«Річ Посполита від моря до моря. Житниця Європи. Гусарія. Шляхетські привілеї. Анархія. Конституція 3 травня. Поділи Польщі. Історія Речі Посполитої Обох Народів сповнена міфів і кліше. Завдяки цій книзі ти пізнаєш принади та труднощі життя шляхтича-сарматa.
У літературі, мистецтві та публічному просторі шляхта або ідеалізується (зазвичай зображується як бездоганні, честолюбні лицарі), або демонізується (пихаті п’яниці та розбишаки, які поєднують у собі всі сім смертних гріхів одночасно). Але якою ж була дійсність шляхти Речі Посполитої? Звідки взялися поширені міфи? Як навчалися сармати? Що їли у шляхетських фільварках? Чому шляхетський стрій став синонімом польськості? І чи справді трьома найчастішими причинами смерті польських шляхтичів були: Бог, Честь, Вітчизна?» – це з опису видавництва Port про книжку «Ми, сармати», яка вийшла цьогоріч у Польщі і викликала чималий резонанс та зацікавлення.
Її авторка кандидатка історичних наук Йоанна Ожел з Лудзького університету в популярно-науковій формі і барвистою мовою торкається однієї з тем, яка завжди викликала чимала зацікавлення в польському суспільстві, а зараз навіть можна говорити про певний бум.
Нещодавно на XXXII Ярмарку історичної книжки у Варшаві пройшла зустріч присвячена цій публікації.
Йоанна Ожел під час презентації своєї книжки. foto:PRdZ/Nazar Oliynyk
Було справді цікаво і була жвава дискусія. Зокрема Йоанна Ожел розповіла про ключові моменти, які стосуються сарматизму і його генези.
Сарматизм – це політичний міф, що сягає корінням Середньовіччя і який був розвинений Речі Посполитій у XVI століття. Спершу він означав давню «Сарматію» як спільний простір поляків, литвинів і русинів. Згодом шляхта проголосила себе нащадками войовничих сарматів, обґрунтовуючи цим свою владу й «вольності», зокрема принцип вільної елекції короля.
Одним з найбільш гострих моментів обговорення довкола книжки Йоанни Ожел «Ми, сармати» стала справа комедійного серіалу «1670», який б’є рекорди популярності у Польщі і в інших країнах, завдяки платформі Netflix.
Це сатирична комедія, у якій дивакуватий шляхтич, що прагне стати найвідомішою людиною в Польщі, мусить впоратися сімейним суперечкам і конфліктам із селянами. Це великою про польську сучасність в шатах ХVII століття.
Один з присутніх запитав Йоанну Ожел чи не вважає вона, що цей серіал завдає більше шкоди, ніж користі, бо мовляв шкодить і висміює Польщу та її історію і представляє її у невигідному світлі в очах міжнародної аудиторії:
«Скажу відверто – я так не вважаю. Маю багато колег, і то з різним професійним статусом, бо це і молодші науковці, і професори, у Франції, Литві, Чехії, які в захваті від серіалу “1670”.
І це абсолютно люди, які нас дуже люблять, цінують і, зрештою, ми дуже тісно співпрацюємо як дослідники Нової доби. Але річ у тім, що вони все ж щось знають про Польщу. Вони бачать, що це не історичний серіал, що це серіал про сучасність, лише в історичному костюмі».
Йоанна Ожел переконана, що полякам слід вміти подивитися на свою минувшину зі сторони, відсторонено:
«На жаль, ми цієї дистанції не маємо. Ми не маємо дистанції навіть до самих себе сьогодні, як нації. На жаль так є, і це велика проблема. Я можу вам навести перший коментар, який маю в на сайті мережі Empik про свою книгу: “Паплюжить національну історію”. Коли я виступала на каналі “Didaskalia”,то один з коментарів на YouTube був таким: «Якби тепер при владі була інша партія на К [мається на увазі “Конфедерація”- прим.ред.], вас би взагалі спалили на вогнищі за такі слова». Я абсолютно не виходжу з переконання, що серіал “1670” чи моя книга паплюжать історію. Сприймаймо нашу історію менш серйозно, вчімося про неї, не використовуймо її як інструмент сучасної політики, а це, на жаль, відбувається».
