Є ідеї, які народжуються всупереч настроям свого часу, але з роками не лише не втрачають актуальності, а й починають звучати точніше. До таких належить спадщина польського публіциста Юліуша Мєрошевського — одного з ключових авторів еміграційного часопису «Культура». Саме в інтелектуальній взаємодії — у листах Ґедройця і Мєрошевського визрівали ідеї, які згодом отримали назву «доктрини УЛБ». Але не менш важливо й інше: він значною мірою задав політичний горизонт, у якому розвивалася «Культура». У програмі «Україна–Польща. Простір діалогу» про його погляди на Україну та Східну Європу розповів історик, заступник директора Центру діалогу Мєрошевського Лукаш Адамський.
Співпраця Мєрошевського з Єжи Ґедройцем, редактором «Культури», розпочалася лише на початку 1950-х років. До війни вони не були знайомі. Як згадував сам Ґедройць, перші контакти стали можливими вже в еміграції, коли обидва опинилися за межами Польщі.
«Перші повоєнні роки були дуже складними. Мєрошевський виїхав до Англії й був зайнятий облаштуванням власного життя. Ми також були обмежені у засобах і співпрацювали переважно з тими, кого знали раніше», — архівний спогад Єжи Ґедройця.
Після війни Ґедройць із колегами з Літературного інституту спочатку працював у Римі, а згодом оселився в передмісті Парижа. Мєрошевський залишився в Лондоні, однак не вписувався у місцеве польське середовище — ні в інтелектуальні кола, ні в пресу.
Саме «Культура» стала для нього місцем, де його стиль мислення був прийнятий. Як підкреслював Ґедройць, це був чи не єдиний часопис, готовий надати йому простір для публікацій.
«Лондон після Другої світової війни став центром польської еміграції. Саме там функціонував польський уряд у вигнанні, який у 1939–1945 роках мав міжнародне визнання. Спочатку він діяв у Франції, а в червні 1940 року переїхав до Лондона, де фактично існував до 1990 року. Втім, у 1945 році уряд утратив визнання більшості держав, які натомість підтримали нову владу у Варшаві — сформовану за участю СРСР, із урахуванням позицій Великої Британії та США», — пояснив Лукаш Адамський.
У Лондоні зосередилася значна частина польської еліти — військові, політики, інтелектуали, які не прийняли наслідків Ялтинських домовленостей.
«Їхня позиція була доволі послідовною, вони визнавали реальність, але наполягали, що Польща юридично не відмовилася від своїх східних територій. Вони розглядалися як тимчасово окуповані Радянським Союзом, а питання кордонів, на їхню думку, мало вирішуватися лише в майбутньому, за участі населення цих територій. Це була позиція легітимізму — опора на правову тяглість довоєнної держави. Саме вона домінувала в еміграційному середовищі Лондона, де значний вплив мали військові та представники уряду у вигнанні. У такій атмосфері Юліушу Мєрошевському було непросто. Його спосіб мислення не вписувався в усталені рамки», — зауважив Лукаш Адамський.
Історик зазначив, що Ялта стала глибокою травмою для польського суспільства. Це видно, зокрема, з результатів референдуму 1946 року, адже значна частина поляків не підтримувала західний кордон по Одрі й Нисі, побоюючись, що це означатиме остаточну втрату східних територій. У цьому контексті Мєрошевський почав ставити інші запитання: що потрібно зробити, щоб Польща стала реально незалежною державою, а не формальною, залежною від Радянського Союзу? І як забезпечити її безпеку в післявоєнних кордонах?
«Він дійшов висновку, що правовий легітимізм лише звужує поле політичного маневру. Замість нього Мєрошевський пропонував інший підхід: краще мати стабільні відносини з сусідами, ніж наполягати на історичних претензіях. Спроба повернення колишніх територій означала б постійний конфлікт із цими народами і, як наслідок, штовхала б їх у бік Росії як гаранта безпеки. Саме тому Мєрошевський вважав, що довгострокова стабільність у регіоні можлива лише за умови відмови Польщі від територіальних претензій на Схід. Другим ключовим елементом безпеки він бачив порозуміння з Німеччиною та визнання післявоєнних кордонів», — озвучив Лукаш Адамський.
З часом у середовищі «Культури» дедалі чіткіше формувалася думка, що Польща межує не з Росією, а передусім з українцями, білорусами і литовцями, і саме з ними слід будувати майбутні відносини. Ця ідея поступово здобувала підтримку і ставала одним із ключових елементів нової політичної уяви про регіон. У «Культурі» Мєрошевський швидко став одним із провідних авторів. Його тексти, як згадував Ґедройць, були лаконічні, стримані, але водночас концептуально чіткі — вирізнялися на тлі польської публіцистики того часу.
Однією з ключових тез, яку розвивала «Культура», було переконання, що Радянський Союз не є вічним утворенням. Ця думка, яка сьогодні здається очевидною, у той час ішла врозріз із домінуючими уявленнями на Заході.
Мєрошевський поділяв цю позицію і критично ставився до аналізів радянської політики в американській і західноєвропейській пресі. На його думку, імперії мають властивість розпадатися, і СРСР не стане винятком.
«Мєрошевський походив із Кракова і там формувався як журналіст. Він писав, що поляків умовно можна поділити на дві "ментальності" — східну і західну. Себе він однозначно зараховував до західної. Російської мови, наскільки відомо, не знав. Його інтелектуальна "карта" формувалася в межах західноєвропейської культури, і ключовим для нього було поняття раціоналізму.
Водночас він не був відірваним від реальності теоретиком. Як аналітик, Мєрошевський добре розумів, що політика не обмежується логікою, вона значною мірою визначається емоціями, джерелом яких часто є історія. Саме тому він багато писав про історичну пам’ять і полемізував із усталеними міфами. Передусім він заперечував уявлення про те, що історія має бути безумовним дороговказом для політики. Зокрема, виступав проти переконання, що росіяни нібито "приречені" на авторитаризм. Такий підхід він вважав не лише спрощеним, а й політично хибним. На його думку, немає підстав вважати, що в сучасному світі можуть зберігатися імперії як незмінні структури», — зазначив Лукаш Адамський.
Мєрошевський звертав увагу на історичний досвід. За його життя розпалися кілька великих імперій: Німецька, Австро-Угорська, Російська, а після Другої світової війни, і Британська імперія. Те, що ще недавно здавалося непорушним, зникало. Звідси його висновок, що Росія не є винятком, і процеси дезінтеграції можуть торкнутися й її.
У цьому він мав підтримку Ґедройця. Обидва вважали, що необхідно вести діалог, хоча й чітко розрізняли, з ким це можливо. Мєрошевський виключав діалог із радянським режимом, який вважав морально неприйнятним. Натомість виступав за контакти з російською еміграцією та інтелігенцією. Його погляд на Росію не був позбавлений певного ідеалізму. Як людина західної культури, він, можливо, недооцінював роль ірраціональних чинників. Водночас багато його спостережень виявилися напрочуд точними.
«Якщо звернутися до публіцистики Юліуша Мєрошевського 1960–70-х років, то видно, що про Україну він писав доволі багато. Водночас його тексти не свідчать про глибоке занурення в українську культуру, так само як у литовську чи білоруську. У цьому сенсі Єжи Ґедройць був значно краще підготовлений, він знав російську мову й орієнтувався в цих середовищах набагато точніше.
Мєрошевський натомість будував свої міркування переважно на основі прочитаного та ширших політичних спостережень. Його сильнішою стороною було розуміння західної політики та вміння мислити стратегічно. Коли він формулював "концепцію УЛБ", то писав про узагальнений політичний простір. Якби йшлося послідовно про Україну, Білорусь чи Литву як окремі суб’єкти, це звучало б інакше. Натомість у цій формулі вони постають радше як об’єкт політичного мислення, щодо якого Польща має визначитися», — припустив Лукаш Адамський.
Хоча «Культура» була головним майданчиком для його текстів, Мєрошевський співпрацював і з Радіо Вільна Європа. Уже на початку 1950-х років директор польської служби Ян Новак-Єзьоранський запропонував йому постійну роботу в Мюнхені. Втім, Мєрошевський відмовився від переїзду. Він погоджувався на участь у передачах, але не хотів пов’язувати себе інституційно, вважаючи, що це може обмежити його інтелектуальну незалежність.
«Радіо Вільна Європа фінансувалася американськими платниками податків. Відповідно, вона не могла бути абсолютно незалежною. На цьому тлі позиція Єжи Ґедройця і Юліуша Мєрошевського виглядала принциповою. Для них ключовим було збереження інтелектуальної незалежності. Саме тому "Культура" намагалася утримуватися поза політичним чи фінансовим впливом. Це означало свідомий вибір, навіть ціною матеріальних труднощів залишатися незалежними у формулюванні позицій і оцінок. Саме ця автономія і стала однією з підстав авторитету в еміграційному середовищі », — підсумував Лукаш Адамський.
У своїх текстах Мєрошевський неодноразово наголошував на відповідальності автора перед епохою.
«Обов’язок письменника — своїм пером свідчити правду епохи. Письменник, який цього не робить, зраджує своє покликання і народ, що його породив», — писав він.
Христина Срібняк