленням ідеї федералістичної «міжморської» Європи, яку Пілсудський протиставляв Росії та Німеччині, двом запеклим історичним ворогам Польщі. Та попри стратегічне бачення, його підхід до українського питання залишався суперечливим і непослідовним.
Про Юзефа Пілсудського, з часу смерті якого 12 травня виповнилося 90 років, та місце українського питання в його політичній думці і практиці. Мова й піде в цій програмі «У дзеркалі історії», а до розмови я запросив професора Богдана Гудя з Львівського національного університету ім. І.Франка.
Отож, коли ми говоримо про Пілсудського та українське питання в його політичній думці й практиці, перше, що, звичайно, приходить на думку пересічному слухачеві — це Варшавський договір і союз Пілсудський – Петлюра.
Тим часом цікаво дізнатися, якою мірою українська тематика була присутня в нього ще перед цими подіями, ще в добу його діяльності в революційній фракції Польської соціалістичній партії, тобто ще до І світової війни? Якщо це питання у нього постало, то яке значення Пілсудський йому надавав?
«Думаю, що це питання не було пріоритетним в його думці. Тим більше, що тоді взагалі українського питання фактично не існувало на міжнародній арені. І тому говорити про те, що Пілсудський щось там передбачив на багато років наперед і думав про незалежну Україну, я б не став. Тим не менш, скажімо, його діяльність на так званих Кресах, зокрема на теренах Галичини, засвідчують про те, що в нього були контакти, непогані контакти з представниками українського національного руху, є свідчення про добрі контакти з українськими діячами, галицькими. Є свідчення про те, що маршалок навіть читав лекції про тактику збройної боротьби для представників Українського Січового Стрілецтва. Думаю, що його зацікавленість Україною зродилася вже пізніше, після постання незалежної Української держави, після відродження незалежної Польщі».
А чи в Пілсудського теж був певною мірою романтизм щодо українського питання в дусі гасла антиросійського повстання 1863 року «За нашу і вашу свободу!»? В нього був суто прагматичний підхід, чи все-таки емоційні чинники теж були?
«Ми можемо говорити про емоційність маршалка, про його зустріч з Петлюрою в грудні 1919 року в Бельведері, коли вони замість двох годин говорили до самого ранку. Можемо говорити про певний сентимент його до Петлюри як нащадка оцих козаків. Коли в Вінниці, зустрівшись в травні 1920 року, вони один одному кинулися в обійми і, як пише Богдан Урбанковський, більше подібного жесту щодо глави іншої держави Пілсудський ніколи собі не дозволяв. Але очевидно, що прагматизм, real politic, — це був провідний чинник в його стосунках щодо України».
В 1918 році, коли вже існує УНР, відроджується українська державність в Галичині і на Волині, позаяк внаслідок Листопадового чину постає ЗУНР. Це сильно сплутало карти Пілсудському в його грі довкола української справи. В нього водночас тут простежується певна двозначність. Йому закидали тоді, і такі аргументи звучать й сьогодні, що мовляв через свої нібито геополітичні симпатії до української справи він не надто поспішав з допомогою полякам у Львові. Чи дійсно щось правдиве було у цих закидах?
«Безперечно, львівські події — постання Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) — були несподіванкою і для поляків. Але, думаю, що для багатьох українців теж це було несподіванкою.
Чи прагнув Пілсудський тоді до захоплення всієї Галичини? Сумніваюся. Власне, є його відома фраза про відношення до планів народної демократії, національної демократії щодо Галичини і його підходів. Він сказав приблизно таке, що різниця між нами полягає в тому, що вони хочуть всю Східну Галичину, а я — ні. Тому пізніші переговори, я думаю, що до цього теж схиляли держави Антанти, які стояли на позиції права народів на самовизначення. І, власне, звідси ця лінія Бартелемі, яка була запропонована для поділу на дві частини — української і польської Галичини. Позиція французів, зокрема генерала де Голля, тоді капітана, який чудово бачив різницю становища поляків і українців у Східній Галичині, змушувала Пілсудського діяти більш обережно. Але так чи інакше — ну, можемо говорити про сентименти — але допомогу було надіслано. Блакитна армія генерала Галлера була скерована до Галичини, і всі наступні події показали, що Пілсудський твердо стояв на позиції державних інтересів Польщі, а відношення до України, власне, в нього було поділене: Галицька Україна і Наддніпрянська Україна, щодо яких у нього були дві, скажімо так, різні політики».
Сьогодні в польській і українській історичній політиці пам’яті підкреслюють позитивне й історичне значення Варшавського договору від квітня 1920 року й угоду Пілсудського та Петлюри. Тим часом це була трагедія для частини українського народу, адже Петлюра змушений був відмовитися від претензій на Східну Галичину і Волинь, які були зайняті польськими військами. Це призвело до розколу. Галичани на чолі з головою ЗОУНР Євгеном Петрушевичем оголосили Головного отамана «зрадником». Чи не варто власне дивитися на цей польсько-український союз в менш глорифікаційних тонах, як це зараз переважає?