Після цієї зустрічі авторка книжки «Ми, сармати» дала інтерв’ю для програми «У дзеркалі історії».
Як виглядає сарматський міф у контексті іншого – козацького міфу. Козаки також мали певні уявлення про самих себе, про свою виняткову роль, наприклад як захисників православ’я та християнської віри.
«Скажу відверто: у писемності часів Речі Посполитої Обох Народів – у Королівстві Польському та Великому князівстві Литовському – цей козацький міф фактично взагалі не набув популярності. Ми сьогодні з досліджень знаємо, що він існував. Ми знаємо, наскільки сильною була ідентичність козаків, передусім у XVII столітті. Хоча зрозуміло, що вже у XVI вона теж була, але саме у XVII це все особливо розквітло. Проте до ширшої суспільної свідомості цей козацький міф практично майже не проник у добу Речі Посполитої Обох Народів. На жаль, так не сталося».
Цікавим є теж ставлення тієї шляхти до козаків. Чи було це ставленням як до «нащадків Хама», тобто нащадків одного з синів біблійного Ноя, до яких відносили селян, тобто простолюд ? Адже у випадку шляхтичів-сарматів йшлося про повну ексклюзивність своєї групи, а козаки прагнули ж бути рівними «сарматам».
«Так, вони не хотіли відчувати себе експлуатованими шляхтою та Річчю Посполитою, а так, на жаль, вони могли почуватися. З цим я абсолютно погоджуюся. І це трохи так, що майже ніде прямо не писали, як саме їх трактували. Тому нам складно це досліджувати. Адже ми знаємо, що була шляхта, яка вважала себе панами на українних землях, тож усі інші для них менш значущі.
Проте ми знаємо також, що була частина шляхти, яка поважала козаків за те, що вони обороняють землі Речі Посполитої. Не лише на півдні, а й в інших війнах».
Напевно, спільним знаменником для пересічного поляка, і для пересічного українця є уявлення, що шляхта, «сармати» – це буде насамперед польська шляхта. Хоча ж на південно-східних теренах Речі Посполитої ця «польська» шляхта була насправді шляхтою руською, тобто українською.Чи не так?
«Так, ми бачимо дуже швидку полонізацію руських родів, але таку полонізацію, яка не зовсім відповідає нашому сьогоднішньому розумінню. Адже якщо взяти до уваги, що відбувалася католизація цих родів, полонізація у мовному сенсі – відхід від руської мови –то треба собі чесно сказати, що руські роди робили це з чисто політичних міркувань. Мене завжди обурює, коли чую лише, що була лише «польська шляхта», а слід пам’ятати, що ми були державою, складеною з двох політичних тіл, але насправді з багатьох – передовсім Королівства Польського та Великого князівства Литовського, але в нашій державі жили представники дуже багатьох етнічних груп. І я виходжу з позиції, що дуже шкода, що не постала Річ Посполита Трьох Народів».
І ось ми дійшли до цього пункту. Адже коли тільки починається ця тема про втрачений шанс вирішити «руське», чи «козацьке питання» у Речі Посполитій Обох Народів, неодмінно згадують Гадяцьку угоду 1659 року, яка передбачала перетворення Речі Посполитої у власне триєдину державу вже після того, як у 1648 році вибухнуло потужне повстання під проводом Хмельницького.
Чи це уявлення шляхти про себе як «сарматів» стало тою великою перешкодою і для шляхти, не лише дрібної, а й магнатерії, щоб визнати козацьку Русь-Україну як рівноправну третю складову Речі Посполитої? Адже як можна визнати рівними «хамів», «розбійників» і «найманців з Диких полів»?
«Так, абсолютно вірно. Зрештою, проблема була не лише в тому, що шляхті важко було пов’язуватися з нешляхтою й підняти статус цієї групи. Ми навіть бачимо, наскільки складним було об’єднання з литовськими родами, а вони ж були шляхетські, навіть князівські.
І шляхта точно не хотіла б об’єднуватися з тими, хто стоїть нижче у суспільній ієрархії. Ми це бачимо особливо перед Люблінською унією, коли частина шляхти трактувала Литву як щось «нижче», «невільне», бо там не було таких привілеїв. Тим паче з козаками проблема була б ще складніша».
Під час дискусії довкола книжки «Ми, сармати» була мова про культовий сьогодні комедійний серіал «1670», який формує уявлення поляків, і не лише їх, про Золоту добу шляхетської Речі Посполитої. Власне це приклад як культурний продукт у даному випадку кіно впливає на уявлення про минуле.
Свого часу відповідником кінематографу була література. І тут варто згадати про ще одне культурне явище – про повість «Вогнем і мечем» з відомої трилогії Генрика Сєнкевича. З часу її виходу у світ минуло вже майже півтора століття. Проте, складається враження, що навіть зараз у ХХІ столітті ці, створені Сєнкевичем чорні образи козаків, України і українців як нащадків козаків функціонують в польській уяві про козаків, Україну та українців, навіть у випадку тих, хто не читав «Вогнем і мечем». Чи не є таке твердження перебільшенням?
«Абсолютно, так. Це те, про що я сьогодні говорила під час зустрічі: література, фільми, а пізніше серіали формують наше уявлення про історію.
Власне так, як Ви кажете: Сєнкевич писав дуже специфічно. У XIX столітті формуються модерні нації: в ХІХ столітті ми вже мислимо категоріями польської національної спільноти, без спадщини багатонаціональної Речі Посполитої. І так, у Сєнкевича бачимо доволі чорно-білий світ: козаки та Хмельницький зображені як ті, що хочуть втягнути державу у ще одну війну, бунтують, можна навіть сказати, виступають тут зрадниками, бо ж піднімають повстання. Якщо до цього додати Росію, яка з’являється лише в епілозі як сила, що згодом захопить ці землі, то отримуємо певну логіку.
Не знаю, наскільки це саме вплив літератури, але насамперед – фільму, бо екранізації формують ще сильніші образи. Тому маємо завжди пам’ятати: це не історична правда, це художній образ».
Чи не здається Вам, що сарматський міф у видозміненій формі і досі має в Польщі сильні позиції, і що це впливає на польсько-українські відносини?
Часто лунають твердження що, мовляв, України не існувало до 1991 року, що справжні носії цивілізації тільки – «ми-сармати» – а там десь є якісь «дикі люди», «нащадки Хама». Інтернет рясніє коментарями, що на Волині українці, по суті, розправлялися з поляками, так само, яке це робили козаки Хмельницького зі шляхтою.
«Так, сьогодні справді бачимо більше зростання інтересу до шляхти й сарматизму, що цікаво, бо донедавна панував у Польщі, так би мовити “хлопський розворот”, тобто, увага була прикута до селянства. Тож, можливо, тепер час шляхти. Скажу так: щодо України – я, наприклад, не використовую слово “Україна”, коли говорю про Річ Посполиту; кажу «українні землі». Можна на це ображатися чи ні, але ми намагаємося бути мовно й географічно точними.
Коли чую, що хтось порівнює козаків, часи УНР, УПА взагалі Україну ХХ століття, то для мене це змішування категорій. Це те саме, що вимагати від мене ідентифікації з селянством, міщанством або шляхтою. Це змішування різних епох. Ми не повинні накладати XVII століття на XXI. Всі історичні антагонізми мають залишатися в історії. Ми, звісно, повинні про них говорити, але прагнути якомога узгодженішої інтерпретації.
Так, кожна держава та кожен народ мають що закинути собі та іншим. Але я виходжу з того, що до деяких людей все одно не достукатися. Такі порівняння існуватимуть завжди. Однак ми мусимо чітко відділяти минуле від сучасності, бо сучасність – найважливіша».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник