Проблеми депортації українців із Закерзоння у 1944–1951 роках, політика комуністичних режимів Польщі та СРСР, вшанування жертв та збереження культурної спадщини стали предметом дискусії учасників круглого столу «Повернення історичної пам’яті про українців Закерзоння». Історики, науковці та свідки тих подій наголосили, що трагедія десятків тисяч родин досі потребує об’єктивного вивчення та чесного діалогу між Україною і Польщею. Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров заявив: «Два нелюдських режими, комуністичної Польщі та комуністичної Росії, як би ми не називали її, СРСР чи РФ, завжди були тим самим ворогом. Для них переселення майже 800 тисяч українців означало тільки одне — логістика. Йшлося не про долі людей, а про механіку депортації».
Алфьоров підкреслив, що депортації стали продовженням геноцидальної політики, започаткованої Голодомором. Він наголосив на маріонетковій ролі польської влади, яка виконувала плани Москви, і зазначив, що сучасна Україна мусить зберігати пам’ять про ці злочини.
Докторка історичних наук Оксана Каліщук пояснила, що переселення українців було наслідком геополітичних рішень великих держав. «Під завершення Другої світової війни постало питання, що буде далі. Черчилль і Сталін вирішили компенсувати Польщі втрати, водночас усунувши конфліктні точки у відносинах із українцями»,
— сказала вона. Каліщук розповіла про чотири етапи переселень 1944–1945 років: від «добровільних» до насильницьких. Зокрема, після серпня 1945 року польська комуністична влада почала застосовувати армію проти селян, щоб запобігти їхньому поверненню в рідні домівки. Пізніше відбулася акція «Вісла» 1947 року, що супроводжувалася руйнуванням церков і цвинтарів, а також депортаціями до концтабору Явожно.
Дослідниця нагадала і про демаркацію кордону 1948 року, коли переселили близько 10 тисяч українців, та про останню масштабну акцію 1951 року, пов’язану з обміном територіями між СРСР та Польщею. Вона спричинила примусове виселення понад 30 тисяч українців, що остаточно змінило етнічну мапу прикордоння.
Історик і політолог Тарас Літковець зауважив: «Етнічні чистки не були тоді чимось незвичним чи неприпустимим. Міжнародне право ще не мало інституцій, здатних карати організаторів геноцидів. Це створювало атмосферу безкарності».
Він зазначив, що міжетнічні конфлікти під час війни були поширеним явищем по всій Європі — від сербсько-хорватського до литовсько-польського. У цьому контексті українсько-польський конфлікт був частиною ширшої трагедії, але пам’ять про це зараз часто використовується політично.
Літковець наголосив, що після 2003 року тема Волині та Закерзоння в Польщі стала елементом національної ідентичності, а згодом — предметом міждержавних дискусій. Він застеріг, що політизація минулого шкодить науці й лише посилює розбрат.
Про необхідність чесного діалогу між українцями та поляками говорив і менеджер історії Святослав Шеремета. «Пам’ять про своїх рідних і предків має величезне значення і для українців, і для поляків. Ми повинні шукати спільну мову на основі фактів, а не політичних гасел»,
— наголосив він.
Шеремета нагадав про перерву у спільних роботах після актів вандалізму в Польщі у 2017 році, коли було знищено могилу воїнів УПА у Грушовичах. Він підкреслив, що лише нещодавно вдалося розблокувати українсько-польську співпрацю у сфері відновлення місць пам’яті й археологічних експедицій. За його словами, потрібне чітке врегулювання питань ексгумацій та написів на пам’ятниках, щоби уникнути нових конфліктів.
Учасники круглого столу дійшли висновку, що трагедії 1944–1951 років не можна допустити знову. Вони закликали Український інститут національної пам’яті створити повний реєстр українських пам’яток у Польщі за зразком польського каталогу на українських землях. Адже культурна спадщина обох народів є підґрунтям для порозуміння і добросусідства.
Олександр Савицький