«Коли говорять: "Петлюра віддав Галичину полякам" — Петлюра нічого не віддав. Не можна віддати того, чим не володієш. Галичина, як Ви знаєте, була зайнята польськими військами. Очевидно, існували певні можливості ще для принаймні обмеженого суверенітету Галичини, тобто автономії. Ну, але західні держави, як завжди, зіграли на користь того, хто їм ближчий. Ближчою була Польща. Україна для них — це був, скажімо так, чиряк, який постійно болем нагадував про себе.
Тому рішення, хоч і було пізніше прийняте — знаємо рішення Ради Амбасадорів — але воно фактично не вплинуло на відношення Польщі до своєї провінції».
Є чимало причин чому спільний похід польських військ і частин УНР на Київ закінчився невдачею. Проте чи не варто головну увагу звернути на те, як польські війська ставилися до українських селян на Наддніпрянщині?
Адже там вони відновлювали панування польських землевласників, тоді як селяни вже провели перерозподіл цих земель між собою. Польські війська утверджували таку ж політику експлуатації ресурсів і населення, як це робили німці при гетьмані Скоропадському.
«Ситуація була однозначною. Коли укладався Варшавський договір, то планувалося, що вдасться мобілізувати до українського війська приблизно 100 тисяч добровольців. І не тільки. Вдалося, натомість, поповнити українську армію на цих теренах лише двома тисячами осіб. І, власне, однією з головних причин було, власне, те, про що Ви сказали. Тобто селяни боялися повернення поляків — селяни Правобережної України. Власне, на цих теренах розгорталася Київська офензива.
І це було пов’язано з тим, що в сімнадцятому і вісімнадцятому році вони перейняли величезні обшири землі, яка належала польським землевласникам. І оці польські землевласники поверталися разом з польськими військами. Але треба чітко пам’ятати, що Пілсудський заборонив їм повертатися на ці терени, розуміючи, яка буде реакція. Його, звичайно, на місцях не слухали. І, зрештою, війська поводилися так, як поводилися. Фактично вся політика військових властей польських щодо українського селянства — вона так чи інакше сприяла більшовикам».
Яка відповідальність Пілсудського за радикалізацію галицьких українців і діяльність УВО-ОУН, особливо з огляду на санаційний режим, пацифікаційну акцію 1930 року і зростання твердого авторитаризму в Польщі?
«Я би не був таким безапеляційним. Пілсудський, звичайно, — то Пілсудський, але пам'ятаймо, що українська політика ІІ Речі Посполитої дещо відрізнялася.
Маємо волинський експеримент Хенрика Юзефського, скерований, звичайно, в першу чергу на наддніпрянських українців-емігрантів, які знайшли себе в межах ІІ Речі Посполитої. Це була політика, спрямована на майбутнє, яка проводилася в межах фактично політики прометеїзму і в інтересах відродження майбутньої української держави на Наддніпрянщині.
Натомість у Східній Галичині, так званій Східній Галичині, в трьох воєводствах, переважні впливи мала народова демократія, яка тут, на низах, проводила свою політику — особливо в освітній галузі, що давало поживу для діяльності радикальних елементів».
Чи можна метафорично сказати, що це Пілсудський породив Бандеру?
«Я не можу цього так прямо сказати. Можу сказати, що пригноблені народи здебільшого вибирають шлях терористичної боротьби, тому що вони не мають іншого виходу, щоб протистояти організованій державній силі. У відкритого способу просто немає шансу.
Так робив Пілсудський, так робив Бандера. І з цим треба, власне, розібратися: наскільки це було виправдано і наскільки воно було ефективним у той час».
А як українцям варто сприймати Юзефа Пілсудського у світлі всього сказаного?
«Маємо сприймати його таким, яким він був. Пілсудський був Пілсудський. Пілсудський був поляком і діяв в інтересах польської держави. Очевидно, що він не був ангелом. Очевидно, що політика щодо українців, на його думку, була викликана державними польськими інтересами.
Але, звичайно, говорити про те, що це був якийсь надзвичайно геніальний, блискучий політик, ми не можемо. Тому що сама політика ІІ Речі Посполитої щодо української меншини, зокрема, мала багато помилок. І маршалок як людина, яка очолювала цю польську державу, безперечно, несе за це відповідальність.
Але ми повинні розуміти складність цієї ситуації: склеїти Польщу з трьох половинок, тобто з трьох займанщин — російської, австрійської і німецької — було надзвичайно складно.
Поляки зуміли в міжвоєнний період зробити те, чого ми не зробили за тридцять років свого існування. Це свідчить, засвідчує: щось їм вдалося».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник