«Партнерство з Росією — так, але не коштом спільних сусідів. Хто хоче уникнути конфліктів, мусить визнати їхню незалежність», — так публіцист, перекладач, головний редактор журналу «Nowaja Polsza» Єжи Помяновський коротко описав «Східну політику», що виникла в колі «Культури» Єжи Ґедройця.
Зокрема, її підкріпленням була відома доктрина Юліуша Мєрошевського ULB (передбачала вільну Україну, Литву і Білорусь), вперше використана у 1974 році. Раніше ж, у 1952 році Культура опублікувала лист діяча польської діаспори, отця Юзефа Маєвського, який надійшов до редакції.
На той час студент семінарії Св. Івана Віаннея в Преторії в Південній Африці порушив у ньому питання післявоєнних кордонів Польщі, приналежності Львова та Вільнюса. Він переконував, що поляки не повинні прагнути їх повернути. Лист викликав широку дискусію, навіть протести читачів, зокрема й у «польському Лондоні», де численні незалежницькі емігранти посилалися на традиції Другої Речі Посполитої.
Позиція редакції щодо Вільнюса та Львова була однозначною — визнання остаточної втрати цих міст і згода на нинішній східний кордон. Ставлення до східних сусідів, прагнення їхньої незалежності, було ключовою вимогою для можливості відновлення польської незалежності. Країна наприкінці Другої світової потрапила у залежність від комуністичного совєтського режиму.
Ідеї, які стали відомі як «Східна політика» Культури ґрунтувалися на усвідомленні проблеми російського імперіалізму, який добре усвідомлювали усі однодумці Ґедройця, котрі стояли біля витоків появи Літературного інституту. Зокрема, Зофія і Зиґмунт Герци, Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський. І, звісно, Юзеф Чапський. Всі вони знали, що таке совєтська неволя і табори. Зокрема, трагедія в Катині, у якій дивом Чапському вдалося вижити, стала страшним відбитком на усе його подальше життя.
Водночас порозуміння з російськими емігрантами для Ґедройця було надзвичайно важливою справою. З 1945 року у Парижі існувало середовище російської думки, незалежного часопису, яке шукало контакти із поляками, оскільки польська еміграція була сильнішою і краще організованою.
«Проте величезна більшість російської еміграції не хотіла жодного порозуміння з поляками. Вони стояли на позиції, що поляки є вічними ворогами Росії, і майбутня вільна від комунізму Росія мусить повернутися до імперських кордонів, можливо, розглядаючи малу Польщу на своєму західному кордоні як автономне Королівство Польське.
Також існувало переконання, що з поляками не варто вести розмову, бо насправді вони думають лише про внутрішній розподіл Росії. Отже, поле маневру Ґедройця в переговорах із росіянами було досить обмежене», — згадував в ефірі Першого каналу Польського радіо історик, публіцист, академічний совєтолог Анджей Новак.
Хоча ці спроби зрештою призвели до певної співпраці у 70-х. Ідеї «Культури» пробивалися крізь залізну завісу, і хоча в Польщі читати, або передавати означало ризикувати роботою, а інколи й свободою, для багатьох саме вона була доказом, що в країні існує альтернативний інтелектуальний простір поза офіційною пропагандою.
До кінця 70-х у Польщі сформувалося покоління інтелектуалів і робітників, які в підпільних умовах тягнулися до незалежної думки. Саме вони стали середовищем, у якому згодом народилася «Солідарність». У 1988–1989 роках економічна криза підштовхнула комуністичну владу до пошуку компромісів з «Солідарністю», що стало визначним в історії Польщі.
Христина Срібняк